Розділ іі.Перший космонавт України Павло Попович — перший космічний українець Попович і його батьківщина
З чого розпочати розмову з живою легендою, як не з його коріння, дитинства? «Мій батько все своє життя пропрацював кочегаром на Узинському цукровому заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім мене, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки. Особливо тяжко і багато доводилося працювати після війни», — так розпочав свою розповідь пан Павло.
Його дитинство не відрізнялося чимось особливим від дитинства мільйонів хлопчаків його покоління. Можливо і не став би він зіркою загальносвітового значення, якби не одна деталь. «Під Узином є великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов'язково — винищувачем”, — розповідає Павло Романович. До війни закінчив чотири класи школи — вчився лише на відмінно. Був, окрім піднебесного, ще один, приземленіший стимул. За кожний похвальний лист мати купувала йому банку згущеного молока, і це було для Павлика справжнім святом. Він пам'ятає, як намагався через соломинку смоктати молоко, розтягуючи задоволення.
Мрія затьмарилася з приходом фашистів. Тоді одинадцятирічному хлопцю здалося, що на перспективі стати льотчиком можна поставити хрест. Але Київщину визволили, і у Павлика Поповича з'явилося кілька знайомих льотчиків. «Тоді я працював водовозом у пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого — Семеновича. Саме він мені, малому, розповідав про літаки та небо», — пригадує нині пан Павло.
А далі — проблеми, з якими доводилося боротися.«Оскільки були складні часи, то замість того, щоб учитися, довелося йти працювати на цукровий завод у нічну зміну. Після півночі до восьмої ранку працював, а о дев'ятій уже біг до школи. У такому ритмі «протягнув» лише кілька місяців. Далі було Білоцерківське ремісниче училище, за спеціальністю столяр-червонодеревник, і паралельно — вечірня школа. Після закінчення училища нас, трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ — учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, адже вдома все вчили українською мовою».
Небесна дорога у космос
Про перші свої космічні східці Павло Романович сьогодні розповідає відвертіше, ніж колись. Усе почалося в Магнітогорську. У двадцять років пішов до аероклубу. Далі було військове авіаційне училище, після закінчення якого майбутнього генерал-майора авіації направили служити до Карелії. Там 1957 року Павло Попович, вдивляючись у небо, побачив перший штучний супутник Землі: «Дивилися та думали, що років через двадцять хтось із людей полетить у космос”. Усього через п'ять років цим «кимось» став і він.
«Раптом, 1959 року, мене викликають у штаб дивізії, де змусили підписати папір про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медичну комісію, аби потрапити до загону космонавтів. Це для мене було несподіванкою. Ішов у штаб і думав собі: чого це мене викликають? Може, чарку випив і щось не те сказав? Коли ж прийшов, і раптом така пропозиція... Я одразу погодився. Вимоги до здоров'я кандидата були високими. У мене з цим було все гаразд. Тоді відібрали 2500 льотчиків-винищувачів з майже 10000 осіб! І лише 20 чоловік забрали до Москви. В авіаційному госпіталі, куди приїхав на медичну комісію, пацієнти мали спортивний вигляд — молоді, міцні, веселі. З ранку й до вечора лікарі обстежували нас, влаштовували медико-психологічний контроль. У нашій палаті зібралися Юрій Гагарін, Герман Титов, Андріан Ніколаєв, Олексій Леонов, Валерій Биковський, Павло Бєляєв та інші. Тоді у Москві визачили «чудову шістку»: Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов і я. У госпітальній палаті ми й познайомилися, розповіли свої льотні біографії.
Нас готували до першого польоту нарівні з Юрою Гагаріним. Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ні я, ні він першими не полетимо. Піонером у космосі мусив бути росіянин. Сергій Павлович Корольов сказав: «Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш». Нас готували три роки.За цей період, окрім фізичної підготовки, нам треба було опанувати великий теоретичний курс. Космічний корабель — надто складна система, що поєднує сотні інших систем. Ми мусили знати бодай основні принципи функціонування.
До польоту Гагаріна ми були на казарменому положенні. Пізніше нам дозволили відпочивати, гуляти, але обов'язково в супроводі лікарів. Мені значно складніше давалася підготовка не до першого, а до другого польоту. Це було 1974 року.