6.Людина, особистість, індивід та індивідуальність.

Як і поняття «людина», поняття «особистість» має різний зміст. Під особистістю розуміли самосвідомість людини, центр людського «Я», який здатний до самопізнання, вияву свободи і дотримання моральних законів. Проте, у такій інтерпретації особистість протиставлялася зовнішньому світу.

У сучасній філософській та науковій мові поняття «людина» вживається як найзагальніше, родове для позначення істот виду Хомо сапієнс. Тому традиційно у тлумаченнях поняття «людина» зазначається, що це істота, яка уособлює нерозривну єдність таких сторін її існування, як біологічна, соціально-історична, культурна, духовно-моральна.

Поняття «особистість» використовується для відображення соціальності людини, різних її виявів.

Існує багато різнопланових визначень щодо проблем особистості. Умовно їх можна поділити на три групи.

До першої відносяться філософські визначення особистості. Тут характерне розуміння особистості як суб’єкта соціальних відносин і свідомої діяльності.

До другої групи належать визначення, які використовуються соціологією. Тут дається визначення особистості як сукупності соціальних ролей окремої людини.

Третя група – психологічні трактування особистості. Тут особистість визначається як стійка сукупність соціально значущих рис, що характеризують індивіда як представника певної спеціальності або суспільства.

Якщо поняття «особистість» фіксує загальне для окремих індивідів, то поняття «індивідуальність» відображає конкретне і унікальне втілення загального в людині. Це поняття використовується для позначення неповторності властивостей і виявів особистості.

«Особистість» та «індивідуальність» - взаємопов’язані поняття. При цьому поняття «особистість» розкриває зміст сутності людини, а поняття «індивідуальність» - форму вияву її.

Поняття «індивід» часто вживається у філософії як синонім поняття індивідуальність. Дане поняття має і самостійний сенс. Індивід (від лат. – неділиме) – це одиничний представник людського роду, соціальної групи, окрема людина, особа.

7. Смерть і безсмертя.

Проблема смерті –одна з фундаментальних наукових, релігійних і філософських проблем.

Глобально історично стосовно смерті можна виділити два підходи: дохристиянські та східні культури і їхні міфологічні та релігійно-філософські інтерпретації проблеми смерті й безсмертя; християнські погляди, філософські й теологічні концепції, що сформувалися на ґрунті сучасної західної культури.

У стародавніх культурах (єгипетській, китайській, японській, індійській) смерть не сприймалася як особиста трагедія. Смерть – це завершення земного чи одного тілесного циклу. Вона не розглядалася як неминуче зло. Смерть і життя рівноцінні. Вони – два види буття у різних, але взаємопов’язаних між собою світах. Буття людини не закінчується її земним життям, а продовжується або в особливому світі мертвих, або через певний час у новому житті шляхом переселення безсмертної душі у нове людське тіло.

Стародавні культури залишили чимало літературних пам’яток, які не лише описують процес вмирання, але й є своєрідною настановою для підготовки до смерті (зокрема, Єгипетська книга мертвих і Тибетська книга мертвих).

Однією із причин такого ставлення до смерті є те, що індивідуальне буття не виділялося із колективного (родоплемінного). В окремої людини не розвинена індивідуальна самосвідомість, відчуття індивідуальності існування й, отже, скінченності персонального буття, особистої смерті.

Цілком інакше смерть оцінюється у тих культурах, соціально-історичному середовищі, де індивід набуває певної автономії буття й утверджується усвідомлення самоцінності та унікальності людського життя. У цих умовах відчуття смерті набуває трагічного забарвлення, земне буття найчастіше розглядається як вища цінність.

Виникають релігійні та філософські вчення з ідеями індивідуального безсмертя душі, спасіння й воскресіння людини.

Новий світоглядний поворот у філософській думці ХІХ ст. пов'язаний із актуалізацією проблеми смерті. У працях Ніцше говориться, що людина, на відміну від тварини, самоусвідомлює свою смертність, й очікування смерті, підготовка до неї головна її мета.

Смерть, як і людське життя, явище багатовимірне. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри.

Найбільш традиційно смерть трактується біологічно, тобто як «природний кінець будь-якої живої істоти», «припинення життєдіяльності організму, яке виражене у припиненні нормального ходу речовин між організмом і зовнішнім середовищем».

Проте навіть біологічна смерть не є абсолютною протилежністю життю. Як заперечення життю, смерть міститься у самому житті. Існування й розвиток кожного живого організму відбувається як безперервний процес оновлення, тобто народження й смерті. Смертний індивід продовжує своє життя, відтворюється у людському роді.

Народження і смерть людини як соціально-культурної істоти не збігаються з її біологічним народженням і смертю. У соціальному буття людини закладена можливість безсмертя.

У світоглядному аспекті проблема смерті є найбільш значущою. Усвідомлення тимчасовості земного існування окремої людини виступає фундаментальною світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто прагнення до осмислення цілей, цінностей буття, сенсу життя. Воно стає потужним стимулом до пошуку можливих форм продовження особистого існування.