12. Конфлікт і влада

Предметом політичного конфлікту є влада. Люди в своїй діяльності, знаходячись в контакті, будують певну систему взаємостосунків і взаємовпливу, а вона, у свою чергу, перетворюється на піраміду рівнів управління. Вершиною цієї піраміди і є політична влада. У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А.Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політичного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт - це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві.

На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур.

Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.

Глибоке розуміння ролі владного елементу в конфлікті виявив польський вчений К.Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлікту, а також основною сферою життя, в який відбуваються зміни внаслідок конфлікту».

Основними джерелами конфліктів в суспільстві є розшарування суспільства, розділення його на соціальні і соціальні групи, прошарки, класи.

Підводячи підсумок приведеним інтерпретаціям природи і причин соціального конфлікту, можна зробити загальний висновок. Він зводиться до того, що конфлікт - це зіткнення двох або більш різноспрямованих сил з метою реалізації своїх інтересів в умовах протидії.

13. Конфлікт versus консенсус

Мабуть найбільша суперечність демократії – це суперечність між конфліктом і консенсусом. Демократія зумовлює незгоду й поділ, проте на основі згоди і згуртованості. Вона вимагає, щоб громадяни самоутверджувалися, а водночас і визнавали владу уряду. Вона вимагає, щоб громадяни цікавилися політикою, але не дуже. Вона врівноважує роль громадян як учасників (як діячів політичної конкуренції й конфлікту) з їхньою роллю підданих (що коряться державній владі) і «локальною» роллю членів родин, соціальних і громадських організацій за межами політичної сфери. Роль підданих сприяє керованості, тоді як «локальна» роль згладжує політичний конфлікт, зменшуючи політизацію суспільного життя.

До інших тісно пов’язаних елементів демократичної політичної культури належать толерантність до опозиції та незгоди; довіра до своїх колег політичних діячів; бажання співпрацювати, припасовуватись, іти на компроміс, а отже, й певна гнучкість, поміркованість, увічливість і стриманість у захисті своїх партійних інтересів. Цілком зрозуміло,що такі усталені риси, як поміркованість і примирливість, дають демократіям змогу врівноважувати конфлікт і консенсус. Ушанування цих чеснот як словом, так і ділом часто є одним з найважливіших завдань, перед якими постають молоді й нестабільні демократії.

Успішне утвердження демократії доводить цінність участі в політичному житті, толерантності й компромісу, ба навіть ефективність і бажаність самої демократії. З плином часу громадяни демократичної держави привчаються до демократичних норм і цінностей, поступово засвоюють їх. Отже, головне для демократії полягає в тому, аби проіснувати досить довго – і функціонувати досить добре, - щоб урешті відбувся цей процес.

Соціальні розколи мають тенденцію відбуватися вздовж ліній класових, етнічних (зокрема релігійних та регіональних) і партійних поділів. Проблема класового поділу – це парадокс у межах парадоксу. Для стабільності демократії класовий поділ має бути не дуже гострим. Велика соціальна нерівність має тенденцію породжувати, зрештою, інтенсивну, пов’язану з насильством політичну поляризацію. Аби уникнути цього лиха й досягти помірного ступеня нерівності, слід вдатися до соціально – економічних реформ. Як мінімум, до них мають належати розважливі інвестиції в розвиток освіти, охорони здоров’я, житлове будівництво та решту соціальних послуг. У деяких випадках можуть виявитися необхідними радикальні реформи, зокрема земельна. Але такі реформи можуть породити запеклий опір еліт, що захищають свої позиції, надто великих землевласників та роботодавців, які використовують дешеву робочу силу. Саме тут і криються труднощі: щоб згладити соціальний конфлікт у далекій перспективі, політичній системі може виявитись необхідним піти на ризик поглибити його в короткій перспективі.

Очевидного виходу з цієї складної ситуації немає. У напружених і конфліктних ситуаціях демократія часто виграє тільки тоді, коли певні надто суперечливі питання знято з порядку денного. Але врешті – решт таки треба виявити рішучість, бо демократія не може існувати, якщо зберігаються величезна нерівність і недопуск деяких категорій населення до участі в політичному житті. За самою своєю природою демократія дає змогу здійснювати тільки поступові реформи, а не революційні зміни.

Щоб здійснити реформи, необхідно політично організувати та мобілізувати зневажені економічні групи, які перебувають у невигідному становищі. Але щоб реформа мала визнання, не спровокувавши кризи, яка могла б покласти край демократії, кошти,необхідні для повалення демократії привілейованим економічним групам, мають бути більшими за кошти, яких потребує сама реформа. Це вимагає реалізму й поступових кроків з боку тих груп, які наполягають на реформі. Вимагає, крім того, достатньої загальної ефективності, стабільності й гарантій для капіталу з боку демократичного режиму, щоб привілейовані економічні агенти мали що втрачати в разі повороту проти демократії.

