Тема 9. Основні тенденції світового господарського розвитку в останній третині XIX ст.

1. Економічні причини і наслідки громадянської війни в США 1861—1865 рр.

2. Колоніальна експансія США.

Одна з основних суперечностей амери­канського суспільства — питання про західні землі — набула гострого політичного значення в середині XIX ст. Аграрне питання перетворювалося на проблему складних відносин Півночі й Півдня (аболіціонізм). Рабовласницький плантацій ний Південь був основною базою бавовняної промисловості. Знаменитий вислів «Король-котон» у вустах американців мав дуже глибокий смисл. Жителі Півдня, усвідомлюючи значення бавовни в господарській кон'юнктурі, диктували свою волю федеральному уряду. Варто лише сказати, що з 16 перших президентів США 11 були виразниками інтересів Півдня. Північ і Південь зближували загальні інтереси боротьби з демократичними рухами, спільна нажива на спекуляції бавов­ною. Присвоєні результати рабовласницького виробництва у вигляді капіталів вкладалися в промислові підприємства, спри­яючи їх зростанню. Незважаючи на складність бавовняної проблеми, розвиток капіталізму потребував різкого збільшення внутрішнього ринку, припливу робочої сили, переходу промислової буржуазії Півночі на шлях аболі­ціонізму. Були й інші причини, які штовхали Північ на бо­ротьбу за знищення рабства. Неабияке значення мали негатив­не ставлення жителів Півдня до залізничного будівництва, різна митна політика (протекціонізм і фритредерство), на­решті, засилля нью-йоркських банків. Розплутати цей гордіїв вузол суперечностей могла тільки війна, і жителі Півдня її почали. Задовго до військової вони зазнали економічної поразки. Громадянська війна набула характеру буржуазно-демократичної революції. Вирішальною її силою виявилися фермери і робітничий клас. У результаті були усунуті всі перешкоди на шляху швидкого розвитку економіки.

Остаточно переміг американський шлях розвитку капіта­лізму в сільському господарстві. Після війни було скасовано рабство. А без рабовласництва плантаційне господарство ста­вало безглуздим. У 1862 р. було прийнято Гомстед — акт про земельні наділи. Кожен громадянин США, що досяг 21 року, а також іммігрант набували права майже задарма, сплативши 10 доларів США, одержати 160 акрів землі. Земля діста­лася дрібним фермерам. Захід заселявся 30 років, різко зросла імміграція з Європи. До 1890 р. у країну в'їхали 14 млн. чол., а населення США збільшилося з 31 до 76 млн. чол. У політичній сфері також відбулися зміни. Влада перейшла до рук промислової буржуазії Півночі. Вона зберегла напіврабське становище негрів і примирилася з плантаторами.

Американська промисловість, отримавши місткий внут­рішній ринок, до 70-х років XIX ст. вийшла на друге місце після Великої Британії за обсягом промислової продукції, а до 80-х років — на перше. Цьому сприяв перехід до вкрай суворого митного протекціонізму. Швидкими темпами розви­вається процес концентрації промисловості, особливо в ма­шинобудуванні, у тому числі транспортному. Було значно реконструйовано верстатний парк.

У 1854 р. у штаті Пенсільванія було знайдено нафту, а в 1870 р. нафтопереробна промисловість стала однією з провід­них галузей економіки. США вперше продемонстрували про­цес перетворення монополій із зародкового стану на повно­кровний організм. Так, у 1870 р. компанія «Стандарт ойл» монополізувала 9/10 виробництва очищеної нафти. Якщо в 1861 р. у країні було всього три мільйонери, то в останній половині XIX ст. їх нараховувалося більше ніж 3800. Про­мислові групи Морганів, Рокфеллерів, Карнегі, Вандербільдів, Гариманів та інші панували у господарстві США. Змінюються рушійні мотиви зовнішньоекономічної екс­пансії США. Вона диктувалася зростанням експорту товарів і капіталів. З 1860 до 1880 р. експорт това­рів збільшився майже в 3 рази. Оскільки банківський відсо­ток на цінні папери був низький, власники акцій почали шукати йому застосування за межами країни. Перша половина XIX ст. пройшла у безупинних територіальних завоюваннях і надбаннях. Доктрина Монро («Америка для американців») призвела до грубого втручання у справи латиноамерикан­ських країн, спроб перетворити Карибське море на власне внутрішнє море, підпорядкування країн Карибського ба­сейну. У 60 — 70-х роках територіальна експансія проходила не тільки на американському континенті. Вона охоплювала райо­ни Тихого океану, Азії, Далекого Сходу. Військові експедиції спрямовувались до Японії (1853 р.), Тайваню (1867 р.), Ко­реї (1871 р.). Ці експедиції мали на меті відкрити райони для торгівлі, створити вугільні бази і порти. Готувалося підґрунтя для широкої колоніальної експансії в Китай, розроблялася доктрина «відкритих дверей і рівних можливостей». На початку 70-х років починається перехід до монополістичної стадії розвитку капіталізму.

