Лекція № 1 Тема: людина План

1. Феномен людини. Місце людини у світі. Історичний розвиток уявлень про сутність людини і сенс людського життя.

2. Релігія і наука про походження людини.

3. Роль природно-історичного середовища та спадковості у формуванні й розвитку людини.

4. Відмінність людського способу життя від тваринного

5. Сутність людської діяльності. Діяльність і спілкування як умови розвитку людини.

6. Людина, особистість, індивід та індивідуальність.

7. Смерть і безсмертя.

8. Свобода і відповідальність.

1. Феномен людини. Місце людини у світі. Історичний розвиток уявлень про сутність людини і сенс людського життя.

Проблема людини, її сутності та існування – одна з основних проблем філософії і гуманітарного знання.

Кожна історична епоха пропонувала своє бачення й вирішення питання про те, що таке людина і в чому сенс її життя.

Сенс життя – світоглядне і філософське поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі та цінності її існування, а також можливі й допустимі способи й шляхи їх реалізації. Як світоглядна настанова, «сенс життя» - це прийнятий людиною ідеал її буття.

Для давньосхідних та грецьких уявлень основоположною була ідея про єдність буття людини і природи. Сенс життя людини уявлявся як пошук єдності та гармонії з вищими виявами зовнішнього світу.

У давньогрецькій філософії людина розглядалась як складова загального світо порядку, у структурному плані та підпорядкованості законам його функціонування.

Тут виділяються погляди Сократа, софістів, які характеризуються намаганням розглядати проблему буття людини як відносно самостійну.

Головним у буття людини Сократ визнає пізнання, а сенс життя пов’язує з пізнанням доброчинності, яка, на його думку, аналогічна знанню. За його переконанням, людина, яка має правильне уявлення про добро, не чинитиме погано.

Софісти звернули увагу на відмінності внутрішнього життя людини і її зовнішньої поведінки, поділяли норми життя на визначені природою і встановлені людьми.

У філософії Платона й Аристотеля з’являється нова тенденція в оцінці сутності людини. Ці філософи звертають увагу на специфіку духовного й соціального буття людини. Вони акцентуються на тому, що людина – істота суспільна, її життя проходить у спілкуванні з іншими людьми. Аристотель стверджує, що людина від природи є політичною твариною. Однією з нових ідей Платона та Аристотеля була ідея про природну нерівність людей, відмінність між ними за здібностями й схильністю до різних видів діяльності, передусім розумової та фізичної праці.

Сенс життя Платон вбачає у пізнанні та служінні чеснотам, у яких поєднані вищі цінності – прекрасне, істинне, добре, справедливе.

Аристотель пов’язує поняття сенсу життя з вищим благом, яким він вважав щастя.

Епікур сенс буття людини вбачає у досягненні земного щастя. Цим щастям він вважає духовну й тілесну гармонію.

У середньовіччі під впливом християнства відбувається корекція уявлень про сутність людини і сенс її життя. Панівними стають церковні догми. Християнство відкидає античну ідею про переселення душ і природне походження й статус людини. У релігійному розумінні людина – творіння Бога. Для християнства людина – це єдність природного (тіла) і надприродного (душі). Тіло смертне, душа – безсмертна.

Людське життя та його сенс розкриваються тут через ідеї гріхопадіння, безсмертя і спасіння душі, її нове і вічне життя після возз’єднання із воскреслим тілом.

Сенс земного життя людини полягає у прагненні до спасіння душі задля її вічного неземного життя і служінні Богу.

Філософія Нового часу деміфологізує уявлення про сутність людини, намагаючись пояснити її з позицій природознавства.

У німецькій класичній філософії людина інтерпретується як суб’єкт свободи, активне, тобто діяльне явище, що само розвивається.

З ученням І. Канта у філософії закладалася нова тенденція – розгляд людини як автономного першопочатку і творця свого буття.

Сенс життя І. Кант вбачає у «здійсненні доброї волі», моральному вдосконаленні, прагненні до морального ідеалу.

Згідно з Ф. Ніцше людина – це безперервний процес її становлення. Сенсожиттєвий орієнтир Ніцше – надлюдина, тобто особистість, що здатна реалізувати свою волю, утвердити для себе свої власні цінності, нехтуючи суспільними.

Марксистська концепція людини виходить з ідеї розвитку і заснована на конкретно-історичному підході до розуміння сутності людини. Сутність людини не передує існуванню, вона з’являється, формується в умовах соціального буття.

У марксизмі людина сприймається як продукт і суб’єкт суспільно-трудової діяльності.

У загальній формі марксистське розуміння сутності людини визначене у самому визначенні «Людина».

Людина – це істота, здатна до праці, соціально і культурно зумовленого споживання та спілкування з іншими людьми, свідомої діяльності.

Сенс життя людини історично конкретний. Він визначається характером соціально-культурного середовища, ступенем розвитку суспільства й особи. Сенс життя слід розуміти як процес особистісного розвитку, послідовної зміни цілей і цінностей життя, еволюцію відповідей самому собі на запитання, як і для чого повинна жити людина…