Тема 4. Національне господарство як об’єкт світової економічної системи. Міжнародна економічна інтеграція 4.1. Національна економіка в системі світового господарства: класифікація країн світу

Національна Національна економіка являє собою народно-

економіка як об’єкт господарський комплекс країни, що характе- світової економічної ризується галузевою і територіальною струк- системи турою, системою управління та певними

соціально-економічними відносинами. В уза­гальнюючому вигляді національна економіка може бути виражена через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їхньої кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і грунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв’язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці становлять продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни значною мірою залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва — ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

• капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах;

• праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

• технологія — наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

• природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт і зв’язок, торгівля і громадське харчування, житлово-комунальне господарство; охорона здоров’я; освіта, наука, культура; фінансування, кредит, страху­вання; апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова з точки зору прогресивного розвитку економіки на певному етапі. Основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

Г ранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків.

З другої половини XX ст. швидкими темпами розвиваються галузі, що групуються в блоці послуг. У розвинутих країнах зайнятість у сфері послуг перевищує 60 %, а в деяких з них — навіть70 % (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідерланди та ін.).

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектора) належить сільське й лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного — обробна промисловість і будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний — інформаційний — сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доіндустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки ґрунтується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн припадало на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп’ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках з обороту пере­вищують традиційні товарні ринки. Отже, економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-економічним укладом і системою управління народним господарством. Нині переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають у регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні, кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було в часи «великої депресії» в США (1929-1933), в післявоєнній Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема, енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти для того, щоб підтримати певну групу підприємств чи банків, що знаходяться у важкому становищі тощо. Після того як скрутні часи минають, уряд знову повертається до «лібералізації» політики з мінімальним втручанням у процес виробництва. Така політика притаманна найрозвиненішим країнам.

З системою управління тісно пов’язана економічна політика уряду. В розвинутих країнах регулювання економіки здійснюється опосередковано, непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації.

Шляхом замовлень на оснащення армії уряд звичайно надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

У зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку; максимального використання ефекту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізації зовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової організації торгівлі (СОТ) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3 %, тоді як наприкінці 40-х років вони сягали 25-30 %. Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема, на інвестиції.

У політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені насамперед розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною економікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протек­ціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним експортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найважливіші показники: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі інші. Ці показники розраховують за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР).

Узагальнюючим показником рівня розвитку економіки на гло­бальному рівні є валовий світовий продукт (ВСП). Він виражає обсяг кінцевих товарів та послуг, що вироблені в усіх країнах світу. В 2006 р. ВСП за абсолютними розмірами становив 47 трлн дол., а на душу населення — 7460 доларів.

Регіональний підхід Кожна з двох з половиною сот країн світу має до класифікації країн своє неповторне обличчя, відрізняється від світу інших за політичними, економічними, демо­

графічними, культурними й іншими ознаками. Різноманітність світу за національним складом, соціально-культурними особливостями збагачує його як спільну систему. Проте окремі країни можна згуртувати за деякими важливими спільними характеристиками. Це навіть і необхідно для здійснення наукового аналізу як світової економіки в цілому, так і економіки окремої країни.

Є декілька способів класифікації країн залежно від обраного кри­терію. Можна виокремити групи країн за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), чисельністю населення, соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), рівнем економічного розвитку, географічним положенням. Найдоцільніше скористатися двома схемами: регіональною і типологічною, яка ґрунтується на критерії економічного розвитку.

Регіональний підхід полягає в групуванні країн за географічною ознакою. Виокремлюються великі регіони, які містять компактно роз­ташовані країни, що мають спільні риси в природних умовах, особливостях історичного і культурного розвитку. Такими регіонами є:

1. Західна Європа, що включає економічно розвинуті країни — Німеччину, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірландію, Ісландію, Норвегію, Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію, Італію, Іспанію, Грецію, Португалію і декілька держав- карликів. Цей регіон поділяється на власне Західну, Північну й Південну Європу.

2. Центральна Європа включає колишні європейські соціалістичні країни за межами СРСР: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Сербію, Чорногорію, Хорватію, Словенію, Боснію, Македонію, Албанію.

