42.Основи спадкового права.

спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу прав та обов'язків померлого до інших осіб. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування яких не припиняється його смертю. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Велике значення для спадкування мають час відкриття та місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а місцем відкриття спадщини є останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме —місцезнаходження майна або його основної частини. Спадкоємцями можуть бути особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті. Проте не мають права стати спадкоємцями особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя. Крім цього, за законом не мають права стати спадкоємцями батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

43.Спадкування за законом

спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу прав та обов'язків померлого до інших осіб. Черги спадкування за законом:

I ченга — діти, батьки, один із подружжя;

II черга — рідні брати сестри, дід, баба;

III черга — дятько тітка рідні;

IV черга — особи які проживають зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як 5 років

V черга — ін родичі до 6 ступеня спорідненості + утриманці, які не проживали зі спадкод однією сім'єю

Обов'язкова частка спадщини — належить спадкоємцям першої черги (непрацездатним), спадкують не залежно від змісту заповіту половину частки спадщини, яка належала їм за законом.

29.До обставин, які виключають злочинність діяння, належать: - необхідна оборона; - крайня необхідність; - затримання особи, що вчинила злочин; - фізичний або психічний примус; - виконання наказу або розпорядження - виправданий ризик; - виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Хоч ці діяння і містять зовнішні ознаки злочину, але вони спрямовані на захист інтересів суспільства, держави чи окремих громадян, тому вони не є суспільно небезпечними, а навпаки – є суспільно корисними.

30.Стадії вчинення злочину – це передбачені кримінальним законом етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, які різняться між собою за характером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпечності. Стадії вчинення умисного злочину – це певні етапи його здійснення, які істотно відрізняються між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння і моментом його припинення. Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного наміру, досягнення певної мети і тому можуть бути тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом. Кримінальний кодекс визначає стадії вчинення злочину: готування до злочину (ст. 14), замах на злочин (ст. 15), та закінчений злочин (ст. 13). Добровільна відмова від доведення злочину до кінця Добровільною відмовою від доведення злочину .до кінця є добровільне та остаточне припинення особою попередньої злочинної діяльності за усвідомлення нею можливості її закінчення. Добровільна відмова передбачає добровільне припинення злочинної діяльності. Добровільним визнається припинення попередньої злочинної діяльності особою за власним бажанням. Остаточність відмови - це безповоротність рішення про припинення попередньої злочинної діяльності, тобто особа відмовляється надалі повертатися до цього злочину. Добровільна відмова здійснюється на стадіях приготування і замаху на злочин. Добровільна відмова - це обставина, яка звільняє особу від кримінальної відповідальності в разі, якщо у фактично здійсненому діянні відсутній склад іншого злочину.

 51.усиновлення  Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.        Особа, яка може бути усиновленою 

    Усиновленою може бути дитина (стаття 6 цього Кодексу). У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування.  У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.Усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку чи підкинули, або яка була знайдена. Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

52.Трудове право як самостійна галузь права. Трудове право України – це самостійна галузь права, яка регулює трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини. Трудові відносини – це відносини між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, згідно з якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник або уповноважений ним орган зобов’язаний оплачувати його працю, створювати належні умови для праці. Трудове право також регулює інші суспільні відносини, які тісно пов’язані з трудовими: 1) відносини працевлаштування, зокрема, якщо працівника звільняють з роботи, то він може звернутися за допомогою в орган працевлаштування або працевлаштовується самостійно. Орган працевлаштування пропонує працівнику роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності – здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. При необхідності працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності) з подальшим наданням йому роботи; 2) відносини з виробничого навчання; 3) підвищення кваліфікації; 4) відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації або навпаки.