НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ

Більшість класичних теорій націй найважливішою їх ознакою, поруч із спільною

культурою, мовою, територією та економічним життям, вважають також спільність

історичної долі. Саме окрема історична доля є підставою для усвідомлення приналеж-

ності людини до певної нації та відчуття власної своєрідності в стосунках з представ-

никами інших націй.

Приклади власної давньої й величної історії використовувалися владою всіх без

винятку держав для пробудження патріотизму й суспільної консолідації ще задовго до

того, коли завершився процес формування модерних націй.

У «позитивістському» ХІХ столітті ця практика набула й теоретичної бази:

англійський мислитель Т. Карлайл, ототожнюючи історичне життя з постатями вели-

ких людей, вважав розвинене «поклоніння національним героям» найкращим способом

стабілізації політичного й суспільного ладу, вбачав у ньому «невмирущу надію на спра-

ведливе управління світом».

Наприкінці ХХ століття поширеною в західній історіографії стала думка, згідно з

якою вся національна історія – це «сконструйована пам’ять» як особливий соціокультур-

ний феномен осмислення індивідом і соціумом свого місця в часі. Особливої ваги набу-

вають «місця пам’яті» (термін запроваджено французьким істориком П. Нора) – постаті

й події, котрі мають формотворче значення в національній історії. Актуалізовані «місця

пам’яті» обґрунтовують, роз’яснюють і підтримують моральні принципи та суспільні

інституції, на яких тримається кожне суспільство. Вони дають людині екзистенційну,

онтологічну орієнтацію в житті, нарешті, є каркасом для національної ідентичності.

Вже на ранніх стадіях формування кожна з європейських націй зусиллями своїх

інтелектуалів виробила власний канон національної історії, й, разом з тим, певну

національну історичну міфологію (у даному контексті це поняття вживається як нау-

ковий термін для окреслення певної «сакралізованої історії» і не має апріорно жодної

позитивної чи негативної оцінки).

Саме історична міфологія, яка лише до певної міри корелює з науковим історичним

знанням і ним визначається, є чинником, що впливає на формування й актуалізацію

«місць пам’яті». Причини цього зрозумілі: місцем побутування історичного знання є

на у кові інституції, університетські кафедри, малотиражні фахові видання. Натомість

історична міфологія побутує в медійному просторі, культурних та комунікативних

прак тиках мільйонів людей. Питанням залишається лишень ступінь кореляції «об’єк-

тивізованої» картини національної історії й «романтизованої» національної міфології.

Відмова європейських націй від імперської ролі, а, відтак, і зникнення потреби в

утвердженні власної «величі» прикладами «звитяжного минулого», призвели до посту-

пового зближення картин минулого, які репрезентують історичне знання й історична

міфологія. У рамках реалізації проекту Об’єднаної Європи здійснена велика робота

з узгодження національних візій історії, вироблення взаємоприйнятного трактуван-

ня численних суперечливих подій минулого, формування спільного європейського

історичного наративу. Прикладом успішного виконання такого завдання, що багатьом

здавалося нездійсненним з огляду на гостроту колишніх конфліктів, стала спільна пра-

ця істориків Франції й Німеччини у 60–70 роках, результати діяльності якої створили

передумови для німецько-французького примирення.

Водночас імперські й тоталітарні держави постійно потребують формуван-

ня національної історичної міфології, яка слугує політичним інтересам правлячих

режимів. Більше того, існування об’єктивного історичного знання в таких державах є

проблематичним, оскільки постаті й події, що «випадають» з офіційно прийнятої схе-

ми, часто опиняються під забороною. Яскравим прикладом цього є численні цензурні

утиски й прямі репресії проти «неслухняних» істориків. У 30-роки минулого століття

вони завершилися фізичним знищенням вчених, руйнуванням цілих наукових шкіл,

котрі «стримували й спотворювали» розвиток історичної науки в колишньому СРСР та

в його «невід’ємній складовій частині» – Українській РСР.

Помітною тенденцією ХХ століття стало конструювання колись колонізованими

націями власних історичних наративів. Загальноприйнятою думкою, сформованою в

рамках методології постколоніальних студій, є не лише визнання факту нав’язування

колонізаторами власної схеми історії, у якій колонізованим як «менш розвиненим»

відведено підпорядковане місце. Незаперечним є факт формування у колонізованих

народів негативного автостереотипу як недолугих, менш талановитих, нездатних

самостійно порядкувати своєю країною тощо. Захисною реакцією на це, як помітив

провідний сучасний теоретик націєтворення Б. Андерсен, стало «приписування собі

довгої, древньої історії» як значущого елементу формування національних ідеологій

молодих націй, які здобули свою незалежність щойно в другій половині ХХ століття.

Постколоніальна методологія є вельми продуктивною під час розгляду української

ситуації. Російськими теоретиками ХУІІІ–ХІХ століть було розроблено, а радянськими

ідеологами розвинено, стереотип, за яким Український народ розглядався як «побічний

продукт» історичного розвитку, який виник за умов чужоземного литовсько-польсько-

австрійського панування. В Російській імперії появи політичного українства прямо

пов’язували з «польсько-німецько-австрійською інтригою». Водночас російський на-

род оголошувався спадкоємцем Київської Русі, «великим народом», «богоносцем» у

царські часи, а в радянські – «оплотом світового революційного руху», тобто народом

зі спеціальною історичною місією «рятівника людства».

