15.Розвиток літератури. Критичний реалізм.

Крити́чний реалі́зм — художній напрям, в основі якого — принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Виник у 20-х роках XIX століття у Європі. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин.

Критичний реалізм народився насамперед в Англії та у Франції. Його представниками були такі письменники, як Стендаль, О. Бальзак, В. Скотт, Ч. Діккенс. Найбільшого розвитку критичний реалізм набув у літературі XIX ст. У російській літературі його виразниками були М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов та ін.

Критичний реалізм по-новому зображує ставлення людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль зіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського «Я». Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якогось абсолютного переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителів, їх ентузіастіческая віра в перемогу добра над злом. Підйом в країнах Заходу робітничого руху, формування у 40-х роках XIX століття марксизму не тільки впливають на літературу критичного реалізму, але і викликають до життя перші художні досліди зображення дійсності з позицій революційного пролетаріату. Критичний реалізм зробив крок вперед на шляху демократизації літератури також у порівнянні з творчістю просвітителів XVIII століття. Він значно ширше захопив сучасну йому дійсність. Кріпосницька сучасність увійшла до твору, критичних реалістів не лише як самоуправство кріпосників, але і як трагічне становище народних мас -- кріпосного селянства, знедоленого міського люду. У творчості Філдінга, Шіллера, Дідро та інших письменників епохи Просвітництва людина середнього стану зображувався головним чином як втілення благородства, чесності і тим самим протистояв розбещеним безчесним аристократам. Він розкривався лише у сфері свого високого моральної свідомості. Його повсякденне життя з усіма своїми бідами, болями й турботами залишалася, по суті, за межами розповіді. Тільки у революційно мислячих сентіменталістов (у Руссо і особливо у Радищева) і у окремих романтиків (Сю, Гюго та ін) ця тема отримує розробку. У критичному реалізмі намітилася тенденція до повного подолання риторики і дидактизму, було достатньо в творах багатьох просвітителів. У творчості Дідро, Шіллера, Фонвізіна поряд з типовими образами, втілюють психологію реальних класів суспільства, діяли герої, що втілюють ідеальні риси просвітницького свідомості. Вид потворного не завжди врівноважується в критичному реалізм, зображенням належного, що є обов'язковим для просвітницької літератури XVIII століття. Ідеал у творчості критичних реалістів часто стверджується через заперечення потворних явищ дійсності. Критичний реалізм характеризує людину універсально як конкретну історично що склалася індивідуальність. Герої Бальзака, Салтикова-Щедріна, Чехова та ін зображуються не тільки в піднесені хвилини свого життя, але і в самих трагічних ситуаціях. Людина ними малюється як істота соціальна, який сформувався під впливом певних соціально-історичних причин. Характеризуючи метод Бальзака, Г.В. Плеханов відзначає, що творець «Людської комедії» «брав» пристрасті в тому вигляді який давало їм сучасне йому буржуазне суспільство; він з увагою природодослідника стежив за тим, як вони ростуть і розвиваються в цiй суспільному середовищі. Завдяки цьому він став реалістом у самому сенсі слова, і його твори являють собою незамінне джерело для вивчення психології французького суспільства часів реставрації і «Людовика-Філіпа». Однак реалістичне мистецтво щось більше, ніж відтворення людини в соціальних зв'язках.

16.Культура і глобальні проблеми.

17.Європейська культура 19-20 ст.

Романтизм як художня течія в літературі і мистецтві почав формуватися у 70-80-х рр. XVIII ст., але як широкий культурний рух став реакцією суспільства на Велику Французьку революцію і пов'язане з нею Просвітництво. Гасло "Свобода, Рівність, Братерст­во", за яке протягом 1789-1795 рр. загинуло чимало французів, так і залишилося недосяжною мрією. Марні жертви видалися надмірною платою за спробу втілити в життя ідеали філософів-енциклопедістів, чиї праці надихали лідерів революції на боротьбу і вказували шляхи до щасливого майбутнього.

Пошук ідеалів часто приводив діячів романтичної культури до зображення екзотичних куточків світу, де на лоні дикої природи во­ни прагнули заспокоїтися й віднайти втрачену гармонію життя се­ред незайманих буржуазною цивілізацією народів. Дехто з романти­ків не полишав надій на перебудову світу й у своїх творах намагав­ся довести необхідність активного протесту людини проти умов її життя, у якій би формі цей протест не виявлявся: втеча від бездухо­вного світу, пошук героїчних прикладів тираноборчої чи патріотич­ної активності героїв минулого тощо.

