Попович і українство

Павло Романович, живучи у білокам'яній, з Україною зв'язків не полишає. Він завжди почесний гість усіх конгресів і форумів українців. Сьогодні пригадує, як двадцять чотири роки тому був депутатом Верховної Ради України від Сквири, що на Київщині. Йому пропонували бути депутатом Верховної Ради СРСР від України — не погодився. Нині пишається, що всі депутатські накази виконав. Навіть залізниця в Сквирі збудована саме за його сприяння.

Вірить у майбутнє слов'янських народів. У Павла Романовича дружні стосунки з першим і нинішнім президентами України. Він сидів у депутатському кріслі біля Леоніда Кучми. Таким чином, їх поєднував не тільки космос.

Зараз Павло Попович очолює українську громаду Москви — він президент товариства «Славутич». Саме завдяки його особистим зв'язкам і стараннями українці отримали приміщення під свою організацію. Пан Павло не переоцінює той факт, що в Москві живе понад мільйон українців, на справи української громади він дивиться тверезо: «Я, приміром, виступав за відкриття в Москві українського театру. Але головна проблема в самих московських українцях. Наприклад, «Славутич» проводить якийсь захід, але попри його рекламування на нього прходять одиниці. Тут не можна порівнювати українців із західної діаспори з їхніми східними земляками — інше середовище».

Виявляється, справа навіть не в умовах, які створила чи ні Російська Федерація для націо¬нального розвитку українців, а в їхній пасивності й інертності. «Ось приїхав українець працювати у Московський Великий театр, співає та й співає собі і його життя земляків не обходить», — каже Павло Попович. Більшість українців навіть не хочуть признаватися, якого вони роду. Все це, як би хто що не казав, через продовження культивування в Росії імперських настроїв, особливо у ставленні до незалежної України.

До образу Павла Поповича можна додати, що його космічна зірка — це гордість усього українського народу. Підіймаючись високо до зірок він виносив на орбіту і частку свого українства. Живучи у чужій столиці, він зберігає його, як найдорожчий материнський дар. А поки його земляки, також безмежні романтики, хочуть вірити, що колись-таки космічний герой повернеться на рідну землю — приїде в Україну назавжди.

І хтозна, може вже тепер простому хлопчині, який пильно й мрійливо вдивляється у дивовижне нічне українське небо, судитиметься продовжувати космічну славу землі української...

Виявляється, космонавти, перебуваючи на орбіті , бачать не тільки космічні пейзажі. Їх відвідують дивні галюцинації, природу яких учені поки не можуть зрозуміти. Необхідно провести дослідження цього феномену, вважає космонавт Сергій Кричевський. Проте учені поки не беруться за цю тему, поскаржився він в ефірі “Ранку Росії” .

Відомо, що Юрій Гагарін та Олексій Леонов чули в космосі музику, а Владислав Волков – гавкіт собаки, який раптово змінився плачем дитини. Однак на орбіті людина може відчувати не тільки слухові галюцинації. За словами Сергія Кричевського, деякі колеги розповідали йому про дещо інший досвід.

“Космонавти – деякі, не всі – у польоті на навколоземній орбіті відчували себе в зовсім іншому вигляді. Починалися якісь бачення. Вони переміщалися у просторі та часі, в якісь інші цивілізації, – розповів він. – Про це ніде нічого не написано “. Сергій Кричевський розповів також, що його при підготовці до польоту попереджали про можливість такого досвіду, проте сам він нічого подібного не переживав.

За його словами, це явище не нове, проте космонавти не дуже-то охоче говорять на цю тему. ”15 років проблема поставлена. Але наша шановна Академія наук і колеги по Центру підготовки космонавтів не захотіли цим займатися, – вважає він. – Космонавти бояться про це говорити. Я знаю трьох, у яких це було”.

На думку Сергія Кричевського, це питання необхідно вивчати. ”Потрібно поставити експерименти, зробити хорошу наукову програму. Треба космонавтам дати шанс говорити правду, – зазначив він. – Якщо нам вдасться цю проблему зі спекулятивної перевести в наукову і поступово, по крупицях її досліджувати, це буде дуже цікаво”.

Цілеспрямованих досліджень цього явища, дійсно, ще не було, але вчені від них не відмовляються, зазначив завідувач відділенням психології та психофізіології Інституту медико-біологічних проблем РАН Юрій Бубе. ”У даний момент плануються дослідження, ми по крихтах збираємо ці факти, збираємося зробити деякі узагальнення і розібратися в цих феноменах”, – сказав він.

