19. Етнічні конфлікти та їх класифікація.

етнічний конфлікт – це боротьба між двома чи більше етнічними спільнотами, у якій поряд із взаємно важливими політичними, економічними, соціальними, культурними чи територіальними питаннями йдеться про загрозу етнічній ідентичності чи/або фізичному існуванню сторін.

особливості етнічних конфліктів.

1. Всі міжетнічні конфлікти носять комплексний, складний характер. Етнос має відчувати себе дискримінованим як у соціально-економічному житті, так і в духовному.

2. Неминуче носять політичний характер,

3. Завжди відрізняються високим напруженням емоцій і пристрастей та проявом ірраціональних сторін людської природи.

4. Більшість міжетнічних конфліктів має глибоке історичне коріння, але якщо навіть його і не існує, то конфліктуючі сторони його неодмінно створять завдяки псевдоісторичним дослідженням.

5. Характеризуються високою мобілізацією. Етнічні особливості (мова, побут, віра), що захищаються, складають повсякденне життя кожного члена етносу, що забезпечує масовий характер руху в їх захист.

6. Носять перманентний ("хронічний") характер, коли не мають остаточного вирішення.

7. Всі етнічні конфлікти починаються з територіальних домагань через те, що першою ознакою всякої держави є територія.

До основних видів етнічних конфліктів відносяться:

o за інтенсивністю проявів:

- швидкоплинні;

- ті, що протікають в'яло.

o за масштабами прояву:

- локальні;

- регіональні;

- глобальні.

o за цілями, які ставлять перед собою конфліктуючі сторони у боротьбі:

- соціально-економічні (висуваються вимоги громадської рівності);

- культурно-мовні (висувається вимога збереження чи відродження функцій мови і культури етнічних спільностей);

- політичні (етнічні меншини добиваються політичних прав - автономії);

- територіальні (на основі зміни кордонів, приєднання до інших держав).

Зауважимо, що за певних умов одні види конфліктів можуть переходити в інші.

Дії щодо нейтралізації конфронтації між учасниками міжетнічних конфліктів можуть бути такими:

1) легітимація конфлікту - офіційне визнання існуючими владними структурами та конфліктуючими сторонами наявності самої проблеми (предмета конфлікту), що потребує обговорення і вирішення;

2) інституціалізація конфлікту, тобто вироблення сторонами правил і норм, які регламентують цивілізовану поведінку в конфлікті, що визнаються учасниками конфлікту;

3) переведення конфлікту в правову площину;

4) введення інституту посередництва при організації та здійсненні переговорного процесу;

5) інформаційне забезпечення шляхів урегулювання конфлікту, тобто правдиве висвітлення переговорів та доступність і об'єктивність інформації про причини виникнення та хід розвитку конфлікту, доведення її до всіх зацікавлених громадян.

21. Конфлікт громадянина та держави

Сьогодні громадянське суспільство визначається різноманітними моделями. В їхню основу покладено критерії, які характеризують стан конкретного суспільства, у тому числі його культурну складову. Інститути, що беруть участь у формуванні культури як такої (наука, мистецтво, релігія, родина, школа), передусім зацікавлені в тому, щоб дії держави та інтереси суспільства збігалися. Спільне регулювання соціального забезпечення громадян державою й суспільством має сприяти розвитку не тільки матеріального добробуту, а й політичної, моральної, естетичної складової загальної культури. До того ж саме в сталому громадянському суспільстві для подальшого його розвитку цілковито дотримуються традицій, в тому числі й національних, норм та правил, що закріпилися в суспільстві, зберігаючи минулі та формуючи нові позитивні цінності.

За Гоббсом, вихідною є передумова зростання етатизму, формування частини суспільства з антидержавною спрямованістю. З огляду на це і виникає конфлікт між окремою частиною громадян і державою. На таких роздумах Гоббса надалі ґрунтувалася теорія Гегеля про те, що індивіди як частина суспільства водночас не належать до складової громадянського суспільства як суспільства громадян, котрі сприймають власну державу.

К. Маркс ототожнював громадянське суспільство з буржуазним, спираючись на теорію класової боротьби. У праці «Німецька ідеологія» він стверджував: «Оскільки держава є тією формою, в якій індивіди, що належать до панівного класу, здійснюють свої спільні інтереси і в якій громадянське суспільство даної епохи знаходить своє концентроване вираження, то з цього виходить, що всі загальні установи опосередковуються державою, набирають політичної форми» [цит. по: 6, с. 309]. Однак таке твердження Маркса відходить від початкового поняття громадянського суспільства, що розглядав Гоббс.

Ще одна ідея, генерована Гоббсом, яка надалі була розвинена, полягала в тому, що держава як інститут звільняє себе від будь-якого контролю над власною совістю індивіда. У свою чергу, такий стан сприяє створенню соціальних верств, не залежних (відчужених) від держави, що розвиваються, в підсумку, всупереч державі. Сучасна практика засвідчує: якщо держава, маючи значні інтелектуальні, матеріальні, організаційні та інші ресурси, самоусувається від обов’язків «контролю» й «опіки» над усіма своїми громадянами, то рано чи пізно між нею та громадянським суспільством виникає конфлікт.

Издавая закон, ущемляющий основные права и свободы личности, государство тем самым нарушает свою обязанность по их поддержанию и охране, принятую им на себя в Конституции. При этом возникает социальный конфликт, который в данном случае можно определить как противоречие между интересами всего общества, нашедшими отражение в Конституции, и интересами отдельных социальных групп, выраженными в конкретном законе. Особенностью данного конфликта является то обстоятельство, что он локализуется в нормативной сфере, то есть столкновение различных интересов не воплощается в столкновение конкретных лиц, слоев общества. С момента применения или при неизбежности применения такого закона он переходит во вторую стадию своего развития - из конфликта между обществом в целом и отдельными его элементами перерастает в конфликт между конкретным гражданином и государственными органами, издавшими деликтный закон и применяющими его.

Государственно-правовые конфликты возникают в системе государственной власти и связаны со спецификой политического режима, завоеванием власти и ее осуществлением. Государственно-правовые конфликты – это институционализированные, преимущественно рациональные, публичные политические конфликты, само возникновение которых большей частью запрограммировано в политической системе. Здесь идет борьба за расширение правового поля, закрепленного в законодательстве, за правовые границы политического действия. В тех случаях, когда такие конфликты протекают в институционализированных, правовых рамках, они не разрушают, а укрепляют политическую систему, выполняя по отношению к ней и к обществу в целом конструктивные функции. В ходе таких конфликтов борьба ведется вокруг функционирования старых и возникновения новых государственных институтов, объема и полномочий, конституционных положений, регулирующих эти полномочия и ресурсы власти и т. д.

Специфика таких конфликтов в отличие от собственно политических, состоит в том, что любой конфликт по поводу государственного управления возникает и заканчивается в юридической форме и, так или иначе, связан с правовыми отношениями сторон. И, следовательно, субъекты данных конфликтов (их мотивация и поведение) и их объекты обладают правовыми «признаками», а сами конфликты влекут юридические последствия. Природа конфликтов в сфере государственного управления многоаспектна, как, собственно, сложна природа и всех политических конфликтов, но «лидерство» нормативно-юридического начала в этих конфликтах очевидно.

На государственном уровне перераспределяются большие материальные ресурсы, отсюда возникают острейшие противоречия, закамуфлированные или же непроявленные для общественного мнения.