Строката розмаїтість культури романтизму пов'язана з його ху­дожніми та естетичними особливостями. Крім антитези "мрія - ре­альність", він ґрунтувався на філософії інтуїтивізму та ірраціоналіз­мі. На відміну від класицистів і просвітителів, що були зрощені ра­ціональною філософською думкою, яка понад усе ставила розум і славила всемогутність людини у вивченні світу, романтики та їх су­часники виявили цілковиту зневіру в науці та її можливостях.

Яскравим представником казково-містичного напрямку в євро­пейській романтичній літературі став Ернест Теодор Амадей Гоф-ман (1776-1822), німецький письменник, автор таких широко зна­них у світі творів, як "Лускунчик", "Пісочний чоловік", "Золотий горщик", "Крихітка Цахес" та ін. Протест проти буржуазної дійсно­сті, проти благополуччя філістерського життя він втілив у яскраві витвори своєї бурхливої фантазії, які за формою і розвитком сюжету нагадують казки, але примхою автора водночас не поривають зв'язків із сучасністю. І це не випадково. Адже, за думкою Гофмана, поруч із повсякденним життям існує й таємничий, ірреальний світ, потрапити до якого може лише той, хто наділений від Бога тонкою

інтуїцією та багатою душею. Містичною фантастикою, що виклика­ла не лише здивування, а й відверте почуття жаху перед дивовиж­ним світом авторської фантазії, сповнені твори А.Радкліф, В.Ірвінга та одного з першопроходців детективного жанру — Е.А.По.

У романтичній культурі набуває подальшого розвитку та досягає свого апогея жанр опери. Сюжетами оперних творів композитори оби­рають сповнені екзотики та героїчного пафосу історичні події й легенди (М.Глинка "Життя за царя", відома сучасному слухачеві як опера "Іван Сусанін"; Р.Вагнер "Каблучки Нібелунгів", "Трістан і Ізольда"; Д.Верді "Битва при Леньяно", "Аїда"; К.Вебер "Евріант", "Чарівний стрілець" та ін.). У музиці романтики широко використовують фольклорні мотиви, звертаються до тем з народного життя (Ф.Мендельсон, Ф.Ліст, Ф.Шо-пен, Б.Сметана). Дуже часто романтичні опери пишуться на лібретто, що відтворюють події творів письменників-романтиків (М.Глинка "Руслан і Людмила" - за поемою О.Пушкіна; Ш.Гуно "Фауст" - за тра­гедією Й.Гете; Ж.Бізе "Кармен" - за повістю П.Меріме; Д.Верді "Тра-віата" - за романом О.Дюма "Дама з камеліями" тощо).

У живописі романтизм проявився дещо пізніше, ніж у літера­турі. Перші його паростки помітні у творчості видатного іспансько­го художника Франсиско Гойі. Цикл його офортів (різновид графі­ки) "Капріччос", створений протягом 1793-1797 рр., вражає незви­чайною тематикою, де гротеск і сатира на церкву й тогочасне суспільство поєднуються з примхливою грою фантазії художника, яка інколи лишається нерозгаданою. Динамічна композиція, експресив­ний малюнок, трагічно напружений сюжет - усе це порушує канони академічно вивіреного, спокійно-врівноваженого класицистичного живопису. З особливою силою романтичні риси творчості Гойї по­стають у другій його графічній серії "Жахи війни" (1808-1820 рр.), присвяченій визвольній війні Іспанії проти наполеонівської Франції, війні, в якій сам художник брав активну участь. Романтичні тенден­ції притаманні й живописним полотнам Гойї, серед яких найбільш відомі картини "Маха одягнена" та "Маха оголена", пройняті неспо­дівано відвертим для тогочасної Іспанії чуттєвим началом.

Художня культура реалізму визрівала у надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об'єкт художнього ви­світлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися і нерідко зверталися до нього у своїх творах, як літературних, так і образотворчих. Реалістичні тенденції у культурному русі Європи можна помітити вже у 1820-і рр., тобто у часи найвищого розвитку романтизму. Переважно, це був реалізм побутовий або етнографіч­ний, але критика романтиками існуючого світу поступово готувала підґрунтя для нового реалізму, який традиційно називають критич­ним. Багато хто з митців через романтизм прокладав собі дорогу до реалістичної творчості (Стендаль, Пушкін, Шевченко та ін.). Крім романтизму, на виникнення реалізму вплинули суспільний крити­цизм Просвітництва і раціональність класицизму. Тому хронологічні рамки культури реалізму досить важко чітко визначити.

Художні та естетичні засади реалізму грунтувалися на принци­пах правдоподібного зображення життя в тих самих формах, які притаманні "оригіналу" - конкретно-історичній дійсності. Не пере­творювати світ, спираючись на художню уяву та власні ідеали, а ви­водити широкі узагальнення, "типові характери у типових обстави­нах" - такий основний принцип реалістичного мистецтва.

