Тема 11. Особливості формування ринкового господарства Японії (XVIII – перша половина XX ст.)

1. Зміни економічного стану Японії у ХVІІІ –ХІХ ст.

2. Трансформація японського суспільства також проходила під впливом реформ 70-х рр. ХІХ ст.

Імператор епохи Мейдзі Муцухіто, який прийшов до влади у 1867 р., разом із найближчим оточенням реформував систему соціально-економічних зв’язків у країні. Були ліквідовані феодальні наділи і привілеї князів, підірвана економічна база самурайства. Країна була поділена на губернії і префектури на чолі з керівниками із центру . Відійшли у минуле феодальна роздробленість, та міжусобиці, створювалась адміністративно-бюрократична структура на базі єдиної фінансової системи країни і централізованих регулярних військових підрозділів. Вперше у Японії імператор і його уряд перетворились у єдину та загальновизнану владу.

Було перебудовано систему аграрних відносин. Землю у 70-х рр. ХІХ ст. закріплюють за селянами. Частина із них перейшла до розряду орендаторів і батраків або переселились у місто. Радикальність реформ полягала у тому, що заможні селяни, не виплачуючи більше земельну ренту князям, змогли працювати на ринок. У цьому проявився японський варіант первісного нагромадження капіталу для становлення ринкової економіки. Реформи благотворно вплинули на приватнопідприємницьку діяльність японського купецького капіталу. Розвинулось промислове будівництво та розвивалась банківська справа. Принципово важливою акцією держави було будівництво великих підприємств – арсеналів, металургійних комбінатів, верфі, а далі продаж за безцінь великих торгово-промислових компаній типу Міцуі і Міцубісі. Таким шляхом країна була позбавлена тягаря неефективної державної промисловості.

Трансформація японського суспільства також проходила під впливом реформ 70-х рр. ХІХ ст.

Оформлення конституційної монархії і реалізація демократичних прав і свобод прискорили розвиток ринкової економіки, прошарку підприємців. Специфічним для Японії був розвиток патерналістських традицій на промислових підприємствах Які у наступні 100 років пом’якшували соціальну напругу у суспільстві. На межі двох віків сформувались основні риси ринкової економіки Японії. Країна перетворилась на конкурента на світовому ринку для найбільших країн Європи. Об’єктом інтересів був Китай і , з попереднім послабленням позицій Росії, - Маньчжурія і Корея.

У 1904 р. Японія розв’язала війну проти Росії, яка закінчилась у 1905 р. подальшим економічним посиленням Японії, яка полягала у розширенні території і отримання значних контрибуцій.

Наслідки Першої світової війни були сприятливими для Японії. Країна входила у склад Антанти. За результатами війни отримала колонії Німеччини на островах Тихого океану, провінцію Шан дунь у Китаї; покращились зовнішньоторгові позиції. Збільшився у три рази експорт у країни Азії, збільшилось виробництво у суднобудуванні. За короткий період часу країна перетворилася із аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Розвинулось акціонування промисловості.

Промисловий підйом супроводжувався концентрацією виробництва і капіталу. Кожний п’ятий робітник працював на підприємстві з кількістю зайнятих більше тисячі. А 388 компаній, з капіталом кожної не менше 10 млн. ієн, за рівнем концентрації не поступалися західним корпораціям. Особливістю соціально-економічного життя було формування сімейних концернів – дзайбацу. Їм надавались торгово-промислові привілеї, які раніше дарувались державою торговим і самурайським кланам. Вони перетворились на універсальні монополістичні об’єднання. Концерн Міцубісі у 20-х роках ХХ ст. контролював 120 компаній із капіталом 900 млн. ієн і складався із залізничної, електротехнічної, металургійної, гірничодобувної, суднобудівної компаній.

Держава залишалась найбільшим підприємцем, вище був технічний рівень державних підприємств. Таким чином, традиційна для Сходу керівна роль державного сектора в економіці співіснувала у цій державі із приватновласницькими об’єднаннями у вигляді сімейних концернів.

Світова економічна криза кінця 20-х років призвела до погіршення положення у сільському господарстві, спостерігався спад виробництва у вугільній, металургійній, бавовняній промисловості і суднобудуванні. Особлива агресивність японського мілітаризму після 1929 –1933 рр. Витікала із відставання в економіці. Традиційний розвиток галузей дрібного виробництва для обслуговування внутрішнього ринку: виготовлення одягу і взуття, японських ліхтариків і парасольок, виробів із кераміки та ін. В них, аж до початку Другої світової війни, не завершився ще промисловий переворот, тобто одночасно із сучасними концернами існувало мануфактурне виробництво. Пояснювалося це більш пізнім у порівнянні із державами Європи та Північної Америки вступом Японії на шлях індустріалізації.

[13, c.121 - 136]