Упродовж століть Давню княжу Русь ототожнювали із сучасною Росією. Активно

насаджувалася думка про досить пізнє (не раніше ХІV століття) формування українського

етносу, єдиним прагненням якого було якнайшвидше «возз’єднання з великим братнім

російським народом». А, відтак, українці автоматично набували статусу «недержавного

народу», «недонації».

На рівні високих інтелектуальних взірців точилася постійна полеміка української дум-

ки з імперською. Як відзначають дослідники, «Історія України-Руси» М. Грушевського з

її послідовним намаганням побудувати києвоцентричну схему національної історії була

в певному сенсі багатотомовою полемічною реплікою на «Історію держави Російської»

офіційного царського історіографа М. Карамзіна. Так само активно досліджуваний су-

часними науковцями (Г. Грабович, О. Забужко, Ю. Барабаш, О. Гриценко та іншими)

шевченків міф «воскресаючої України» був відповіддю на гоголів міф «України

погаслої», такої, що вже належить минулому.

Проблемою однак, було те, що ретельно розроблювана й насаджувана імперська

міфологія (за радянських часів такі міфологеми вдало гримувалися під «об’єктивні зако-

ни історичного розвитку») завжди мала незмірно більше каналів для своєї ретрансляції

й утвердження. Така ситуація не змінилася докорінно навіть після проголошення

незалежності України через низку причин.

По-перше, через живучість світоглядних стереотипів («малоросійських»,

«східнослов’янських», або ж «радянських»), передання препарованої історичної пам’яті

від старших поклонінь, чия свідомість сформувалася за часів СРСР, до молодших.

По-друге, через систематичну ретрансляцію імперської міфології чисельни-

ми каналами: російські телесеріали; популярну музику, де часто центральною є тема

«російської доблесті і слави»; радянську символіку; топоніміку українських сіл і міст,

яка досі уславлює діячів і події імперського й тоталітарного минулого.

По-третє, через збереження в українському академічному та університетському

середовищі дослідників та викладачів з пострадянським або ж панславістським типом

мисленням. На жаль, рудименти радянських ідеологічних кліше щодо трактування

української історії все ще присутні в науковому та освітньому процесі, національному

інформаційному просторі тощо.

По-четверте, через компромісність та непослідовність політики пам’яті, яку три-

валий час проводила українська влада.

Треба враховувати, що українській нації було завдано незаліковної «національної

травми». Адже йдеться не лише про тривалу ідеологічну обробку колективної свідомості

українців, а й про безпрецедентне за масштабами фізичне винищення упродовж радянсь-

кого періоду найбільш активних, схильних до незалежного мислення представників

Українського народу.

Перебування українських земель під владою різних держав та імперій зумовили

складну структуру історичної пам’яті українців, яка має виразні регіональні відмінності.

За даними дослідження Інституту соціальної та політичної психології АПН України, у

липні 2005 р. найвагомішим здобутком Українського народу, який заслуговує на те, щоб

бути предметом національної гордості, залишається для громадян «Перемога у Великій

Вітчизняній війні» (50 %). Далі за вагомістю названі «творчість великих українських

поетів, письменників, композиторів та виконавців» – 40 %; «досягнення українських

спортсменів» – 40 %; Помаранчева революція 2004 р. – 32 %; «вершинні досягнення

української народної творчості (думи, пісні декоративно вжиткове мистецтво, народ-

на архітектура тощо» – 29 %, «повоєнна відбудова народного господарства» – 27%;

«проголошення незалежності України у 1991 р.» – 23 %; «історія українського козацт-

ва, Запорозької Січі» – 23 %; «боротьба українських правозахисників (П. Григоренка,

Л. Лук’яненка, М. Руденка, В. Чорновола та інших) проти тоталітарного режиму» – 18 %;

«трудові досягнення робітників і селян Радянської України (П. Ангеліної, М. Демченко,

О. Стаханова, О. Гіталова та інших)» – 16 %. Лише для 6 % респондентів приводом

для національної гордості є «історія створення та боротьби УПА», 5 % – «Українська

революція 1917–1920 років». Дослідження, проведене у серпні 2006 р., в основному

підтвердило цю послідовність в ієрархії сприйняття українцями подій власного мину-

лого. Лише до 15 % скоротилася кількість тих, хто вважав видатною подією перемогу

Помаранчевої революції.

