2. «Книги битія українського народу»

Основний ідеологічний пам’ятник кирило-методієвців аж досі викликає великі суперечки щодо його автора і щодо впливів, під якими він склався. — Для нас обидва ці питання не мають великої ваги. Із накресленого нами настрою братчиків повинен був вирости такий месіяністичний і пророчий твір, і тільки такі люди могли бути його автором, хто б з братчиків цей автор (або навіть тільки обрібник тексту) не був *.

Основна думка «Книг битія» — історія є накреслений Богом людству шлях до спасення. Бо «Бог создав світ — і постановив, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка не далеко, і поклонялися би Йому всі люди і вірували у Його, і любили б Його, і були б всі щасливі» **.

* Зараз можна вважати безсумнівним, що автором «Книг» був Костомаров.

** Цитую §§ «Книги битія».

Походження зла і нещастя в світі — бере початок у відпаденні людини від Бога — «Бо єдин єсть Бог істинний і єдин Він царь над родом /147/ чоловічим, а люди, як поробили багато богів, то з тим самим поробили багато царів. — І стали люди битися за своїх царів, і пуще стала земля поливатися кровію, і усіватися попелом, і костями, і умножились на всім світі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода» (4). «І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші, або їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хвороба, нещастя і незгода» (7). — Далі на широкому історично-релігійному тлі розвинена картина успіху автократизму в старо-жидівському і греко-римському світі. Утворення світової римської імперії оцінюється так «Тоді возрадувався діявол і все пекло з ним. І сказали в пеклі: "От тепер уже наше царство; чоловік далеко одступив од Бога, коли один нарік себе царем і Богом вкупі"» (20).

Але цей момент найбільшого падіння роду людського приводить за собою і початок відродження, початок нового під’йому. Земне життя Христа є поворотний пункт історії людства — «Змилувався Господь, Отец небесний над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий» (21-22). Христос «явився не в постаті земного царя і пана, а народився в яслях, жив у бідності, набрав учеників не з панського роду, не з учених філософів, а з простих рибалок» (24). «Христос-Цар свою кров пролив за свободу роду чоловічого і оставив на віки кров свою для питанія вірним. І воскрес Христос в третій день і став Царем неба і землі» (27). «І ті, що приймали слово» учнів Христа, «стали братами між собою — чи були преж того панами, або невольниками, філософами, або невченими — усі стали свободними кровію Христовою, котру зарівно приймали, і просвіщенними світом правди» (29).

Так христологія розв’язує історіософічну проблему. Після Христа, на думку автора «Книг», є можлива лише боротьба між всім відомою і всім ясною правдою і обманом, утиском — з боку царів римських, панів, невірних Христу ієрархів церковних — в першу чергу римського папи. — Дальший розвиток історичний /148/ є розвиток християнства у ріжних племен: у греків залишилися «і імператорство, і панство, і пиха царська, і неволя; і покарав їх Господь, чахло, чахло грецьке царство — і попало до Турків» (44). Романські племена «вимислили голову Християнства — Папу» (45). «І племено німецьке — народи німецькі — прийняли благодать, — — — лучче прийняли віру, ніж Греки і Романці, і з’явивсь у них Лютер, котрий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до того часу, коли поприймали і попереверчували ученіє Христово царі і пани, і щоб не було — — — Папи, єсть бо Єдин голова всім Христос». «Але і Німці не зовлеклися ветхого чоловіка, бо оставили у себе і королів, і панів, і ще гірше, — дозволили замість Папи і єпископів орудувать Церквою Христовою королям і панам» (46). Але головна криза культурна в «ідолопоклонстві», поставленні вище за релігію інших, земних інтересів — «серце християнина з Іісусом Христом, а серце ідолопоклонників з своїм ідолом» (47). «І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого за усіх дрібних боженят, а той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес І філософи почали кричати, що то кепство — вірувати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю, і щоб усі поклонялись егоїзмові, або інтересові. А до всього того довели королі та пани — — » (48-50).

Французька революція і сучасна політична боротьба розуміються автором в цій перспективі — «про свободу кричать, і немає в їх свободи, бо нема свободи без віри», «нема свободи без Христової віри» (54-53).