Вчений підкреслив, що це досить маловідомі факти, які відносяться до змінених станів свідомості. Космонавти спостерігають такі бачення в момент, коли активізуються глибинні структури свідомості. “Незрозуміло, чому це відбувається. Чи то, це вплив якихось видів випромінювання, чи то невагомості. Це потрібно вивчати. ​​Більше відомі пікові фази стану свідомості. Коли людина бачить Землю з боку, в нього загострене сприйняття якихось духовних речей”, – сказав він.

Герой України і перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк – один з найзатятішихфутбольних уболівальників. Він переконаний: футбол – частина життя справжнього чоловіка, тим паче космонавта. Після присвоєння почесного статусу Друга Євро Леонід Каденюк активно пропагує проект Євро-2012 і планує зустрітись із національною збірною командою, щоб сказати їм напутнє слово.

А сказати Леоніду Каденюку справді є що. Він пройшов підготовку до космічних польотів як командир на радянських космічних кораблях типа «Союз» та «Буран», льотчик-випробувач 1-го класу, який літав майже на 60 типах і модифікаціях літаків, Він - українець, що побував у космосі у складі інтернаціональної команди на американському БТКК «Колумбія» місії STS-87, знає таємницю про те, що треба брати українцю в космос і як пережити стан невагомості.

Про космос і футбол, унікальний проект Євро, який змінює країну на краще, космонавт розповів в ексклюзивному інтерв’ю Інформаційному центру «Україна-2012».

- Проект Євро – направду «космічна» подія для України, яка ніколи не проводила світових масштабних заходів. Що, на Вашу думку, він дасть нашій країні?

- Євро справді надзвичайно важлива подія для нашої держави. Хоча зізнаюсь відверто: з самого початку, коли ми спільно з Польщею виграли право на проведення чемпіонату євро-2012, у мене особливого захоплення не було. Я реально оцінював ситуацію в країні і розумів: ми ще не зовсім готові організовувати таку масштабну подію, витрачаючи на неї величезні кошти. Хоча нова інфраструктура для України дуже потрібна, я вважаю, що Євро не є нашим першочерговим завданням.

Але ми маємо зробити все, щоб ЧЄ-2012 пройшов «на висоті». Це той випадок, коли Україна має шанс показати Європі, на що вона здатна. І судячи з того, якими темпами йде спорудження стадіонів, аеропортів, готелів, ми маємо встигнути з організацією свята. І особливо будівництво «ожило» з приходом до керівництва цим процесом віце-прем`єра України Бориса Колеснікова з його менеджерським і організаторським хистом. Оскільки це завдання покладено на державу, кожен громадянин, а тим більше мешканці приймаючих міст, – усі мають відчути на собі відповідальність за Євро. Мені і прикро, і соромно за Україну, коли її в Європі знають лише завдяки Чорнобилю, футболістові Шевченко, боксерам Кличко і численним остербайтерам, які «наводнили» Європу. Ми можемо продемонструвати, що у нас є космос, найбільший у світі літак, найкращий ракетоносій, високі технології. А тепер є й уміння організовувати свято світового рівня.

- Як ЧЄ-2012 вплине на імідж країни?

- Проект ще готується, а він вже впливає – адже цікавість до країни височенна. Та імідж буде залежати від рівня - як ми проведемо 2012. Це той випадок, коли у нас є можливість показати красивий результат. І хоча це не просто, але можливо. Після Олімпійських ігор-80, де Україна також брала в організації, Євро-2012 буде для нас другою грандіозною подією. До речі, коли олімпійський вогонь проносили по Україні, частину відрізку його ніс мій брат-марафонець, з яким ми двійнята.

Так і на Євро. Сама висока відповідальність робить нас кращими, згуртовує і єднає Україну. Потенційні інтелектуальні можливості українців досить високі. Я в цьому багато разів переконувався, готуючись до космічного польоту в США, і коли їздив по світу. Хочеться, щоб в Європі на українців не дивилась згори. І той викривлений імідж ми можемо кардинально змінити проведенням Євро-2012.

- Якою б Ви хотіли, щоб іноземці побачили Україну?

- Не гіршою, ніж Європа. Але це нам треба ще довести і чимало для цього зробити. Ми маємо показати, що Україна - європейська держава, тут живе народ, якому близькі європейські цінності і в нашій з Європою історії є чимало спільного. Гадаю, ми ще й зможемо їх чомусь навчити. У нас люди хороші – гостинні й доброзичливі.

