44 % Респондентів. Якщо ж проаналізувати ставлення до Церкви крізь призму ба-

лансу показників «довіри-недовіри», то контраст ще більш разючий. За результатами

соціологічного опитування, здійсненого Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою

«Юкрейніан соціолоджі сервіс» у червні-липні 2007 року, баланс «довіри-недовіри» до

Церкви складав +44 %, до Збройних Сил України – +17%, до Верховної Ради України –

–46 %, до судів – –43 %, до Уряду України – 27 %.

Попри певні здобутки України у напрямі акумуляції консолідуючого потенціалу

Церков та релігійних організацій у суспільно-релігійних та державно-церковних

відносинах залишається низка невирішених проблем.

Невідкладного законодавчого врегулювання потребує проблема повернення

конфіскованого за радянської доби церковного майна. Зазначимо, що за роки неза-

лежності значна кількість культових споруд і майна вже повернута релігійним органі-

заціям, проте остаточне завершення цього процесу потребує вдосконалення порядку

реституції, на що прямо вказано в Резолюції ПАРЄ № 1466.

На жаль, протягом останніх двох років Україні не вдалося суттєво просунутися у

вирішенні цього завдання. У березні 2006 року на виконання Указу Президента України

було створено Міжвідомчу комісію з підготовки пропозицій щодо відновлення прав цер-

ков і релігійних організацій, порушених унаслідок проведення тоталітарної політики у

минулі часи. Проте робота цієї Комісії виявилася недостатньо результативною.

У вересні 2007 року спільним наказом Міністерства юстиції та Деркомнацрелігій

України створено робочу групу з розробки законопроекту «Про повернення релігійним

організаціям колишніх культових споруд та іншого церковного майна». Прийняття

такого закону значною мірою могло б знизити гостроту конфліктів на майновому

ґрунті, які залишаються джерелом напруги у міжконфесійних, та державно-церковних

відносинах. Протягом 2007 року такі суперечки мали місце на Буковині, Закарпатті,

Волині, Рівненщині, АР Крим, Чернігівщині, м. Києві.

У 2007 році загострилася проблема охорони та збереження об’єктів історико-

культурної спадщини, які передані у користування релігійним організаціям. Суспільного

резонансу набули факти зумисного пошкодження фресок у храмах Національного Києво-

Печерського історико-культурного заповідника та Кирилівської церкви Національного

заповідника «Софія Київська», обвалу в печерах Києво-Печерської Лаври, що стався

внаслідок проведення будівельних робіт. У цьому контексті викликає стурбованість

подальша доля трьох окремих об’єктів Києво-Печерської Лаври (сторожка при вході

в Гостинний двір, Південна вежа та церква Спаса на Берестові), переданих у кори-

стування УПЦ МП. Через прогалини у вітчизняному законодавстві, недосконалість

пам’яткоохоронної діяльності утворилася реальна загроза втрати контролю за збережен-

ням національної святині, що може стати підставою для виключення Києво-Печерської

Лаври зі списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Нагальним є системне реформування національного законодавства щодо свобо-

ди совісті й віросповідання. Базовий Закон України «Про свободу совісті та релігійні

організації», прийнятий у 1991 році, попри вагомий внесок у демократизацію державно-

церковних відносин, сьогодні вже не регулює всього спектру проблем у релігійній сфері.

Документ має внутрішні суперечності, окремі його положення входять у протиріччя

з іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Законом України «Про військовий

обов’язок і військову службу» та Законом України «Про державну реєстрацію юридич-

них осіб та фізичних осіб-підприємців».

Розробка у 2006 році робочою групою при Міністерстві юстиції України чергового

проекту нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»

завершилася лише його публічним обговоренням. Законопроект так і не був поданий

на розгляд Верховної Ради України. Подальше затягування процесу модернізації зако-

нодавства про свободу совісті та релігійні організації консервує напругу у релігійному

середовищі.

Гармонізація суспільно-релігійних та міжконфесійних відносин потребує осучас-

нення національної моделі державно-церковних відносин. Європейський вибір України

актуалізує потребу у ретельному вивченні стандартів конституювання взаємин між

державою і релігійними об’єднаннями, прийнятими у країнах Європейського Союзу.

Передусім йдеться про практику переведення взаємин між державними інститутами

та релігійними організаціями у договірну площину. Такий механізм взаємин чітко

регламентуватиме права і обов’язки сторін, сприятиме виробленню партнерських за-

сад співпраці. Заслуговує на увагу досвід європейських країн щодо утвердження у

релігійному середовищі екуменічного стилю мислення, налагодження діалогу між пред-

ставниками різних церков й релігійних течій. Цей досвід є надзвичайно цінним з огляду

на суперечливість, а той конфліктність міжконфесійних взаємин на теренах України.

Сьогодні орієнтованість на відкритий міжконфесійний діалог виразно демонструє

УГКЦ, під егідою якої розроблено і прийнято екуменічну концепцію, створено Інститут

екуменічних студій. УГКЦ активно інтегрується у європейський екуменічний кон-

текст: у вересні 2007 року делегація УГКЦ брала участь у ІІІ Європейській екуменічній

конференції, яка відбулася в Румунії.

На жаль, подібні практики не поширені в середовищі релігійних інституцій інших

українських Церков та деномінацій. Переважна більшість з них у своїй риториці

продовжує оперувати категоріями на кшталт: канонічний/неканонічний, істинний/

неістинний, праведні/неправедні, вірні/невірні, посилюючи тим самим лінії поділів

між віруючими, звужуючи поле діалогу та взаємодії віруючих різних конфесій та

віросповідань.

Відчутним чинником конфліктогенності релігійного середовища є його надмірна

політизація. Від початку 90–х років усталеною практикою політичних партій і блоків

стало намагання заручитися під час виборчої боротьби підтримкою тих чи інших

релігійних організацій, які мають вплив на електорат. Проте, на думку експертів, у по-

зачергових виборах до Верховної Ради України 2007 року заангажованість релігійних

організації у передвиборчому процесі була значно нижчою порівняно з виборчими

кампаніями попередніх років.

На жаль, як і раніше, діяльність окремих навколоцерковних громадських органі-

зацій, таких як «Союз православних братств України», «Союз православних громадян

України», Всеукраїнське об’єднання «Православний вибір» тощо, має деструктив-

ний характер. Їхні представники публічно ведуть антиукраїнську риторику, сіють

нетерпимість між адептами різних віросповідань. Діяльність цих об’єднань спрямо-

вана на дестабілізацію ситуації в країні, загрожує національній безпеці, а тому має

бути предметом прискіпливої уваги з боку правоохоронних органів, Служби безпеки та

Генеральної прокуратури України.

Не додає стабільності українському суспільству розкол українського православ’я.

Православна громада болісно переживає свою конфесійну роз’єднаність. Стає все

більше очевидним – гілки українського православ’я мають відмінні установки щодо

своєї ролі у справі національної консолідації українців. Почуття віруючих ображають-

ся у стінах храмів, де під сумнів ставиться існування самої української державності,

нав’язується пресловутий міф «одвічної православної єдності православних народів»,

розмивається лояльність громадян до Української держави.

Православними віруючими України сформований виразний запит на відновлення

первісної цілісності українського православ’я в лоні Української Помісної Православної

Церкви (УППЦ) – національної за духом і покликанням. Ідею конституювання УППЦ

підтримують від 30 % (результати опитування Центру ім. О. Разумкова 2006 р.) до