Для допитливих

У часи Середньовіччя світський театр Європи занепадав. Акторів жорстоко переслідували. Незважаючи на тиск церкви, театральне мистецтво розвивалося у творчості мандрівних акторів. В Італії їх називали гістріоґнами, у Франції — жонглерами, в Англії — менестреґлями, на Русі — скоморохами. У творчості мандрівних акторів, особливо вагаґнтів—співців3сказителів, переважала соціальна сатира. В описані часи виникли театральні жанри. Вистави на релігійну тематику — містерії — приурочувалися до церковних свят; виконавці, змінюючи один одного, упродовж кількох днів і ночей розігрували сцени на біблійні сюжети. Моралітеґ

мали повчальний характер: смиренність і добро винагороджувались, а вади неминуче вели грішника до пекла. Літургійна драма і міракль («диво») присвячувалися сюжетам з життя Діви Марії чи святих. В італійській комедії масок, першому професійному театрі Європи, дія будувалася на імпровізації. Кожен персонаж тут мав свій особливий костюм і маску карикатурно загостреного характеру, за якими його відразу впізнавала публіка. Оновлення театру відбулося в добу Відродження. Світовою вершиною ренесансного театру стала творчість Вільяма Шекспіра. Датою зародження українського професійного театру вважається 1819 рік, коли в Полтаві було поставлено «Наталку Полтавку» Івана Котляревського. У творчості видатних представників «театру корифеїв» закладалися традиції реалістичної акторської гри. Визначним теоретиком реалістичного мистецтва ХХ ст. був російський режисер Костянтин Станіславський. Згідно з його вченням перевтілення є вершиною акторської майстерності; воно принципово відрізняє акторську школу переживання від школи зображення.

Як уже зазначалося, мистецтво театру має різновиди. Це драматичний і музично-драматичний (опера, балет, оперета, мюзикл) театр, театр ляльок і пантоміми (рух тіла). За цільовою аудиторією розрізняють: театри дитячі, де й актори, й глядачі — діти; юного глядача, де дорослі актори грають для дітей; молодіжні театри; міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні (аматорські) та ін.

Тематичне або жанрове спрямування зумовлює наявність театрів естради, моди, пісні, історичного портрета, детективу, драми і комедії, мелодрами, камерного, фольклорного театрів тощо.

Крім режисера-постановника, в театрі працюють художники: постановник, з костюмів, декоратор, зі світла; балетмейстер-постановник, диригент-постановник, хормейстер-постановник тощо. Сучасний театр важко

уявити без театрального продюсера, який забезпечує фінансування, організацію публічного виконання (показу) театральної вистави, гастролей.

Для допитливих

Театр на Сході завжди був шанованою справою. Попри національну розмаїтість китайського, індійського, японського, корейського, індонезійського театрів, у них є деякі спільні риси, насамперед високий ступінь умовності засобів. Східний театр завжди орієнтувався на «посвяченого» глядача, здатного розуміти складний символічний код пластики, жестів, міміки. Окрім традиційного театру живого актора, на Сході поширені театр об’ємних ляльок і маріонеток, масок, тіней, мистецтво пантоміми.

У Японії виникла театральна професія сейю. Так називають акторів, які озвучують ролі в аніме, відеоіграх, іноземних кінофільмах, на радіо і телебаченні. Є навіть спеціальні курси підготовки сейю, потрапити на які через великий конкурс досить важко. Майбутніх акторів навчають професійно користуватися своїм голосом (змінювати його залежно від віку, статі, настрою персонажа), а також співати.

ОСНОВНІ ПРОФЕСІЇ В ГАЛУЗІ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

• Драматург — пише тексти, переробляє літературні твори для театрального виконання;

• Режисер — його задумові підпорядковані всі елементи вистави;

• Актор — доносить до глядачів зміст п’єси за допомогою гри;

• Сценограф — організовує простір сцени за законами живописної композиції (кольори, освітлення, спецефекти, декорації);

• Звукооператор — забезпечує музичне оформлення вистави (звуковий фон, супровід пауз, вступ до дії, музичні антракти)

Історія театру

Витоки театру ми знаходимо у стародавніх обрядових дійствах первісних людей. В єдине ціле поєднувалися ритуальні дійства, ритмічні рухи, замовляння. Всі дійства супроводжувалися ритмічною музикою, специфічними костюмами, масками, татуюваннями і певними сценічними законами. Різноманітні форми видовищ були створені у країнах Давнього Сходу, Індії, Китаю, Індонезії, Японії. В середні віки носіями театральної творчості були західноєвропейські бродячі актори – гістріони, жонглери, скоморохи.

Давньогрецький театр

Вважається, що професійний театр виник у Давній Греції (V ст. до н.е.). Провідними жанрами давньогрецького театру були трагедія (з грецьк. – «пісня цапів»), сюжетами для якої слугувaли міфи про богів і героїв, і комедія («пісня веселих селян»). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. Театри будувалися на схилах пагорбів, ураховуючи акустику. Жіночі ролі виконували чоловіки. Герої вистав виступали у пишному одязі, взутті на високих підборах (контурнах), обличчя було закрите маскою, яка відповідала характеру персонажа. Розвиток давньогрецької трагедії пов’язаний із іменами Есхіла,Софокла, Еврипіда. Комедії – Аристофана.

Театр Далекого Сходу: театр Кабукі, пекінська опера

Популярний японський театр мав такі різновиди – театр Но, театр Кабукі; ляльковий театр маріонеток.