- Імідж, впевненість у собі – яка ще спадщина залишиться для українців?

- Більшою мірою – це імідж, який необхідний для розвитку держави. І лише друге – це матеріальна сторона проекту, тобто інфраструктура, яка готується до Євро, а потім залишиться у спадщину всім українцям на довгі роки. І арени, на яких після чемпіонату будуть проводитись чемпіонати міжнародного рівня, і готелі, і аеропорти. І дороги, якими будуть їздити європейці – це обличчя держави.

Для мене важливо, що з’являться нові стадіони. Сподіваюсь, їх наявність змусить змінити ситуацію в спорті. Сьогодні стан фізичної підготовки, здоров’я в Україні я вважаю катастрофічним. У першу чергу, це стосується молоді та школярів. Масовий спорт має стати доступним для кожного, починаючи з дитячого садочка і школи, має працювати реальна пропаганда здорового способу життя.

Коли я був маленьким і мріяв літати в космос, то добре знав, що космонавт – людина і фізично, і інтелектуально розвинена, тобто треба було і спортом займатись, і вчитися відмінно.

- Що значить футбол для космонавта?

- Це, без перебільшення, найулюбленіший вид спорту, яким захоплюється переважна більшість чоловічого населення світу. А зараз у футбол грають уже й жінки. Футбол захоплює, породжує в людині здоровий азарт. Пам’ятаю, колись у нашому селі ми грали одна частина вулиці на іншу, або, як у нас казали, один кут на другий. Потім йшли вулиця на вулицю, далі школа на школу, село на село. Це підтримувало наш змагальницький дух, який об’єднував все більше і більше людей. Тут ключове слово – об’єднував. Сама гра – колективна, великим колективом є і вболівальники.

Коли я потрапив в загін космонавтів, дуже втішило, що вони, як справжні чоловіки, теж люблять футбол. Пам’ятаю, часто грали «старики проти молоді». У старшій команді зібрались Олексій Леонов, Валерій Биковський, Борис Волинов, Петро Климук – усі двічі Герої Радянського Союзу. У команді суперників був мій набір загону космонавтів. Зізнаюсь, ми частенько вигравали.

Особливо запеклими були ігри, коли грала збірна з космонавтів СРСР і збірна Інтеркосмос – космонавти на той час Чехословаччини, Німецької демократичної республіки, Польщі, Угорщини, Румунії, В’єтнаму, Куби. Усі приблизно одного віку, заповзяті, до того ж льотчики-винищувачі та льотчики-випробувачі. Усі заняття фізкультури закінчувались футбольним матчем. На протилежному боці найкраще, як професійний футболіст грав Берталан Фаркаш – перший угорський космонавт. Одного разу, після нічних польотів на Міг-21, ми програли їм у залі 15:5!

- На якій позиції Вам подобається грати? Скільки ви голів забили?

- Напівзахисник – це мені найближче. Адже на цій позиції футболіст найбільше за всіх бігає по полю. І в нападі, і повертатись в захист. У своєму житті я забив багато голів. У школі, у розпал змагань, навіть щоденник вів, занотовуючи, хто з нас, нападаючих, скільки м’ячів забивав. У мене тоді був високий рейтинг. У 1995 році ми, космонавти Зоряного містечка, приїхали в Київ і грали у футбол з ветеранами київського «Динамо». Тоді грав Анатолій Дем’яненко, Андрій Баль, Володимир Оніщенко, інші зірки.

Стався такий випадок. Я був у нападі і в штрафному майданчику хтось із киян мене випадково вдарив ззаду по ногах. Тоді Дем’яненко, що стояв поряд зі мною, напівпошепки буквально закричав: «Падай, падай, пенальті дадуть!». Але пройшло 3-4 секунди, тому я, певною мірою здивований такою підказкою з боку суперника, розсміявшись, відповів: «Толя, треба було раніше підказувати». Та пенальті все одно призначили і це був єдиний гол, який ми забили. А взагалі програли - 3:1. Та для нас тоді був важливим не рахунок, а честь мати за суперників таких легендарних футболістів.

- Як будете вболівати – підете на стадіон?

