Тема 12. Формування та розвиток ринкового господарства країн європейської цивілізації у міжвоєнний період (1919-1939 рр.)

1.Економічні наслідки І Світової війни для провідних країн світу.

2. План Дауеса і Юнга.

3.Світова економічна криза 1929-1933 рр. та шляхи її подолання.

Розкриваючи причини виникнення світової кризи 1929 - 1933 рр. необхідно наголосити, що війна похитнула всю систему капіталізму. Кризовий її стан проявився не тільки в економіці, а й в усіх сферах громадського життя. Монополії стали вимагати допомоги від своїх урядів і державних установ. Держава виступила на захист їхніх інтересів, посилила пряме втручання в економічне життя.

У результаті склалася система державного регулювання виробництва і обігу, розподілу. Водночас відбулося своєрідне зрощування, злиття держави і монополій.

Особливо чітко державно-монополістичний капіталізм виявився в Німеччині у вигляді контролю над транспортом, фінансами, продуктами харчування, робочою силою; у 1916 р. усі сфери військової промисловості були централізовані, дер­жава перейшла до прямої підприємницької діяльності.

До великомасштабних подій, пов'язаних зі страшною вій­ною, належить соціально-політична й економічна перебудо­ва країн, що воювали. Розпалися Османська і Австро-Угор­ська імперії. Відбулися буржуазні революції в Росії (лютий 1917 р.), Німеччині (листопад 1918 р.), що скинули владу монархії і феодалів. Однак якщо буржуазія західних країн зуміла втримати владу, то в Росії їй цього зробити не вда­лося. Вона була знищена тоталітарним більшовицьким ре­жимом, встановленим Жовтневою революцією (переворотом) 1917 р.

У результаті встановлення соціалістичного ладу в Росії відбувся розкол суспільства на ворожі соціально-економічні системи. Це стало найважчим для людства наслідком першої світової війни. Виникли протистояння і боротьба, як кривава, так і безкровна, між цими двома системами. Вона велася в економіці й політиці і виявила дві тенденції: демократичну і тоталітарну. Перша була спрямована на стримування соціа­лізму, її втілювали в життя країни-переможниці: США, Ве­лика Британія, Франція та інші буржуазно-демократичні краї­ни. Друга — на знищення соціалізму, осередком якого був Радянський Союз. Цю тенденцію в дуже агресивній формі втілювали переможені у війні Німеччина та Італія. Утвер­дження фашизму значною мірою було зумовлене характе­ром економічного розвитку, що привело світ до економічної кризи 1929-1933 рр.

На початку пер­шої світової війни США зберігали нейтралітет. У результаті досягнуті: сприятливі можливості економічного розвитку через задоволення військового попиту воюючих держав; за­хоплення ринків збуту, джерел сировини і сфер вкладання капіталів.

Лише наприкінці війни, 6 квітня 1917 р., США вступили у війну, щоб скористатися плодами перемоги над приреченою Німеччиною.

Державно-монополістичний капіталізм досяг значного рівня в розвинених країнах.

Використовуючи зв'язки військового часу, північноамери­канські монополії посилили проникнення капіталу в Канаду, Латинську Америку, Європу, зокрема в Німеччину. Саме аме­риканські кредити сприяли відродженню німецького військо­во-промислового потенціалу і мілітаризму. США надали 70% усієї суми довгострокових позик, отриманих Німеччиною після війни.

План Дауеса і план Юнга. План Дауеса - це репарацій­ний план для переможеної Німеччини, розроблений у 1923 - 1924 рр. міжнародним Комітетом експертів під керівництвом американського банкіра, адвоката і генерала Чарльза Дауе­са. Він очолював один із банків фінансової групи Моргана «Сентрал трест Чикаго».

Автори першого союзницького Комітету експертів готували в Німеччині підґрунтя для іноземних капіталовкладень. З цією метою Німеччині надавалися довгострокові кредити, спрямовані на відновлення її економіки. Планувалося також надати позику і для стабілізації німецької марки.

Значну частину прибутків від господарства, що відновлю­валося, Німеччина повинна була віддавати союзникам у раху­нок репарацій. Визначалися джерела репараційних платежів: 1) прибутки від важкої промисловості та залізниць; 2) дер­жавний бюджет (були введені спеціальні податки на німець­ких трудящих).

Усе господарство Німеччини опинилося під контролем переможців. Передусім був встановлений американський кон­троль над Рейхсбанком. У такий спосіб репараційні платежі врешті-решт потрапляли в банки США, адже в роки війни Велика Британія і Франція значно заборгували їм.