На початку XIX ст. у країнах Центральної та Південної Америки склалася сприятлива ситуація для визвольного руху. Іспанська імперія, що розпадалася, не мала у своєму розпорядженні достатньо сил для захисту власних колоніальних володінь від сильніших конкурентів: Великої Британії, Франції і США.

Боротьба за незалежність поєдналася в Латинській Америці зі збройними виступами безземельного селянства проти фео­дальних латифундистів. Селянські маси виявилися основною рушійною силою визвольної революції. У ній активно брали участь поміщики, купці, буржуазія, що зароджувалася. Іспанські та португальські колонізатори були вигнані, й утво­рилися самостійні держави.

Національно-буржуазні за своєю сутністю революції лік­відували колоніальний режим і звільнили шлях для розвитку капіталізму. Проте країни Латинської Америки продовжува­ли бути об'єктом безупинного суперництва Великої Британії, Франції і США, що зумовило їх залежність від цих країн.

Поряд з експортом товарів наприкінці XIX ст.. помітно виріс і обсяг капіталів, що вивозяться. Особливо вигідними були інвестиції в слаборозвинені країни через дешевизну сировини і робочої сили. Основні обсяги капіталів направлялися в Канаду, Мексику, країни Латинської Америки. Насамперед США почали активно втручатися в економічне і політичне життя латиноамериканських країн на основі «доктрини Монро» у сполученні з панамериканізмом, що означало об'єднання всіх латиноамериканців проти ко­лоніального тиску Іспанії. Поряд з цим США прагнули скоротити традиційну економічну присутність Великобританії в цьому регіоні. Першою спробою по­слабити англійський вплив стало скликання Міжамериканської конференції у Вашингтоні (1889), у якій взяли участь усі країни Латинської Америки. У ре­зультаті був заснований Міжнародний союз американських республік для взає­много обміну економічною інформацією. Але експансія США не обмежувалася лише дипломатичними зусиллями. Широко ви­користовувалася «фінансова колонізація», тобто економічне підпорядкування слабких латиноамериканських держав, які проте формально залишалися незалежними. До 1913 р. США встановили контроль над олов'яною промисловіс­тю в Болівії, мідною — у Чілі і Перу, фінансові групи Дж. Моргана та У. Грейса стали власниками Чілійсько - Андської залізниці. В економічну залежність потрапила Нікарагуа, (золоті копальні) Наприкінці XIX - початку XX ст.. американці підси­лили свою присутність у Мексиці. Інвестиції в мексиканську еко­номіку складали чверть всіх американських капіталовкладень за кордоном, американцям у Мексиці належало 58% підприємств з видобутку нафти, 78% — вугілля, 68% — з виробництву каучуку, 72% підприємств металургії, 80% залізниць. Сильний вплив «дипломатії долара» випробувала маленька Домініканська Республіка. США надали їй фінансову допомогу у рахунок виплати боргів деяким європейським країнам, що дозволило в 1905 р. контролювати фінансову, податкову і митну системи республіки. Республіка Гондурас одержала в 1911 р. від США позику під гарантії митних податків. У результаті її економіка стала «прив'язана» до США. За сприянні американського уряду шляхом злит­тя ряду торгових і плантаційних компаній у 1899 р. була утворена міжнарод­на монополія «Юнайтед фрут» («Банановий трест»), що поступово перетворила країни Центральної і Південної Америки у джерело дешевої аграрної си­ровини для США і поставила під свій контроль торгівлю фруктами, особливо бананами, у цьому регіоні. У результаті надходження значного обсягу американських інвестицій на початку XX ст. в залежність від США потрапляє Канада, що також стала аграрно-сировинним придатком багатої сусідньої країни. Британський торговий капітал був помітно витіснений у Бразилії, Колумбії, Венесуелі.