При цьому спостерігається чіткий розподіл між прихильниками «національної» та

«радянської» версій української історії за регіональною ознакою. На Заході й у Центрі

України у 1,5–2,5 разу більше громадян, аніж на Сході й на Півдні, вважають значу-

щими події, які належать до «національного» історичного наративу (проголошення

незалежності України, історія козацтва, досягнення української культури, боротьба

дисидентів). Натомість прибічники «українського радянського наративу» зосереджені

переважно на Сході й Півдні. Для них значущими є наступні історичні віхи: перемо-

га у Великій Вітчизняній війні, повоєнна відбудова народного господарства, трудо-

вий героїзм народу тощо. Причому кількість тих, які вважають знаковими особливо

контроверсійні події національного наративу (боротьба УПА, Помаранчева революція)

на порядок вище у Західному регіоні, аніж у Східному: відповідно 26 % проти 2 %,

35 % Проти 4 %.

Водночас помилково було б стверджувати про наявність чіткої межи між «дво-

ма Українами», поміж якими немає жодних сполучних ланок. Центральний і Східний

регіони держави у липні 2006 р. однаково позитивно оцінювали творчість українських

поетів, письменників, композиторів і виконавців (28 % і 31 %) та вершинні досягнення

української народної творчості (20 % і 20 %). В усіх регіонах держави більш–менш од-

наково пишаються досягненнями українських спортсменів та міжнародним визнанням

України, хоча показник у Західному регіоні дещо вищий. У вересні 2006 р. більшість

населення Східного регіону (хоч і невелика: 39,4 % проти 38,6 %) теж підтримувала

визнання Голодомору актом геноциду, проте на Заході України така більшість була

панівною: 77 % проти 10 %.

Подібна ситуація спостерігається в оцінці головних історичних постатей. Під

час соціологічного опитування респондентам пропонували визначитися з відповіддю

на запитання: «Назвіть, будь ласка, кілька прізвищ людей (не більше п’яти), яких, на

Вашу думку, можна вважати національними лідерами України в останні двісті років?».

Перша десятка мала такий вигляд: Т. Шевченко (25 %), М. Грушевський (21 %),

В. Чорновіл (16 %), В. Ющенко (9 %), Л. Кравчук (8 %), Л. Брежнєв (6 %), І. Франко

(6 %), С. Петлюра (4 %), С. Бандера (4 %), В. Щербицький (3 %). Причому загалом

з відповіддю на це запитання змогли впоратися лише дві третини респондентів (у

Південному регіоні – лише 16 %). Окрім очікуваної високої оцінки класиків української

літератури Т. Шевченка та І. Франка, впадає в око висока оцінка визначного історика

та голови Центральної Ради М. Грушевського, а також наявність у національному

«пантеоні» таких взаємовиключних постатей, як С. Петлюра й С. Бандера, з одного

боку, й Л. Брежнєв та В. Щербицький – з другого, причому оцінка названих постатей

знов-таки має чітку регіональну диференціацію.

Коли ж респондентам пропонували не пригадувати «героїв» самим, а визначитися

у ставленні до запропонованого переліку постатей національної історії, то лідерами

позитивної оцінки стали Б. Хмельницький та М. Грушевський (79 % і 60 %), а лідерами

негативної оцінки – Й. Сталін та М. Горбачов (62 % і 56 %). Безумовно, висока оцінка

Б. Хмельницького пояснюється тим, що на Заході й у Центрі України його сприймають

як великого державника, а на Сході й на Півдні – як людину, що «об’єднала Україну

з Росією». Натомість позитивне сприйняття М. Грушевського й негативне Й. Сталіна

можна вважати ознакою певної зрілості українського суспільства й наявності в ньому

«точок консолідації».

Проте, в цілому окреслені соціологічними дослідженнями тенденції свідчать, що

усвідомлення спільності своєї історичної долі для громадян України все ще не пере-

творилося на чинник національної консолідації. Існуючий дуалізм історичної пам’яті

не допомагає українцям уявити себе єдиною національною спільнотою. Здолання

амбівалентності історичної пам’яті громадян України має бути стратегічним пріоритетом

гуманітарної політики держави.

На жаль, політичний контекст останніх років не сприяв здійсненню узгодженої та

цілеспрямованої політики пам’яті. Він був позначений активною політичною бороть-

бою за історичну пам’ять громадян України. Діяльність певних політичних сил була

відверто спрямована на капіталізацію у суспільній свідомості імперсько-радянського

трактування історії України. «Болючі» сюжети українського минулого цілеспрямовано

використовувалися під час політичної боротьби з метою нагнітання протистояння у

суспільстві. Дії Президента України В. Ющенка, спрямовані на примирення українців,

які воювали під час Другої світової війни в лавах Червоної Армії та УПА, наражали-

ся на спротив політичних опонентів. Політиці Глави держави, зорієнтованої на утвер-

дження національної версії української історії, активно протиставлялися концепти

«слов’янської єдності», «Союзу України, Росії та Білорусі» тощо. Історична пам’ять

замість консолідуючої функції, навмисно перетворювалася на дезінтегруючий чинник,

що є абсолютно неприйнятним з точки зору національних інтересів України.

Характерним прикладом є затятий опір фракції Партії Регіонів та КПУ у Верховній

Раді ухваленню ініційованого Президентом України Закону, який проголошував

Голодомор 1932–1933 рр. «геноцидом Українського народу». Закон «Про Голодомор