Відбудовуючи економіку Німеччини, союзники переслідува­ли зовсім нереальну мету: використовувати її у власній полі­тичній грі.

Передбачалося, зокрема, що товари німецької промисло­вості знайдуть собі великий ринок у Радянському Союзі й це послабить німецьку конкуренцію в Європі. Проте створення в СРСР власної потужної матеріально-технічної бази полама­ло ці розрахунки.

План Дауеса створив сприятливі умови для припливу іно­земного капіталу в економіку Німеччини. за період його дії (1924 - 1929 рр.) обсяг іноземного капіталу, переважно американського, становив 21 млрд. марок. З 1925 р. завдяки цим коштам почалося відновлення виробничого апарату і, як ре­зультат, піднесення німецької економіки. За шість років (1924 - 1929 рр.) Німеччина виплатила в рахунок репарацій близько половини суми іноземних кредитів. За допомогою цих кредитів промисловість Німеччини досягла в 1927 р. до­воєнного рівня виробництва.

У 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга. Оуен Юнг - один з авторів плану, американський фінансист, колиш­ній президент найбільшої компанії США «Дженерал елект­рик» - не вніс значних змін до механізму німецьких репара­цій. Проте його план, що набрав сили з 20 січня 1930 р., зменшив суму репарацій із 132 до 113,9 млрд. золотих марок, тобто на 20 %. Відповідно до нього щорічні платежі зменшу­валися. Водночас скасовувався контроль за народним госпо­дарством Німеччини, що сприяло її військовим приготуван­ням. Щоб полегшити тягар репарацій в умовах світової еко­номічної кризи, що вибухнула, Німеччина попросила в 1931 р. відстрочки (мораторію) платежів і дістала на це згоду. Більше того, в 1932 р. Лозаннська конференція прийняла рішення про ліквідацію плану Юнга. Таким чином колишні перемож­ці заохочували агресивні наміри Німеччини на сході Єв­ропи.

Отже, практичне значення планів Дауеса і Юнга звелося до відтворення військово-промислового потенціалу Німеччини, а політика «умиротворення» заохочувала фашистського агре­сора до нових загарбань у Європі та світі. Напружена полі­тична обстановка, спричинена наприкінці 30-х років XX ст. авантюрною агресією фашистської Німеччини, була використа­на США для виходу з власної економічної кризи.

Світова економічна криза 1929 - 1933 рр. Світова економічна криза 1929 - 1933 рр. стала важливою подією в економічній історії капіталістичного світу в період між двома світовими війнами.

Економічні кризи виникають унаслідок суперечностей між суспільним характером виробництва і приватновласницькою формою присвоєння. Вони виявляються в надвиробництві товарів, різкому утрудненні збуту їх. У свою чергу, надвироб­ництво товарів є не абсолютним, а відносним, адже надли­шок - це наслідок низької купівельної спроможності населен­ня, а не результат насичення потреби.

Економічні кризи надвиробництва мають циклічний ха­рактер. Перша така криза вибухнула у Великій Британії у 1825 1). Проте криза 1929 - 1933 рр. займає окреме місце у довгому переліку економічних потрясінь.

1929 рік - остання межа повоєнного піднесення економі­ки, часткової, відносної стабілізації капіталізму. Він знаменує початок періоду небувалої за розмахом і глибиною світової економічної кризи.

Першою характерною рисою кризи було те, що вона мала великомасштабний характер. Про це свідчать такі дані: про­мислове виробництво капіталістичного світу виявилося відки­нутим на 25 років порівняно з до кризовим станом. Світова торгівля скоротилася на 66 %. Валюта капіталістичних дер­жав знецінилася в середньому на 40 %. Внаслідок масового банкрутства промислових підприємств безробіття збільшилося з 6 млн. чол. у 1929 р. до 35 млн. у 1932 р. Особливо потерпі­ли від кризи США і Німеччина.

Грізні ознаки надвиробництва почали виявлятися приблиз­но з червня 1929 р. До цього спостерігалося найвище піднесен­ня економічної активності.

Відновлення могутності німецьких монополій. Війна тяжко позначилася на розвитку продуктивних сил Німеччини: на фронтах загинули 1,8 млн. чол., 1,5 млн. були покалічені, 900 тис. загинули в тилу від епідемій. Фі­нансова система похитнулася: витрати на війну становили 150 млрд. марок. Матеріальних ресурсів країни не вистачало для вироб­ництва чорних і кольорових металів, палива, транспортних засобів. Розбагатілі на спекуляціях ділки виявили незацікав­леність у відновленні основного капіталу. Матеріальна база промисловості зносилася. Обсяг промислового виробництва знизився на 43 % порівняно з 1913 р. Німеччина втратила всі колонії, Ельзас і Лотарингію, пере­дала Франції на 15 років право експлуатації ресурсів Саарської області. У зв'язку з цим країна втрачала 75 % щоріч­ного видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугілля, 35 % виплавки сталі. Крім того, вона мусила виплачувати контри­буцію, що становила 132 млрд. золотих марок.