Іншим не менш важливим завданням було проникнення США в басейн Тихого океану. Тут використовувалися не тільки економічні методи, але і військова сила. Насамперед увагу США привернули Гавайські острови з їх зручним географічним положенням. На Гаваях океанські кораблі поповнювали запаси продовольства і питної води. У 1870—1880-х рр. американці розгорнули активну торгівлю з Гаваями на ос­нові укладеної в 1876 р. угоди, що перетворилася у прямий грабіж природних багатств, оскільки традиційні сільськогосподарські культури (рис і цукор) вивозилися за безцінь, приносячи американцям величезні прибут­ки. У результаті жорстокого відношення до місцевого населення наприкінці XIX ст.. з 300 тис. корінних гавайців залишилося лише 35 тис. При цьому американці пильно стежили, щоб острови не заполонили китайські іммігранти. Після перевороту 1893 р. була підписана уго­да, у якій Гаваї розглядалися «складовою частиною Сполучених Штатів». У 1898 р. Конгрес США закріпив анексію Гавайських островів, надавши їм ста­тус одного зі своїх штатів лише в 1959 р.

У 1898 р. адміністрація У. Мак-Кінлі почала війну з Іспанією, використавши як привід «захист» національно-визвольного руху на Кубі. Але в дійсності війсь­ковий конфлікт був обумовлений економічними інтересами американських ба­нківських і промислових компаній, що на той час майже цілком контролювали виробництво й експорт у багато країн світу головних сільськогосподарських культур Куби — цукру і тютюну. Іспанія намагалася за допомогою митної полі­тики захистити позиції свого капіталу, але не домоглася великого успіху. Іспано-американська війна тривала біля трьох місяців. В результаті Іспанія програла. У грудні 1898 р. у Парижі було укладено мирний договір, за яким Іспанія, отримавши 20 млн. дол. «поступалася США Філіппінські острови, острови Пуерто-Ріко і Гуам.

Далі Сполучені Штати кинулися на Панамський перешийок. Спочатку америка­нці скупили за безцінь акції збанкрутілої французької компанії, що збиралася будувати Панамський канал, а в 1901 р. змусили Великобританію передати права на будівництво, експлуатацію і розпорядження каналом. Сенат Колум­бії, на території якої знаходився Панамський перешийок, не погоджувався під­писувати договір про канал. Було організовано заколот, спрямований проти уряду Колум­бії. У 1903 р. від Колумбії була відділена ча­стина території і проголошена Панамська Республіка. При цьому Сполучені Штати одержали виключне право на будівництво в цій країні каналу, залізниць і зведення військових споруджень уздовж каналу. За договором 1903 р. за США було навічно закріплене право використання зони Па­намського каналу, але в 1977 р. термін обмежено 1-м січня 2000 р.

Одночасно американці поширювали експансію на Далекому Сході, особливо у Китаї, що представляв собою величезний потенційний ринок для американських товарів. Ця країна вже була розділена на сфери впливу між великими європейськими дер­жавами. Серед інших далекосхідних пріоритетів США були Корея і Маньчжу­рія. З метою проникнення у регіон США у період російсько-японської війни (1904-1905 рр.) підтримували Японію у військовій, фінансо­вій та дипломатичній сферах. Американці постав­ляли Японії боєприпаси, зброю, пальне, паровози, вагони, продовольство й ін. Однак, закріпитися в Маньчжурії і Китаї не вдалося.

Таким чином, усього за 40—50 років, що пройшли після Громадянської війни, США перетворилися у могутню індустріальну державу, темпи економіч­ного розвитку якої були найвищими у світі. Це дозволило країні зайняти провідні позиції серед промислово розвинутих держав світу. На рубежі ХІХ - ХХ ст. став очевидним новий територіальний поділ світу, оскільки з'явилися молоді могутні держави, які ще не мали колоній і вимагали "справедливого" перерозподілу сфер впливу. Це викликало мілітаризацію економік провідних країн і подаль­ше загострення міжнародних відносин.

На початку XX ст. боротьба за сфери впливу впритул наблизилася до військового конфлі­кту. У світі сформувалися два військово-політичних блоки — Антанта на чолі з Великобританією і Троїстий союз на чолі з Німеччиною, що посилено готувалися до війни.

