Лекція № 2 Тема:
СВІТ І ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ІСНУВАННЯ.
П л а н
Поняття світу.
Історичний розвиток уявлень про світ
Філософське визначення поняття матерії. Співвідношення матеріального й ідеального.
Рух як загальний спосіб буття світу. Рух і спокій.
Форми руху.
Рух і розвиток. Поняття прогресу і регресу.
Простір і час як загальні форми існування світу. Єдність простору і часу.
Проблема єдності світу.
1. Поняття світу.
Поняття «світ» має різне тлумачення. У філософії воно розкривається через поняття Космос, Всесвіт, Буття, Матерія, Субстанція і т.д.
У найбільш загальному вигляді поняття світ можна визначити як сукупну реальність у всій різноманітності її виявів, яка перебуває у всезагальному взаємозв’язку всіх явищ та процесів, а також у безкінечному розвитку. Світ – це безкінечне різноманіття і діалектична єдність безлічі світів.
Інтерпретація поняття «світ» через поняття «буття» можливо виділення як відносно самостійних, але взаємопов’язаних світів, таких форм буття:
Буття «першої природи», тобто всієї природи, яка перебуває поза межами людської діяльності. Це природний світ, не перетворений людиною.
Буття «другої природи», тобто природи, перетвореної людиною. Це предметний світ, який виникає як «розгорнута в природі історія людства».
Буття соціальне (світ людського суспільства).
Буття духовне, в якому виділяють дві відносно самостійні реальності – суспільну (надособистісну) та індивідуальну свідомість.
2. Історичний розвиток уявлень про світ.
В античних уявленнях про світ розглядається передусім як світ природи – космос.
Людина трактується як істота, що перебуває у нерозривному зв’язку зі світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.
У давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів.
Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало.
В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, а Бог як світовий розум.
Одна з ключових проблем античного уявлення про світ – проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови. Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний і рух у ньому відсутній. Геракліт, навпаки, намагався показати, що рух і зміна – це загальний стан світу.
Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля. Він визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його:
Бог (якийсь вселенський розум), який перебуває поза космосом, стає джерелом початку будь-якого руху світу.
Матеріальна причина, або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, з якої все виникає.
Формальна причина або форма. Вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині.
Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі).
В античності велика увага приділяється дослідженню духовного світу людини, передусім природі душі та пізнання.
Для грецьких матеріалістів душа за своєю будовою аналогічна до решти явищ світу.
В ідеалістичній концепції Платона душа – це самостійна реальність. Структура душі має три елементи: «хтиву частину» )локалізована у черевній порожнині), «емоційно-гнівливу» (міститься у грудях), «раціональну» (в голові). Платон був прихильником ідеї про переселення душ.
Аристотель трактує душу як активне і доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. Тіло – це матерія, душа – форма. За Аристотелем, душа є спільним для природи началом.
Пізнавальна діяльність в античності розглядалася, передусім, з точки зору співвідношення чуттєвого та раціонального (підвладного розумові) пізнання, співвідношення думки і знання.
Ідеалом визнається пізнання істини, краси, доброчинності, метою – досягнення мудрості.
Велику увагу філософія античності приділяла вивченню соціального світу. Характерною рисою античних трактувань соціального світу стало ототожнювання суспільства і держави.
Суттю античних уявлень про світ деякі дослідники вважають поняття «макрокосмос» і «мікрокосмос».
Термін «космос» філософія запозичує з позначення державного і військового ладу.
«Макрокосмос» вживається як поняття для позначення світу природи зовнішнього щодо людини. «Мікрокосмос» - це людина, її внутрішній світ.
Середньовічні уявлення про світ і людину побудовані на релігійних ідеях: створення світу з нічого волею Бога, гріхопадіння людини, індивідуального безсмертя душі, яке можна заслужити вірою в Бога. У середньовічній картині світ поділяється на дві реальності – земну (природа й тілесне життя людини, які є тимчасовими, мінливими, гріховними) та божественну, тобто вічну, істинну, блаженну.
Проблема співвідношення віри і розуму, як способів осягнення божественності світу, розв’язувалася в період раннього середньовіччя через визнання підпорядкованості розуму вірі, а в пізньому середньовіччі – навпаки, бо віра тоді, як правило, вважалася вихідним началом розуму.
Найбільш масштабну для релігійного світорозуміння середньовіччя концепцію суспільства створює Аврелій Августин (Блаженний.). З його праці «Про град Божий» починається такий напрямок наукової думки, як філософія історії. Августин розглядає соціальне життя через ідею про протилежність Бога і природи.
Град Божий спочатку утворюють ангели, пророки, потім християнські праведники з числа людей, що живуть на землі.
Земне царство представлене всіма іншими людьми, що населяють держави різних народів. До них відносяться або ті, хто не є християнами, або ті, хто недостатньо вірить в Бога.
Концепція людської історії Августина базується на ідеї про загибель земного світу та настання, після Срашного суду, царства Божого.
Відродження. В цю епоху відбувається корекція світоглядних настанов, зміна загальної картини світу. Відродження стає відправною точкою у формуванні світогляду та ідеології гуманізму. Через подолання церковних уявлень гуманісти прагнуть євангельського очищення людини, піднесення її тілесного і соціального життя до рівня духовного.
Головна мета гуманізму Відродження – утвердження людської гідності, розкріпачення людини, розкриття закладеного у ній потенціалу.
Гуманістичний світогляд спирався на пантеїстичні концепції, які визнавали єдність Бога і природи.
В епоху Відродження починаються суттєві зміни у поглядах на природу та світобудову. Релігійна міфологема про створення світу поступається натурфілософським ученням. Цей злам у поглядах спирається на велике відкриття природознавства 16 ст. – геліоцентричну систему Міколая Коперника, згідно з якою Сонце, а не Земля, визнається центром світобудови.
Природничі ідеї Відродження здобули своє завершення у вченнях про субстанції. Субстанція – це гранична основа світу, а все його різноманіття є лише безліччю проявів цього єдиного цілого.
Прогрес природознавства 17 – 18 ст. створив передумови для розгляду світу як реальності, що розвивається. Універсальна концепція розвитку всіх сфер буття, світу в цілому з’являється в німецькій класичній філософії.
На відміну від поглядів попередників, світ людини і сама людина трактуються представниками нім. класичної філософії як такі, що розвиваються. Буття людини відокремлюється від буття природи і немислиме без свободи.
Духовний світ німецька філософія досліджує як відносно самостійну реальність, нею проводяться чіткі межі між індивідуальною та суспільною свідомістю.
Соціальне життя людини, суспільство також розглядається як історичний процес, що має певні ступені прогресу.
Сучасні уявлення про світ спираються на розвинуте та систематизоване природничо-наукове і гуманітарне знання.