Спад виробництва і демобілізація спричинили масове без­робіття, заробітна плата зменшилась на 25 %, інфляція по­гіршила фінансове становище країни.

Водночас посилилися позиції монополій, створились трести і концерни на відміну від довоєнних картелів і синдикатів.

План Дауеса, іноземна фінансова допомога сприяли проведен­ню раціоналізації, модернізації устаткування, ліквідації дріб­них підприємств, інтенсифікації праці. Швидко був відновле­ний економічний потенціал, зменшилися щорічні репараційні платежі, припинилася окупація Рурського вугільного басейну.

Американський капітал надходив у промисловість Німеч­чини у вигляді позик, прямих інвестицій, скуповування акцій. Близько 70 % довгострокових позик припадало на США. У 1923 - 1924 рр. економіка стабілізується, скасовується військо­вий стан.

Процес пожвавлення промислового виробництва перервала економічна криза 1929-1933 рр. Для Німеччини вона набу­ла особливо руйнівного характеру, адже припинився приплив іноземного капіталу, основи відновлення промисловості. По­силилося безробіття: у 1932 р. нараховувалося 7 млн. безро­бітних, що становило майже 11 % населення.

Виявилися наміри вийти з кризи через підготування нової війни, мілітаризацію економіки, відмову від управління краї­ною парламентськими методами. Фашистська партія, очолювана Гітлером, прагнула влади, встановлення відкритої військової диктатури. У 1933 р. за підтримки фінансового капіталу в країні встановилася відкрита терористична диктатура найбільш шовіністичних і реакційних елементів фінансового капіталу.

У червні 1933 р. при Міністерстві економіки для управлін­ня державною економічною політикою створюється «Гене­ральна рада господарства». У 1934 р. приймається Декрет про трудовий фронт і заборону страйків та переходу робіт­ників з одного підприємства на інше. Офіційно закріплюється система примусової праці, майже цілком знищується соціальне страхування. За законом 1933 р. про примусове синдикуван­ня багато підприємств увійшли до складу існуючих картелів або синдикатів. Закон про органічну побудову німецького господарства (1934 р.) поділяв господарство на групи, які охоплювали окремі галузі й райони.

Економічна політика відкрито орієнтувалася на підготуван­ня до війни. У широких масштабах здійснювалося будівницт­во військової індустрії, мілітаризація економіки забезпечила значне збільшення обсягу продукції. При цьому обсяг вироб­ництва продукції легкої промисловості зменшився. Так була створена військово-економічна база агресії. Наступні кроки гітлерівської агресії такі: анексія в 1938 р. Австрії і Чехо­словаччини, напад 1 вересня 1939 р. на Польщу. Окупація і здирство на захоплених територіях збільшили військовий по­тенціал Німеччини. Його питома частка в загальній вартості валової продукції в 1939 р. становила 80 %.

Економіка Великої Британії та Франції в міжвоєнний період. У першій світовій війні Велика Британія сподівалася знайти вихід з економічної кризи, але отримала протилежні результати. Господарство вийшло з війни ослабленим. Не допомогли ні перемога над Німеччиною, ні усунення конкуренції на світових ринках. Не вирішило проблем і придбання нових територій у вигляді передачі під управління Великої Британії частини колишніх турецьких і німецьких колоній на Близькому Сході, в Африці, Океанії.

У війні загинули 748 тис. чол., 1,7 млн. були поранені, знищена значна частина військово-морського флоту, торговельний флот становив 45 % довоєнного тоннажу. Державний борг збільшився в 12 разів, а це означало, що 40 % щорічного бюджету спрямовувалося на виплату. Зруйновано традиційні зовнішньоекономічні зв'язки. Було втрачені економічні позиції в Латинській Америці й на Далеке му Сході. В обстановці застою, програшу конкурентам в обсязі масового виробництва англійці зробили ставку на випуск дорогих, високоякісних спеціалізованих товарів: верстатів, зброї автомобілів, мотоциклів, літаків, тканин, взуття. Незважаючи на їх вартість, попит на англійські товари залишався високим.