- Звісно, намагатимусь дивитись ігри вживу, на стадіонах. Фінальна частина – найцікавіша. Кожен матч – філігранний. Хочеться, щоб рідна команда показала себе на рівні, щоб вона обов’язково вийшла з групи. Мені здається, це завдання номер один. Це буде непросто, оскільки до фіналу пробились найсильніші, але цілком реально. Треба вірити в своїх. Віра в перемогу – це основний принцип уболівальника.

Пам’ятаю, як в радянські часи «Динамо» (Київ) приїхало грати в Москву зі «Спартаком». Тоді, як відомо, ці команди були «лютими друзями». Випадково потрапив на стадіон у військовій формі, будучи капітаном ВПС. Сиджу між спартаківськими вболівальниками, з усіх боків емоції, і тут «Динамо» забиває гол. І я один на весь стадіон зриваюсь з місця з криком «Урааа!». Та коли схаменувся, зрозумів - добре, що я у військовій формі. Коли ж уболіваю вдома перед телевізором, моя дружина під враженням моїх вболівальницьких емоцій і деяких висловлювань, жартівливо промовляє: «Ні, це не мій чоловік».

- Під час інтернаціонального польоту в космосі відчували відповідальність за країну?

- Думаю, кожен громадянин, коли виконує якусь місію за межами своєї країни, пам’ятає про це. Я відчував, що представляю Україну в космосі. Відчуття патріотизму і відповідальності було перед президентом, перед всіма українцями, вченими, які готували до цього польоту. Думаю, завдяки цьому патріотизму мені вдалося легше перенести перевантаження, адаптації, стан невагомості, перенести весь космічний політ.

Був зі мною в космосі і талісман. По-перше, три українські прапори – це була моя ідея, і тисячолітній тризуб. Був ще невеличкий золотий значок-тризуб з трьома буквами на ньому «РУХ», який передав мені В’ячеслав Чорновіл з проханням взяти з собою в космос. На тлі одного з прапорів я вів репортажі з космосу. Після польоту я передав його у Верховну Раду. Другий прапор - одному з музеїв Києва. Ще один - у мене вдома. Крім цього, на борту двічі лунав український гімн. Американці перед польотом попросили замовити музику на побудку в 7:00. Більшість членів екіпажу замовили свої популярні пісні, а в мене майнула думка – чому б не гімн України? Коли гімн лунав, американці, які серйозно ставляться до державної символіки, намагались у невагомості стати по стійці струнко… це було зворушливо.

- Що б Ви сказали нашим футболістам напередодні Євро – адже це теж державна місія?

Кожен з них має відчувати величезну відповідальність, коли грає за збірну держави. На них з надією дивитимуться мільйони українців. Вони мають пам’ятати, що в таких відповідальних іграх треба грати не на 100, а на 120%. Тобто зробити більше, ніж можуть. А ми будемо за них уболівати теж на 120%. Від їхньої гри залежатиме настрій мільйонів українців. Звісно, хотілося б зустрітись з нашою збірною – поговорити з ними і сказати напутнє слово.

Зустріч з Леонідом Каденюком

«Готовьте себя к подвигам, дорогие друзья, на земле и в космосе, учитесь, овладевайте знаниями! К большому и великому путь начинается с малого, незаметного!» - ці чудесні слова, що зійшли з вус великих космонавтів Феоктистова, Комарова, Єготрова, стали віщими. Космос підкорили багато космонавтів із багатьох країн, багато людей залишили слід своїх ніг на поверхні Місяця, багатьох зустрічали гучними оваціями, слізьми щастя при поверненні з цього чарівного й таємничого світу – космосу.

Юрій Гагарін, Георгій Проскура, Сергій Громов, Валентин Глушко, Михайло Янгель, Володимир Челомей, Валентин Бондаренко. Один із них – Леонід Каденюк – перший космонавт незалежної України. Нам поталанило зустрітися з ним на конференції з фізики у нашій гімназії, взяти у нього невелике інтерв’ю. Леонід Костянтинович погодився і залюбки розповів про своє минуле. Українці зробили великий внесок в історію світової космонавтики. Якби цього внеску не було, можливо, не існувало б космонавтики на такій високій стадії розвитку.