Розкриваючи причини виникнення світової кризи 1929—1933 рр. необхідно наголосити, що епоха «вічного американського процвітання» закінчилася раптово. Катастрофу, що насувається, ні політики, ні економісти не змогли помітити чи запобігти. Економічний підйом закінчився в 1929 р., коли американська економіка опинилася у найглибшій кризі за усю історію країни. Початок кризи ознаменувався раптовою загальною біржовою панікою24 жовтня 1929 р. і стрімким падінням курсу акцій на Нью-Йоркській біржі, за що цей день одержав назву «чорний четвер». Тоді було продано12,8 млн. акцій, ( в 1,5 рази більше, ніж звичайно). Через кілька днів, у «чорний понеділок» 29 жовтня, було продано 16,4 млн. акцій. У результаті почалася масовий відтік європейських капіталів з Нью-Йоркської біржі, а курс долара став швидко падати. Падіння курсу акцій торкнулося від 15 млн. до 25 млн. американців, більшість яких розорилися. Цей процес не припинявся три роки. Загальний обсяг промислового виробництва у 1933 р. скоротився в порівнянні з 1929 р. на 46%, досягши рівня 1911 р. Особливо сильно криза позначи­лася у важкій промисловості, оскільки в даному секторі рівень монополізації був вищим і фірми, зменшуючи обсяги виробництва, прагнули не допустити різ­кого падіння цін та зниження прибутків. Випуск автомобілів скороти­вся на 80%, виплавка чавуна — на 79,4%, сталі — на 76%, виробництво прокату — на 74%, видобуток вугілля — на 42%. Влітку 1932 р. виробництво сталі знаходилося на рівні 1901 р., чавуну— 1896 р. Обсяг внутрі­шньої роздрібної торгівлі зменшився в два рази, а експорту й імпорту — відпо­відно на 75% і 70%.

Загострення проблеми кредитування викликало масові банкрутства: протягом 1929—1933 рр. розорилося більш 110 тис. торгових і про­мислових фірм, 19 великих залізничних компаній, 5,7 тис. банків і мільйони їх вкладників. Тільки в 1932 р. збитки всіх корпорацій склали в цілому 3,5 млрд. дол. У самій багатій країні світу кризові явища мали руйнівні наслідки у порівнянні з іншими державами Європи й Азії. Найбільший збиток були в аграрному секторі: до 1934 р. виробництво пшениці скоротилося на 36%, кукурудзи — на 45%. У результаті рі­зкого падіння попиту на сільськогосподарську продукцію ціни на пшеницю і кукурудзу знизилися в 2,7 рази, на бавовну — більш ніж у 3 рази. Труднощі фермерських господарств збільшувалися тим, що промислові товари деше­вшали значно повільніше, ніж продукція сільського господарства. На випла­ту боргів йшло понад 40% доходів фермерів. За роки кризи біля мільйона ферм було продано за борги. Безліч людей кидали свої господарства, поповнюючи армію безробітних, а ті, хто залишався на місці, переходили до напівнатурального самозабез­печення. З іншого боку, багато городян кинулися в сільську місцевість, щоб хоч якось прогодуватися. У 1930-1934 рр. близько 3 млн. жи­телів міст перебралися у села. Наслідком кризи було погіршення соціально-економічного положення населення, зростало безробіття. Оскільки ніякої допомоги від держави безробітним не надавалося, а системи соціального страхування в Аме­риці не існувало. Найбільше від кризи постраждали дрібні і середні фірми, а великі змог­ли вистояти, оскільки мали можливість скорочувати виробництво за рахунок збереження монопольно високих цін на свою продук­цію. У цей період йшов прискорений процес поглинання дрібних і середніх підприємств сильними конкурентами. Так, компанія «Янгстаун» увійшла до складу «Бетлехем стіл», автомобільна фірма «Студебекер» — у концерн «Дженерал моторз» і т.д.

Недостатньо рішучі дії адміністрації Г. Гувера. не змогли пом'якшити соціальні протиріччя. Уряд як і раніше вважав, що боротися з без­робіттям повинні в основному благодійні організації й органи місцевого само­врядування. У США розгорнувся робочий і демократичний рух. Улітку 1931 р. страйкувало більш 40 тис. шахтарів основних вугільних ба­сейнів. Вони виступали проти скорочення заробітної плати і масових звільнень. В грудні 1931 р. відбувся перший національний «похід голодних» на Ва­шингтон. Безробітні жадали від Конгресу й уряду введення в країні федераль­ної системи соціального страхування. Найбільш масові рухи протесту в 1932 р. були органі­зовані представниками фермерів; вони були спрямовані проти закупівлі сільськогосподарської продукції за низькими цінами, особливо у штатах Середнього Заходу. Навесні 1932 р. було почато загальнонаці­ональний фермерський страйк.

Література: [2, с.100-110], [10, с.461-494], [13, с.84-136], [14, с.200-272], [16, с.168-186], [10, с.318-332],[13, с.66-83], [14, с.183-200].