Воно виникло внаслідок подальшої демократизації суспільного життя й змін у ставленні до простого народу та в розумінні його мі­сця в історії. 1820-1840-і рр. у Європі стали періодом низки народ­них повстань проти національного, економічного й політичного по­неволення.

В літературі провідними стають романи та повісті, які "досліджу­ють" життя людини протягом тривалого часу та розкривають процес формування особи або певної частини суспільства у найважливіших моментах їх еволюції. При цьому автори намагаються втілити саму ди­наміку розвитку суспільних явищ у всій їх складності й суперечливості. Інколи для вирішення цього завдання митцям замало лише одного тво­ру, і вони створюють великі цикли, що складаються з багатьох книг.

Так, французький письменник Оноре де Бальзак об'єднує по­над 90 романів і повістей у цикл, якому дає назву "Людська коме­дія". У ній на прикладі життя однієї родини йдеться про формування нових суспільних відносин: зростання класу буржуазії, занепад і ви­родження дворянства та зубожіння широких верств простого люду.

Змінює своє обличчя головний герой мистецьких творів. Тепер усе частіше він належить не до верхів суспільства, а здебільшого є різночинцем (у Росії XIX ст. різночинцями називали дрібних інтелі­гентів без дворянського титулу), як в романах Стендаля ("Червоне та чорне"), Ф.Достоєвського ("Злочин і кара", "Брати Карамазови"), Ч.Діккенса ("Давід Копперфілд", "Тяжкі часи", "Домбі й син"), Г.Флобера ("Мадам Боварі"), У.Теккерея ("Ярмарок марноти").

Реалізм у живописі пов'язаний не лише із сатиричною течією. Поглиблюється глибина психологічної майстерності художників, що унаочнюється в розвитку портретного жанру. Особливої майстерно­сті в передачі внутрішнього світу людини засобами портрету досяг-ли російські художники-передвижники І.Суріков ("Бояриня Моро­зова"), І.Крамськой, Г.Мясоєдов ("Земство обідає"), В.Пєров ("Тройка"), І.Рєпін ("Не чекали") та ін. Нових рис набув і пейзажний живопис. Тонкий ліризм, глибина почуттів, які викликають картини природи, та здатність донести їх до глядача попри зовнішню неви­багливість сюжету властиві І.Левітану ("Над вічним спокоєм"), О.Саврасову ("Граки прилетіли"), І.Шишкіну ("Ранок у лісі"). У ре­алістів пейзаж є вже не фоном художнього образу, як у їх попере­дників. Це головний предмет зображення, а тому всі засоби живопи­су мобілізовано на відтворення кожної найменшої деталі, яка інколи стає вирішальною для втілення змісту твору.

Художники залишають майстерні й виходять на пленер (повіт* ря), щоби глибше вивчити, зрозуміти й втілити красу природи. З глибокою майстерністю і талантом знаходять вони світ справжньої поезії в простих і звичайних куточках рідної природи, немов би за­перечуючи вихідне положення романтизму про необхідність шукати красу в екзотичних краях. Парадність і маніжна вичурність зникають з усіх жанрів живопису. Буденне й героїчне, високе й брудне, як і в житті, постають у роботах художників-реалістів поруч, змушую­чи по-новому ставитися до звичайного життя і його проблем.

Натуралізм. Цей напрямок виник в літературі 1870-1890-х рр. як логічне продовження розвитку реалізму. Прагнення митців ство­рити абсолютно об'єктивну форму мистецтва, позбавленого будь-якого особистого авторського втручання у відображення реального життя, мистецтва, що могло б конкурувати з науковим описом і вивченням людини і суспільної дійсності, привело до появи теорії та практики натуралізму.

Тенденційність, моралізаторство, публіцистичне начало в того­часній художній практиці, на думку теоретиків натуралізму, звужу­вали пізнавальні можливості мистецтва. Людина сприймалася нату­ралістами не як жертва недоліків суспільного устрою, а як своєрід­ний автомат, що діє у відповідності із закладеною соціальною, а ча­стіше - біогенетичною програмою. Не співчувати, а ретельно вивча­ти і описувати художніми засобами повсякденне життя людей -єдина вимога до письменника.