Людство мріяло про політ в космос тисячі років. І нарешті з’явилися технічні пристрої, що дозволи стати цій мрії дійсністю. Вважалося, що відірватися від Землі неможливо, адже існують сили тяжіння, гравітаційне притягнення. Згодом ці думки виявилися хибним. Л. Каденюк розповів нам про деякі цікаві історії з далекого 1997 року. «Якось у 1997 році, коли ми з командою приїхали до Х’юстона , - з посмішкою згадує космонавт, - я мав не дуже гарну англійську мову (Мене навчала її жінка, що зовсім не володіла ні російською, ні українською мовами. Вона використовувала мої знання і намагалася пояснити новий матеріал словами, які я вже знав). Так от, ми приїхали до Х’юстона, і я зустрів хлопця, який мав провести нашу команду до місцевого космодрому. Я почав йому усе пояснювати своєю жахливою англійською мовою. Хлопець уважно і водночас здивовано мене слухав, а коли я закінчив свою «промову», блискучою російською сказав: «Ребята, вам налево!». Звичайно, я дуже зрадів, і ми ще довго сміялися з цього курйозу». Тут Леонід Костянтинович змінив вираз обличчя і тему розмови: «Звичайно, без нашого співвітчизника С.П.Корольова, який створив потужні ракетні двигуни, що дали змогу людству побачити цей безмежний світ, і взагалі, без нього і його винаходів, напевно, не сталася б подія 12 квітня 1961 року, і Гагарін не став би відомим на увесь світ, його ім’я та імена багатьох інших космонавтів не ввійшли б у історію. І взагалі, чи існувала б така професія космонавт?». «Перед польотом у космос потрібно мати гарну фізичну підготовку, - продовжував космонавт. - Я багато тренувався, сидів на сухому пайку, у мене був так званий «спартанський режим»».

Гість розповів гімназистам про свої перші враження від польоту: «Коли я уперше піднявся в космос, то побачив, що Земля має усі відтінки блакитного кольору. Це було так красиво, що й не передати словами! Не повірите, але моїми першими словами у космосі були не «Господи, яка краса!», а «О, а Земля, справді кругла, наче куля!»» .

Леонід Костянтинович залюбки роздавав автографи усім бажаючим, з усіма сфотографувався. Пощастило і мені. На пам’ять я отримала аж два автографи, календарик і світлину, де ми стоїмо разом.

Як на мене, Леонід Костянтинович надзвичайно добра і лагідна людина. Спочатку він здався мені доволі суворим, але після спілкування з ним я зрозуміла, що це дуже чуйний і привітний чоловік. Він блискуче володіє нашою рідною мовою. Після його виступу у мене залишись незабутні враження. Я чіткіше почала уявляти собі космос, навіть захотілося там побувати! Було шкода розлучатися, але у Героїв України дуже багато справ. Я пишаюся тим, що знаходилася поряд з людиною, яка побачила Землю у зовсім іншому світі – Леонідом Каденюком.

. Вперше в космосі прозвучала українська пісня "Дивлюсь я на небо" у виконанні Поповича, яку він присвятив нашому земляку, генеральному конструктору С.П. Корольову.

Одним із складних експериментів виконаних космонавтами був вихід із пілотського крісла. Ні Ю. Гагарін і Г. Тітов не покидали своїх крісел під час польоту, а були прив'язані пасками безпеки. Вперше відійшов від крісла космонавт Ніколаєв.

Крім того, П. Попович на борту космічного корабля провів ряд складних наукових експериментів для народногосподарських завдань.

Про виконання завдання Попович доповів на Землю першим куплетом „Маршу космонавтів". Вийшов на зв'язок з Ніколаєвим. „Беркуте, я Сокіл, як мене чуєте?" - запитує Андріян. Попов відповідає: „Андрюшо ! Не тільки тебе чую, а й бачу !.." „Ти що, я не Андрюша! Я Сокіл! Нас же лаятимуть за це!" А Павло Романович йому: „Та вони ж на Землі! Нехай спробують до нас дістатися!" Тоді ж у космосі вперше прозвучала пісня. Ніколаєв попросив спочатку заспівати пісню про Волгу. А вже потім Попович завів свою улюблену „Дивлюсь я на небо та й думку гадаю".

Життя на орбіті легким не назвеш. Адже доводиться працювати по 16-18 годин на добу. Та найбільше запам'ятовуються різноманітні випадки, яких було достатньо й у космосі. Як кумедні, так і не дуже.