3. Східна Європа складається з України, Росії, Білорусі, Молдови, Естонії, Латвії і Литви.

4. Південно-Західна Азія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сирію, Ліван, Ізраїль, Саудівську Аравію, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Ємен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузію, Вірменію, Азербайджан.

5. Центральна Азія виокремилася на просторі колишніх азіатських республік СРСР — Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Туркменії, Таджикистану.

6. Південну Азію складають Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангла­деш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.

7. Далекий Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея, Монголія.

8. Південно-Східна Азія складається з В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Таїланду, М’янми, Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Філіппін, Брунею.

9. Австралія і Океанія — це Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.

10. Північна Африка об’єднує такі арабські держави: Єгипет, Судан, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.

11. Західна Африка має досить строкатий склад; найбільші країни цього регіону — Малі, Нігер, Чад, Центральноафриканська Республіка, Сенегал, Буркіна-Фасо, Гвінея, Гана, Кот-д’Івуар, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Ангола.

12. Східна Африка: Ефіопія, Еритрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.

13. Південна Африка: Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Намібія, Лесото.

14. Північна Америка: США, Канада, Мексика. За іншою класифікацією Мексику відносять до регіону «Латинська Америка», з яким вона тісніше пов’язана за мовно-культурними й історичними ознаками.

15. Латинська Америка поєднує країни, переважна більшість яких колись була в колоніальній залежності від Іспанії, тому офіційною мовою тут є іспанська; у Бразилії розмовляють португальською. Склад регіону: Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана, Суринам, Французька Гвіана.

До цього регіону окремою підгрупою входить Карибський басейн, найбільші країни якого — Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська Республіка,

Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панама. Як уже було сказано, до Латинської Америки природно належить і Мексика.

Ця схема найпоширеніша, але не єдина. Виокремлюють Азіатсько- Тихоокеанський регіон — величезний простір, що включає Східну і Південно-Східну Азію, Австралію й Океанію, східні регіони Росії й країни Північної й Південної Америки, що тяжіють до Тихого океану. Цей регіон визначається прискореним динамізмом економічного розвитку.

Типологічний Типологічний підхід до класифікації країн світу

підхід до враховує насамперед дві основні характеристики:

класифікації показники рівня економічного розвитку і соціально- країн світу економічну структуру країни. Крім того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, ступінь відкритості економіки, орієнтація на демократичні перебудови.

Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн:

• індустріально розвинуті;

• країни з перехідною економікою;

• країни, що розвиваються.

В останній групі виокремлюються дві підгрупи — нові індустріальні країни й найменш розвинуті країни.

До індустріально розвинутих країн належать усі країни Західної Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Ізраїль. Іноді до цієї групи додається ще Південно-Африканська Республіка (ПАР). Тут також виокремлюється підгрупа найрозвинутіших країн — «Велика Сімка» (США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада). Частка індустріально розвинутих країн у сукупному ВНП країн світу становить 75 %, у тому числі частка «Сімки» — 61 %. Останнім часом групу індустріально розвинутих країн називають «Золотим мільярдом». Мільярдом — тому, що разом населення цих країн становить приблизно мільярд жителів, а золотим — через високий рівень розвитку економіки.

Країни з перехідною економікою — це колишні соціалістичні країни, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них — країни СНД, Естонія, Латвія, Литва, країни Центральної Європи. Доречно до цієї групи відносити й Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що розвивається. Проте якщо зважити, що Китай почав економічну перебудову раніше, ніж пострадянські держави, і досяг у цьому вражаючих зрушень, слушно його включити саме до другої групи країн.

Країни, що розвиваються, — це дуже строката, неоднорідна група. Вони дуже відрізняються одна від одної розмірами, економічним потенціалом і темпами розвитку. Є, втім, одна риса, що їх об’єднує: більшість із них — колишні колонії. Крім того, донедавна майже всі вони сильно відставали від розвинутих країн за економічним розвитком

.

Наприкінці ХХ ст. розпочалося швидке зростання темпів розвитку країн, які увійшли до стадії індустріалізації. Це нові індустріальні країни. Чіткого визначення складу цієї підгрупи немає; найчастіше до неї включають Бразилію, Мексику, Аргентину, Республіку Корею, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Інколи додають сюди також Індію; проте дуже низький душовий показник ВВП цієї країни відрізняє її від інших НІК, тому, мабуть, доцільно її виокремити як самостійний тип.

