Тема 10. Особливості господарського розвитку країн європейської цивілізації періоду монополістичної конкуренції (друга половина XIX – початок XX ст.)

1. Колоніалізм періоду промислової революції.

2. Особливості колоніальної системи Великобританії

Внаслідок промислового перевороту XVIII — XIX ст. зросла потреба в сировині та збуті товарів. Низка війн, у тому числі австро-прусська 1866 р., франко-прусська 1870 р., мали на меті вирішити ці проблеми. Війни продемонстрували зростаюче суперництво держав у боротьбі за колонії. Відповідно до нових економічних умов змінюються і методи експлуата­ції колоній.

По-перше, позаекономічні, торгово-грабіжницькі методи заміняються економічними. Виявилося це в обміні товарів, залученні колоній до світового господарства. Так, експорт бавовняних товарів з Великої Британії до Індії збільшився за 20 років (1794-1813 рр.) у 700 разів.

По-друге, колонії перетворилися на аграрно-сировинний придаток метрополій. Туди завозили товари, звідти вивозили сировину.

По-третє, зростає роль колоній у капіталістичному розвитку метрополій. У зв'язку з цим виникає потреба захопити не тільки прибережні, а й глибинні території. Саме на цей період припадає «відкриття» Японії і Китаю для нерівноправних торгових відносин із Заходом; завершується встановлення британського панування в Індії, Бірмі, Африці; починається експансія Німеччини в Африку; відбувається захоплення Францією Алжиру, Тунісу та Індокитаю; США і Японія пря­мують у Китай тощо.

Зростаючі суперечності великих держав і нові форми ко­лоніальної експансії мали глибокі наслідки для країн Азії й Африки. Колонії перетворилися на країни-товаровиробники. Така трансформація призвела до змін у соціально-еконо­мічному житті колоній, кризи феодальних порядків. Країни Сходу стали на шлях, пройдений метрополіями. Залучення країн Азії й Африки до світового економічного ринку руйну­вало економічний базис східної общини, прирікало ці країни на монокультурний розвиток і, отже, на відставання. І нареш­ті, виникли напівколонії (Китай, Іран, Османська імперія), боротьба за які посилювала суперечності між великими дер­жавами.

Національна буржуазія Сходу, що зароджувалася, нама­галася протидіяти тиску колоніалізму. Ці спроби виявилися невдалими, про що свідчать «опіумна війна» 1840— 1842 рр., поразка Китаю, закріплена Нанкінським договором, за умовами якого Гонконг відійшов до Великої Британії, капітуляція Османської імперії та ін.

Однією з важливих передумов капіталізації метрополій була економічна експлуатація колоніальних країн. За період, що розглядається, найбільшими були британська колоніальна імперія та колоніальна система США. Можна з упевненістю стверджувати, що колоніальна імперія стала для Англії головним об'­єктом її глобальних інтересів. У 1860—1880-х рр.. відбувалося швидке роз­ширення колоніальних володінь, населення яких протягом цих 20 років збіль­шилося з 145 млн. до 268 млн. чоловік, тобто майже у два рази. До 1900 р. в Британській імперії проживало вже 310 млн. чоловік. Подальше уповільнення темпів збільшення Британської імперії можна пояснити тим, що в боротьбу за колонії активно вступили Франція, Німеччина, США, Японія. До 1900 р. Світ був остаточно поділений на колонії і сфери впливу, і Великобританія встигла захопити левову частку колоніального "пирога". У багатьох випадках її дії були обумовлені не тільки економічними інтересами (джерела сировини), але і стратегічними планами (контроль над протоками ).У 1877 році Великобританією був захоплений о. Кіпр, у 1882 р. — Єгипет. При розділі Африки в 1880-1890-х рр. у число британських коло­ній потрапили Уганда, Нігерія, Кенія, Судан, причому останній — після 30-річної війни. У 1886 р. була остаточно завойована вся тери­торія Бірми. У 1902 р., із закінченням англо-бурської війни, до складу Британської імперії ввійшли бурські республіки Трансвааль і Оранжева на півдні Африки (у свій час засновані нащадками голландців). Останнім при­дбанням Великобританії були Південна Аравія й аравійське узбережжя Перської затоки (1914 р.). Перед І Світовою війною територія всіх англійських колоній більш ніж у 100 разів перевищувала площу метрополії, а чисельність їх населення була майже у вісім разів більшою. Крім того, у сферу впливу Великобританія потрапили формально незалежні держави: Таїланд (Західний Сіам), Китай (ба­сейн ріки Янцзи), Південний Іран, Афганістан.

Окрім традиційної нееквівалентної торгівлі, що склалася ще в XVII-XVIII ст., наприкінці XIX ст. збільшився вивіз капіталів у колонії і напівколонії, що досягав 70% усіх британських інвестицій. Основний обсяг капіталовкладень спрямовувалися у будівництво залізниць, а також у галузі, що виробляли експортну сировину (вирощування бавовни, тютюну, кави). Не бажаючи створювати у колоніях (Індії, Єгипті) конкурентів своїм текстильним фабрикам, Великобританія вкладала капітали здебільшого у розвиток бавовняних плантацій. Це підсилювало монокультурний характер економіки колоніальних країн, сильніше прив’язуючи їх до британської економіки. Особливе місце займали капіталовкладення у видобувні галузі колоніальних країн, тому що промисловість Великобританії залежала від імпорту сировини: руд кольорових металів, нафти, каучуку.

Специфічною особливістю функціонування британської імперії було широке застосування нових форм колонізації. У ряді колоній англійці не тільки займали основні посади в адміністративному апараті, але становили більшість серед місцевих підприємців, інтелігенції, кваліфікованих робітників. Це знімало соціальна напруженість у метрополії, зокрема в сфері зайнятості, а також створювалися передумови для зародження ринкових відносин в економіці залежних країн. Там, де не утворився значний прошарок з європейців (Індії, Бірмі, ряді африканських держав), колоніальний режим зберігався в незмінному, класичному вигляді. Велике місце в Британській імперії займали колонії переселенського типу, що наприкінці XIX - початку XX ст. одержали статус домініонів, тобто самоврядних держав, що визнавали верховну владу англійської корони. Ще в 1867 р. такий статус одержала Канада, потім Австралія (1901), Нова Зеландія (1907), Південно-Африканський Союз (1910). Ці колонії виконували роль джерел сільськогоспо­дарської продукції (Австралія і Нова Зеландія), а також промислової сировини (Південно-Африканський Союз).

[13, c.84 - 121]