Здійснювалися спроби подолати труднощі посиленням концентрації виробництва і капіталу, створювалися потужні монополії. Так виникли «Імперський хімічний трест», що виробляв 90 % продукції хімічної промисловості, «Юнівелер» та ін. Однак у цілому Велика Британія відставала за концентрацією промисловості від США і Німеччини. Вона віддала перевагу посиленню експлуатації колоній та розши­ренню міжнародних фінансових операцій. Проте і тут зни­кала гегемонія Великої Британії у вивозі капіталу, скорочу­валася її перевага в торговому судноплавстві, похитнулася військово-морська могутність. Раніше висунутий принцип - британський флот дорівнює сумі двох будь-яких флотів сві­ту - був зламаний.

Світова економічна криза зачепила Велику Британію мен­шою мірою, ніж інші країни: промислове виробництво зменши­лося лише на 18 %. Однак тривала депресія, що продовжу­валася чверть століття, загальмувала економічний розвиток країни. Особливо загрозливим виявився економічний і полі­тичний наступ гітлерівської Німеччини, міць якої значною мірою стала результатом недалекоглядної кредитної політики англійських монополій у 20-х роках. Німеччина створила потужну конкуренцію Великій Британії в експорті товарів, насамперед промислових виробів. Наштовхнувшись на префе­ренційну систему на ринках Британської імперії, вона швидко витиснула англійські монополії із Західної та Південно-Східної Європи і Латинської Америки, широко застосовуючи при цьому демпінг.

Для Франції безпосередні наслідки першої світової війни були обтяжливими. Збитки становили 200 млрд. франків. Країна втратила 1,4 млн. чол., сотні тисяч стали інвалідами.

Військові дії на території Франції тривали понад чотири роки. Були окуповані важливі центри країни, знищено 900 тис. будинків, 200 вугільних шахт, 34 залізних рудники, 9 тис. заводських будинків, 1500 км залізниць, 6 тис. мостів, спустоше­ні величезні посівні площі. Виробництво промислової продук­ції зменшилося наполовину порівняно з 1913 р., вдвічі скоро­тився обсяг експорту.

Франція втратила значення одного з основних центрів капіталістичного світу, лихваря Європи. З другого після Вели­кої Британії експортера капіталу вона перетворилася на борж­ника. Борги досягли 7 млрд. франків (4 млрд. США; 2,9 - Великій Британії; 3,5 млрд. - іншим країнам).

За Версальським мирним договором Франція повернула собі Ельзас, Лотарингію, дістала право впродовж 15 років розробляти вугільні родовища Саару. В Німеччини на ко­ристь Франції були відібрані частина Того, Камеруну; Сирія і Ліван стали підмандатними територіями Франції.

Під час війни розвинулися нові виробництва: авіаційне, хімічне, електротехнічне; визначилися нові промислові райони. Відновлення національної економіки завершилося до 1924 р.

Економічне зростання до 1929 р. відбувалося небаченими темпами. Проте це зростання було перерване економічною кризою 1930 - 1932 рр. У Франції вона мала свої особли­вості. Криза почалася на рік пізніше, ніж в інших капіталістичних країнах. Затримка була пов'язана з програмою оборони, насам­перед із будівництвом знаменитої «лінії Мажіно». Криза на­була затяжного характеру (до кінця 1932 р.), звідси її руйнів­ний для економіки характер. Вона спричинила важкі соціальні наслідки: у 1934 р. вартість життя французької сім'ї збільши­лася на 24 % порівняно з початком 1930 р., розорилися дрібні й середні підприємці, посилилися концентрація і централіза­ція капіталу.

Разом зі зміцненням позицій фінансового капіталу зміню­валася його структура. До війни основну роль відігравали банки, після війни підвищилося значення монопольних об'єд­нань у сфері виробництва. Це зміцнило «двісті родин». Про зростання їх впливу свідчить монополізація важкої промисло­вості. Союз монополій очолив «Коміте де Форж». «Двісті родин» вирішували долі французьких банків, активно екс­плуатували колонії.

Характерною рисою економічного розвитку стало тісне співробітництво німецьких і французьких монополій. Було створено близько 40 франко-німецьких картелів. Окреме місце зайняв «Міжнародний будівельний картель» - об'єднання «Коміте де Форж» і «Феррайнігте Штальверке». Співробіт­ництво продовжувалося і після приходу Гітлера до влади, що великою мірою зумовило антинаціональну політику фран­цузької фінансової олігархії.

Отже, економічний розвиток Франції був украй нерівномір­ним. Періоди пожвавлення поступалися місцем потрясінням. Як і в інших індустріальних країнах, економічна політика правлячих кіл спрямовувалася на посилення державного втру­чання в народне господарство, реформування і модернізацію капіталізму.

Література: [2, с.113-125], [10, с.625-642], [13, с.385-415], [14, с.332-369], [16, с.207-232].