Інша підгрупа країн, що розвивається, складається з найменш розвинутих країн, які не спроможні здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. їх частка в сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї підгрупи належить 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці. Це, зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та ін. В Азії — Афганістан, Бангладеш, Непал, М’янма, Ємен, Лаос. В Латинській Америці — Гаїті.

Класифікація ООН, що виділяє три типи держав, досить умовна. Вона більше спирається на історичні традиції, ніж на сучасні реалії. Деякі з країн, що розвиваються, за світовими економічними показниками випереджають країни, що традиційно вважаються розвинутими. Так, за абсолютним обсягом ВВП Бразилія в 7 разів перевищує показник своєї колишньої метрополії — Португалії; до того ж вона має більш розвинуту індустрію, інфраструктуру. Правда, вона учетверо поступається Португалії за душовим показником (відповідно 4 300 і 17 456 дол.). Але, наприклад, країни Перської затоки в декілька разів перевищують за цим показником і Португалію, і Грецію, й Іспанію.

Є ще неофіційна назва країн, що розвиваються, — «третій світ»; вона популярна в журналістських колах. Чому «третій»? Донедавна світ поділяли на три групи: «Перший світ» — розвинуті капіталістичні країни, «другий світ» — соціалістичні країни, «третій світ» — країни, що розвиваються, вони начебто йдуть своїм особливим шляхом — ні до капіталізму, ні до соціалізму. Після розвалу соціалістичної системи поділ країн на «три світи» втратив колишній сенс.

Щоб подолати розпливчастість схеми поділу країн світу на три групи за надто загальними характеристиками, Всесвітній банк запропонував класифікацію за чіткою градацією рівнів розвитку відповідно до душового показника ВВП кожної країни. Фахівці цієї міжнародної організації вважають, що завдяки конкретно встановленій цифровій межі можна уникнути умовностей, які зумовлюються історичними й іншими традиціями.

Класифікація Згідно схеми Всесвітнього банку країни світу поділя- країн ^свггу з^а ються на чотири групи:

К

схемою

Всесвігнього

раїни з низьким рівнем — менше 785 дол. на душу населення; таких країн 60. б^анку 2. Країни з рівнем доходу нижчим від середнього

• від 785 до 3125 дол.; таких країн налічується 59 серед них і Україна.

3. Країни з рівнем доходу вищим від середнього — від 3126 до 9655 дол.; їх 37.

4. Країни з високим рівнем доходу — вищим 9655 дол. До цієї групи, яка налічує 53 країни, входять практично всі індустріально розвинуті держави, деякі нафтодобувні країни Перської затоки, декілька невеличких держав, що живуть за рахунок туризму (Багамські Острови, Кайманові Острови та ін.).

Склад кожної групи щороку переглядається Всесвітнім банком відповідно до змін у рівнях доходу в окремих країнах.

Незважаючи на, здавалося б, чіткий критерій визначення параметрів кожної групи, і ця схема не позбавлена недоліків. Справа в тому, що душовий показник сам по собі ще не дає суцільної характеристики економічного рівня держави. Так, Багамські й Кайманові острови, крім туризму, не мають скільки-небудь розвинутої індустрії; їх високий показник багато в чому зумовлюється притоком валюти з-за кордону, оскільки вони являють собою офшорні зони — куточки для втечі капіталу від високого оподаткування.

Неприродно, що до однієї групи країн з низьким доходом входять слаборозвинутий Чад та Індія, яка має досить розвинуту промислову структуру, що включає навіть новітні галузі — електроніку, космічну техніку, атомну енергетику. Україна й Росія, що мають неабиякий економічний потенціал, опинилися в одній групі із Соломоновими островами та Намібією.

Отже, жодна схема класифікації країн не може претендувати на єдино правильну, всі вони умовні. Проте за цими схемами в процесі аналізу економіки країн можна швидше й чіткіше виявити їхні характерні риси, побачити спільне й відмітне в їхньому розвитку. Залежно від завдань, що ставляться при вивченні країн, слід користуватися тією чи іншою схемою.