- Пригадую свій політ у 1962-му, - розповідав Павло Романович. - Ми тоді скафандрів не знімали. Отже, перша доба польоту. Я прокинувся уранці, зробив, наскільки це було можливо, фіззарядку. Дивлюся в один ілюмінатор - Землі не видно, в другий - те ж саме. У мене й волосся на голові піднялося! У ті часи на кораблі був гальмівний двигун, щоб приземлитися. Запускався він лише один раз ( для прикладу, зараз - 25). Думаю, поки спав, двигун запустився - і мене кудись до чортів занесло! Боже, є ще один ілюмінатор! На рукаві скафандра - дзеркальце. За допомогою його подивився - Земля на місці - від душі відлягло. Із Землі уже запитують: „Я Зоря! Ви що там бубните?" Відповідаю: „Не бубню, а лаюся!".

Із записів у бортовому журналі, який вів під час польоту П.Р.Попович: «...33-й виток. Земля цікавиться здоров'ям і настроєм. Дорогі друзі! Спасибі за увагу. Почуваюся чудово. Коли приземлюся, розповім багато цікавого. Ваш «Беркут».

34-й виток. Відв'язався зовсім. Увійти у прив'язні ремені легше, аніж вийти.

35-й виток. Вночі при корабельному світлі нічого не видно ні на землі, ні в космосі. Навіть зорі зникають. А ось удень вони гаснуть. Парадокс? Нічого не вдієш - космос.

Пообідав. Апетит чудовий. Узяв навіть ДП (додатковий пайок). Роздратував Андріяна Ніколаєва воблою. Виявляється, у нього нема. Бідолаха аж стогне, так просить.

У вісімдесятих - дев'яностих роках минулого вже століття «зоряні війни» нарешті завершилися. І перед космонавтами першого загону постало завдання - готувати молоді кадри, зокрема й іноземні екіпажі, до роботи на орбітальних станціях. Попович працював заступником начальника Центру наукової та випробувальної роботи. Унікальні тренажери Центру вражали експертів НАСА.

Постійно працюючи в Зоряному, Павло Романович не поривав зв'язку з Батьківщиною, Київщиною. За радянських часів постійно обирався депутатом Верховної Ради України: Виборцям подобалося, як оперативно, по-військовому, вирішував справи їх депутат.

Після розвалу Радянського Союзу, Україна стала незалежною державою. Павло Романович береже все, що пов'язано з рідною Україною, Київщиною.

За його ініціативи, у Москві створили Клуб космонавтів-українців, де вивчали нашу історію ракетної техніки. "Саме фахівці з Клубу космонавтів -українців відкрили, що ще в ХVI столітті запорозькі козаки застосовували ракети - їх називали «літалками». Зброя ця була такою ж секретною, як у Другу світову війну «Катюші», які побудовано за таким самим принципом ракетного руху. У ХІХ столітті секрет «літалок» розкрив українець, царський генерал-лейтенант Засядько. Назвав їх ракетами і застосовував під час штурму Ізмаїла. Українцями були й Кибальчич, Кондратюк, Корольов, Челомей, Янкель, Глушко... Знаний у всьому світі Ціолковський теж, виявляється, з роду Наливайків. От і виходить, що всю ракетну техніку розвинули українці!" - з гордістю та щирою усмішкою відзначав П.Р.Попович.

Друг Гагаріна - Павло Попович став шостою людиною на планеті, що була в космосі. Сам Попович називав себе "першим космонавтом-українцем". Павло Романович був дотепним оповідачем і великим жартівником. Коли США готували висадку людини на Місяці, Павло Попович зімітував з центру керування польотами розмову з неіснуючим космічним кораблем, що готувався до висадки на супутнику Землі. Через цей жарт американці прозвали Поповича "космічним хуліганом". Нещодавно українство мало б відзначати 79-річчя першого українця, який потрапив у космос. Його ім'я - Павло Романович Попович. Натомість, всього за кілька днів до його Дня народження весь світ облетіла сумна звістка - у кримському Гурзуфі космонавт номер чотири, на 80-му році життя, помер від інсульту. Крововилив у мозок поклав край життю, яке нагадувало суцільний політ до зірок. Навіть у космічних людей буває кінець земного шляху.

Сьогодні, згадуючи життєвий шлях Павла Романовича Поповича, ми повинні низько вклонитися цій людині. Своїм бажанням піднятися до небес, він поставив нашу націю в п'ятірку передових космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними - не гречкосіячами та хуторянами. Ми довели, що бути українцем, нехай і в умовах радянської пропаганди, нехай і за партійним визначенням, престижно.

По-друге, Павло Попович, хоча, без сумніву, був радянським космонавтом, але при цьому залишався справжнім українцем, патріотом своєї землі. Не містечковим, а свідомим своєї відповідальності перед народом.