Представники натуралізму часто сповідували своєрідне худож нє самозречення, вони ніби хворіли на літературу. Едмон де Ґонкур говорив: "Чоловікові, який цілком присвятив себе літературній творчості, не потрібні почуття, жінки, діти, у нього не повинно бути серця, тільки мозок". В іншому місці обидва брати заявили: "Ми охоче склали б з Богом угоду, щоб він лишив нам тільки мозок, яки*" творить, очі, які дивляться, і руку, що тримає перо, а решту - почуі тя і наше тлінне тіло - нехай забирає собі, а ми б на цьому світі вТ шалися вивченням людських характерів і любов'ю до мистецтва".

Вражаючі своєю жорстокістю та фізіологічними подробицями картини, що їх виводили у своїх творах натуралісти (Гауптман "Ткачі", Едмон і Жюль Гонкури "Жерміні Ласерде", О.Амфітеатров "Марія Лусєва", В.Крестовський "Петербурзькі тайни" та ін.), зробили саму назву напрямку синонімом антиестетизму, брудних картин а смакуванням фізіологічних подробиць.

Імпресіонізм. Інколи цей культурний напрямок називали нату­ралізмом у живописі й скульптурі 1870-1880-х рр. "Імпресіо" з францу­зької перекладається як "враження". Така назва культурної течії похо­дить від назви картини К.Моне "Враження. Схід сонця". Незвичність манери художника полягала в тому, що він намагався втілити на картині не предметний світ, а те враження, яке викликає він у митця.

Щоб безпосередньо наблизити картину до глядача і подати предмети в тому вигляді, як бачить їх людина, коли світло взаємодіє із складним повітряним середовищем, художники-імпресіоністи не змішували фарби, а відтворювали колір у всій його чистоті та недо­торканості, в повну силу. Властивості людського ока, яке на певній відстані окремі мазки зливає в завершений образ, ретельно вивчали­ся та враховувалися імпресіоністами в їх художній практиці.

Значною мірою нові принципи живопису були підказані не лише натуралістичними пошуками в інших галузях культури, а й певною конкуренцією, яку відчували живописці з боку фотографії. Та й тра­диційний живописний реалізм, що в деталях відтворював предмет­ний світ, став звичним і перетворився на різновид ремесла. З вина­ходом фотографії відтворити світ у такий спосіб стало можливим і за допомогою фотооб'єктиву. А твір мистецтва повинен вражати уяву, нести нові, незвичні емоції, щоразу давати глядачеві щось не­сподіване, яскраво втілювати індивідуальне авторське начало, про­суджувати уяву й фантазію.

Майстром імпресіоністськог портрета і жанрового малюнку сте О.Ренуар ("Гойдалка", "Молодиі солдат", "Портрет акторки Жанн» Самарі", "Сніданок веслярів", "Ого лена" - див. мал.), Е.Мане ("Олім-пія", "Сніданок на траві"), Е.Дега ("У фотографа", "Блакитні танців- ниці", "Після ванни").

У скульптурній пластиці імпресіонізм не мав такого поширен­ня як у живописі. Найбільше наблизився до естетичних вимог цього напрямку французький скульптор О.Роден, який прагнув втілити не "довічне" старих класичних майстрів, а в статичній формі "вхопити" мінливе життя. Його скульптурні портрети динамічно напружені. Різ­номанітні за характеристиками, вони завжди передають апофеоз духо­вного підйому людини чи то в коханні ("Вічна весна"), чи то в рухах ("Па-де-де"), чи то у творчості ("Мислитель").

У літературі одним з останніх романтиків і одним з перших і найбільш яскравих декадентів був видатний французький поет Шарль Бодлер (1821-1867), учасник революційних подій у Парижі 1848 р. За винятком вузького кола людей мистецтва і друзів, сучас­ники вбачали в Бодлері небезпечного амораліста, богохульника, анархіста, божевільного, - кого завгодно, тільки не того, ким він був насправді, тільки не великого поета і надзвичайно совістливу й ширу людину. Судовий вирок, винесений його знаменитій поетичній йіоці "Квіти Зла" у 1857 р., було скасовано французьким парламен­том лише у 1946 р. На довгий час за поетом закріпилася слава "співця зла", з якого почався розпад моральних підвалин суспільно­го життя, а разом з ними й "нормальної" естетики і "здорового" ми­стецтва.

Імпресіоністичні принципи у певний спосіб відбилися на роз­витку музичної культури, зокрема, у таких композиторів, як К.Дебюссі, М.Равель, М.де Фалья, ранній І.Стравинський. У літе­ратурі імпресіоністичні настрої виявилися у творах П.Верлена, А.Рембо, братів Ґонкурів, А.Шніцлера, раннього Р.-М.Рільке тощо. Окремі досягнення імпресіоністів у відтворенні настроїв використо­вували на реалістичній основі Гі де Мопассан, А.Чехов, М.Коцю­бинський, ранній П.Тичина та ін.