Слов’яни зображуються в другій частині «Книг» наслідниками наслідства Божого, залишеного Христом. «Племено слов’янське ще до прийняття віри не йміло ані царів, ані панів, і всі були рівні, і не було у них ідолів, і кланялися слов’яне одному Богу, Вседержителю, ще його й не знаючи» (57). «Але було два лиха у Слов’ян: одне — незгода між собою, а друге — те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське. — І поприймали Слов’яне од Німців королів, і князів, і бояр, і панів» (60-1). «І покарав Господь слов’янське плем’я гірше, ніж другі племена. — — — І попадали Слов’яни в неволю до чужих» (63). /149/ По змальованні внутрішнього підупаду самостійних держав слов’янських — Москви і Польщі, представлена доля України. Козацтво зображено тут, як здійснення ідеалу рівности і «чистоти християнської» (72-3). «І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі» (74). Релігійна і соціяльна боротьба XVII віку змальована в суто-релігійному тоні «І пропала Україна, але так (тільки) здається. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана. — — — Істий українець, хоч би він був простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога — Іісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Так воно було прежде, так і теперь зосталось» (92-93). Але це є виявом загально-слов’янського духу. «І Слов’янщина хоч терпіла, і терпить неволю, та не сама її сотворила, бо і цар, і панство не слов’янським духом створені, а німецьким, або татарським. — — Деспот-цар — не слов’янин, а німець — — — Істий Слов’янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятує одного Бога — Іісуса Христа, Царя над небом і землею. Так воно було прежде, так і тепер зосталось» (94).

На долю України перенесені христологічні формули. Відродження України — в майбутньому — її «воскресення». «Лежить в могилі Україна... Голос її, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов’янському» (96). Відгуки цього — спроби реформи польської конституції («3-е мая») та повстання декабристів, які «хотіли — прогнати царя і панство і установити Річ Посполитую (= республіку) і Слов’ян поєднати по образу іпостасей Божественних — нерозділимо і незмісимо» (100). Але «голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слов’ян і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцоґа, — — ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована /150/ Україна; "От камень, его же не брегоша зиждущиї, той бисть во главу утла"» (103-4).

Куліш, який вважає основним пунктом програми братчиків звільнення кріпаків, так характеризує психологічні основи цієї програми та й цілих «Книг»: це «Слова Ізбавителя "И уразумЂете истину, и истина свободитъ вы". Задача наша, правда що була суб’єктивна, диктувала нам її самонадійна юность; а проте мала вона під собою ґрунт глибокий Не даремно-бо написав один ветхозавітник: що душа чоловіча іноді більш скаже, ніж семеро блюстителів, що сидять на високому місці наблюдаючи. — — — Віруючи в слово величайшого із освободителів: "Ищите прежде царствія Божія и правды его, а сія вся приложатся вамъ", ми не сумнились, що за сим первим і найважнішим фактом свободи української (звільненням кріпаків) повстануть уже інші факти, аж до останніх своїх наслідків, які тілько возможні для України. — — — Ми по апостольському слову, вважали себе за неключимих рабів свого спасенного задуму, і коли б що вдіяли, то вважали б, що вдіяли тільки те, що мусили вдіяти. Отже дарма, що ми смирялись перед великим покликом на жатву Христову, котрої всюди так много, ми підлягли очарованню християнської любови, так само, як і перві послідувателі науки Христової. — — Слова "близъ есмь, при дверехъ" наче хто промовляв над нами; так билось наше серце солодкими сподіванками. Знали-бо ми, що не погибає в Бога ні один добрий учинок, і що наша сійба на великій ниві жизни "дасть плодъ свой во время свое" — — — » (VI, 383-4).

Ці релігійні джерела світогляду кирило-методієвців з’ясовують досить три найбільш сутні риси «Книг битія»... — есхатологічний настрій, яким вони овіяні («близъ есмь, при дверехь»), їх — релігійну філософію історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ нації, як духовної єдности, шлях якої (той самий, що і окремої людини) — наслідування Христу. (Не дурно кирило-методієвці читали й шанували «Imitatio Christi» Томи Кемпійського!). Цими релігійними моментами цілком пронизані політичні та соціяльні — ідеярівности, ідея українського визволення, слов’янофільство «Книг». «Книги» (що є в значній /151/ мірі твором пропагандистським, а не теоретичним) дають власне не синтез цих двох ідейних комплексів, а лише програму такого синтезу. Ідейний розвиток кирило-методієвців було обірвано політичним тиском миколаєвської епохи. В дальшій літературній і науковій творчості окремих членів братства відроджуються часами лише окреміпункти цього світогляду. Але деякі його передпосилки жевріють ще довго, хоч, здається, ніколи вже не розгораються сильним та яскравим полум’ям.