9. Істина та її критерії.

Істину, критерії істинності різні філософські школи і напрями тлумачать неоднозначно.

Представники суб’єктивного ідеалізму розуміють істину як відповідність змісту уявлень, думок, ідей відчуттям окремої людини.

В об’єктивно-ідеалістичному тлумаченні істиною вважається спів падіння, рівність, тотожність мислення суб’єкта пізнання із змістом і структурою якогось надсвітового розуму, що народжує дійсність і розчиняється в ній.

Для представників матеріалістичних вчень істина – це відповідність змісту свідомості (знання) самій об’єктивній реальності, по суті – її ідеальна копія.

Істина – це адекватне відображення об’єкта пізнання суб’єктом, який його пізнає. Таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини та її свідомості; об’єктивний зміст чуттєвого, емпіричного досвіду, понять, ідей, суджень, теорій, учень і цілісної картини світу в діалектиці її розвитку.

Об’єктивна істина трактується як точне відображення об’єктивної дійсності, тобто як образ, копія реального світу, не спотворені властивостями суб’єкта, який їх пізнає. Тому об’єктивно визнається істина, яка не залежить ні від людини, ні від людства.

Діалектика процесу пізнання розкривається у поняттях «абсолютна» і «відносна» істина.

Абсолютна істина – це остаточне, завершене, вичерпне знання про щось, якийсь об’єкт вивчення, його властивості, відношення.

Істина суб’єктивна, тому що є не більш ніж відображенням об’єкта суб’єктом, що його пізнає.

Відносна істина – це адекватне, точне, але не остаточне відображення дійсності, обмежено правильне знання про дещо.

Сутність відносної істини полягає в тому, що людина пізнає світ, виділяючи його структурні утворення й умовно ізолюючи їх від несуттєвих відношень.

Відносність істини визначається і ступенем розвитку можливостей суб’єкта, наприклад, рівнем технічної й методологічної бази науки.

Поняття відносності істини розкриває ще одну важливу ознаку істинного знання, а саме: істина завжди конкретна. Не існує істини взагалі, яка пояснює все.

Відносність істини розкриває діалектику співвідношення істини та хиби.

З позицій принципів логіки, хиба трактується як повна протилежність істині. Хиба є неадекватним відображенням, суб’єктивним відтворенням об’єкта, зовсім не таким, яким він є в дійсності.

Більш широко, будь-яка істина, будучи відносною, включає в себе момент неточності і, таким чином, хибності, що демонструє весь розвиток науки через еволюцію її знання.

По суті, поняття істини включає поняття її критерію, тобто тих ознак, які дають змогу визнавати якесь знання істинним, а якесь – хибним.

Розуміння істини, її критеріїв різними філософськими школами та напрямками має принципові відмінності.

10. Закономірне і випадкове у розвитку світу. Закон і закономірності.

Інтерпретація закономірного і випадкового у розвитку світу, їх співвідношення залежить від філософських, релігійних і наукових концепцій. Багато в чому розуміння закономірного і випадкового пов’язане з уявленнями про сутність причинно-наслідкової взаємодії.

Релігійні вчення заперечують випадковість у бутті світу.

Упродовж тривалого часу природознавство і наука, яка орієнтувалася на ідею детермінізму (все має свою причину), не визнавали нічого випадкового.

На основі ідей Нового часу сформувалося переконання, що у світі все закономірно, і тому випадковостей, як протилежностей причинно зумовлених явищ, бути не може.

Класична модель світу – концепція Лапласа. Лапласівська та аналогічні уявлення ґрунтувалися на твердженні, згідно з яким кожен наслідок має свою строго визначену причину, а кожна причина, у свою чергу, породжує конкретний наслідок.

Механістичний погляд на природу закономірного й випадкового у світі фізичних тіл був перенесений на явища суспільного життя, буття людини у світі. Внаслідок цього людина розглядалася як позбавлена свободи істота, її існування пояснювалося дією зовнішніх, природних факторів.

Природознавство 18 – початку 19 ст., яке звернулося до дослідження процесів розвитку, відкрило нові типи взаємодії, для пояснення яких модель динамічних законів і механістичний детермінізм була неприйнятною. З’ясувалося, що процеси розвитку відбуваються у результаті взаємодії великої кількості неоднорідних елементів, що утворюють систему, а також діючих сил та факторів.

Для цих процесів, в основі яких лежать статистичні закономірності, характерні: по-перше, взаємодія великої кількості елементів; по-друге, врівноважування дії кожного з елементів.

Статистичні процеси (як правило, це процеси розвитку) відрізняються від динамічних тим, що закономірність виявляється не одразу, а лише на певному, досить тривалому часовому етапі.

Відкриття статистичних закономірностей дало змогу по-іншому розглядати співвідношення закономірного і випадкового. Випадкове стали розуміти не як щось, що не має причини, або те, причина чого невідома, а як форму вияву необхідності.

Поряд з поняттям закономірність слід виділити поняття закон.

Закон – це необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між явищами.

Існують різні інтерпретації співвідношення закону і закономірності.