Театр Но виник на перехресті кількох жанрів: народних обрядових видовищ, поетичних релігійних містерій, ефектних веселих фарсів. Актори виступають у масках, праворуч сцени знаходиться хор (8 осіб), який коментує п'єсу, веде діалоги,створює емоційне тло театрального дійства. Музичне супроводження здійснює оркестр (флейта – рютекі, невеличкі барабани), який організовує ритм вистави. Сюжети п'єс беруться з відомих міфів і легенд. В антрактах цих серйозних п'єс виконуються розважальні фарси.

Театр Кабукі за своєю формою наближається до європейської драми, в трупах виступають тільки чоловіки. Актори виражають душевний біль, муки, смерть, (особливо часто харакірі), вони прекрасні акробати, фехтувальники, талановиті міміки.

Дзерурі – ляльковий японський театр, П'єси дзерурі ставляться на сцені театру Кабукі. Маріонетки – театральні ляльки, що рухаються за допомогою ниток, якими керує актор-лялькар.

Пекінська національна опера виникла із ярмаркових видовищ. Окрім співу і діалогу, в опері була пантоміма і акробатика, де кожен крок і рух рук мають певний сенс.

Театр Середньовіччя

В культурі Середньовіччя театр став виразником міської культури – відо­мий популярними новими театральними жанрами містерії, фарсу, міракaлії, мораліте. Релігійний театр ХІV–ХVІ ст. розігрував містерії (сюжети Біблії, Єван­геліє) в ярмаркові дні на площах, на довгих помостах, кількість дійових осіб доходила до кількох сотень, а декорації розташовувалися на візках-педжентах та міраклі (з мотивами соціальної сатири) як різновид містерії. В той же час у на­родному театрі стали популярними фарси (легкі розважальні сценки), які ввaжали початком виникнення демократичних, комедійно-побутових інтермедій. У період Середньовіччя виник театр мандруючих акторів: в Західній Європі – ­барди, рапсоди, шпільмани, в Київській Русі – театр скоморохів.

Український театр – вертеп

Вертеп – лялькова вистава з різдвяним сюжетом була розповсюджена в Україні з ХVІІ ст. Вистави відбувалися у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети із народного життя.

Театр епохи Відродження

Перший професійний європейський театр епохи Відродження – це італійська народна комедія масок (комедія дель арте ХVІ – ХVІІІ ст..), головні маски якої – Арлекін, Коломбіна, П’єро, Пантолоне, Тарталья, Паяц – добре відомі. Починаючи з епохи Відродження, театр стає літературним. Твори театрального мистецтва – спектаклі – створюються на основі драматичних або музично-сценічних творів у співвідношенні із задумом режисера, під його керівництвом зусиллями акторів, художників. Справжнім відкриттям цього періоду стала італійська опера.

Нові театральні жанри

Поступово у театральному мистецтві виникають нові жанри. Наприклад, у XVII ст. у Франції балет відокремлюється в самостійний жанр із класични­ми правилами. У ХІХ ст.. в Росії виникає водевіль (комедія з куплетами під музику), у Франції – оперета, а в США виникли мюзикл, вар'єте як форма роз­важального видовища. Трохи пізніше, в ХХ ст., у США народжується мегамюзикл («Ісус Христос – суперзірка», де є комп’ютеризоване освітлення, складна сценічна механіка, потужні підсилювачі звуку, яскравість видовища), мегамю­зикл «Титанік» (із комп'ютерними спецефектами).

МАСКА – це накладка з вирізами для очей, що приховує обличчя учасника маскараду, карнавалу, іноді з зображенням обличчя людини, голови тварини або міфологічного звіра. Маска означає потаємність, таємницю, трансформацію – перевтілювання та небуття.

Ще у первісних культурах учасники культових релігійних обрядів одягали маски, прагнучи уявити себе божеством чи злим духом. Досі існують ри­туальні маски африканського культу Вуду. Значення прадавньої символіки маски у тому, що вона виражає надприродну силу. Шаман немов би сам стає духом, коли одягає маску. У багатьох народів у давнину на обличчя померлого клали погребальні маски. Золота маска єгипетського фараона Тутанхамона – це чудовий витвір ювелірного мистецтва. Єгиптяни використовували посмертну маску, щоб життєва сила людини – Ка – змогла повернутися у тіло, впізнати його та воскреснути.

Театральні маски відомі ще з часів античного театру. У грецькому театрі вони символізували трагічну або комічну природу персонажу. Зло – це маска Гopгoни. Маска комічна – атрибут музи комедії Талії, трагічна – Мельпомени. В культових обрядах шамaни одягали маски, щоб поєднатися з силами природи, у театрі – охарактеризувати персонажа.

У японському традиційному театрі НО актори грають в масках, які відображають душевні переживання героїв. Це маски дівчини, старої, демона, вони підкреслюють характери персонажів. ­

У XVI ст. у Франції розповсюдилась дамська мода на на півмаски із оксамиту чи тафти, які одягали у подорожі та прогулянок. Носили їх як захист від Вітру і пилу та як засіб кокетування, але тільки не в присутності короля.

З ХVІІІ ст. маска стає невід'ємним атрибутом карнавалів. Венеціанський карнавал – найвідоміший і найстаріший карнавал у світі. Саме у Венеції розповсюдилась традиція під маскою приховувати титул та чин свого володаря, щоб не турбуватися за свою репутацію.

У XVIII ст. головними героями стають Арлекіно, П'єро та чарівна Коломбіна.

В Україні маски традиційно одягають на Різдво – ряжені та колядники. Маски бувають: обрядові, культові, театральні, карнавальні.