Інтелектуальна суперечка

Надзвичайно важливими є відмінності в суперечках, які залежать від цілей і мотивів, з якими сперечальники в них вступають.- Розглядаючи суперечки за їхніми цілями, можна виділити п'ять найважливіших типів суперечок. Кожний із цих типів має свої особливості відносно: а) вибору тези і доказів, б) бажаності того чи іншого супротивника, в) припущення або неприпущення сумнівних прийомів суперечки.      2. Суперечка може служити засобом для роз'яснення істини, для перевірки якоїсь думки, для випробування її обґрунтованості. 

У чистому, витриманому до кінця вигляді цей тип суперечки зустрічається рідко, тільки поміж дуже інтелігентних і спокійних людей.

Вона несе, крім безсумнівної користі, істинну насолоду й задоволення, є насправді "розумовою учтою". Тут є й усвідомлення розширення поглядів на даний предмет, і усвідомлення того, що з'ясування істини просунулося вперед, і тонке, спокійне збудження розумової боротьби, і якась особлива, естетична, інтелектуальна насолода. Після такої суперечки почуваєш себе настроєним вище, краще, ніж до неї. Навіть якщо нам доводиться "здати позицію", відмовитися від думки, яку захищали і т. д., деяке неприємне усвідомлення цього може повністю відійти на задній план у порівнянні з іншими враженнями.- Така суперечка є за своєю сутністю спільним дослідженням істини. Це вища форма суперечки, найблагородніша і найпрекрасніша.

14. Суспільство і держава – конфліктогенність згоди

Перехідний період, в якому знаходиться наше суспільство, супроводжується загостренням протиріч як старих, так і нових. Ці протиріччя створюють конфліктні ситуації та конфлікти (політичні, соціальні, трудові тощо). При цьому їх кількість і глибина постійно зростають. Це викликано тим, що поки що в недостатній мірі розроблені теоретичні концепції стосовно ефективного вирішення або запобігання їх виникненню, а тим більше управління ними з метою мінімізації негативних наслідків.

Проблема конфлікту не нова. Вона виникла разом із виникненням людства. Однак останнім часом цій проблемі все більше і більше приділяється увага, завдяки чому вона отримує все більш різностороннє та детальне вивчення. Протиріччя пронизують усі сфери життя суспільства - економічну, політичну, соціальну, духовну тощо.

Загострення тих чи інших протиріч створює "зони кризи". Криза виявляється в різкому посиленні соціальної напруги, як наслідок порушення балансу інтересів, у результаті чого виникає конфлікт.

Більшість соціологів схильні вважати, що існування суспільства без конфліктів неможливе, тому що конфлікт є невід'ємною частиною буття людей, джерелом змін, що відбуваються в суспільстві. Конфлікт робить соціальні відносини більш мобільними. Під впливом конфліктів суспільство може змінюватися. Чим сильніший соціальний конфлікт, тим помітніший його вплив на плинність соціальних процесів і темпи їх здійснення. Конфлікт, як складне явище суспільного життя, вивчається багатьма науковими дисциплінами: філософією, соціологією, етикою, педагогікою, психологією та ін.

Велику увагу дослідженню конфліктів приділив Н. Макіавелі. Однак більш ґрунтовно конфлікт був розглянутий А. Смітом. У 1776 р. вийшла його робота «Дослідження про природу і причини багатства народів», у якій він писав, що в основі конфлікту лежить розподіл суспільства на класи й економічне суперництво між ними. Останнє слід розглядати як рушійну силу розвитку суспільства.

Значний внесок в осмислення соціальних конфліктів зробив Гегель. Однією з їх причин він вважав соціальну поляризацію між «нагромадженням багатства» і «прив'яза-ним до праці класом». Вже в минулому столітті багато мислителів виходили з того, що конфлікт - це реальність, неминуче явище в житті суспільства і стимул соціального роз-витку. Цих поглядів дотримувалися німецький соціолог Макс Вебер, австрійський соціо-лог Л.Гумплович і ін. Німецький мислитель Г. Зіммель визначав конфлікт не тільки як одну з форм розбіжностей, але і як соціальну силу, здатну об'єднати протиборчі взаємо-залежні сторони.

З позицій історичного матеріалізму розглядали соціальний конфлікт Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які вважали, що конфлікти породжуються насамперед соціальною нерів-ністю і виявляються в класовій боротьбі. Критики марксизму відзначають, що проблема конфлікту в марксизмі не одержала всебічного обґрунтування, тому що розглядалася цим вченням через призму економічних відносин, що вважалися головною причиною конф-лікту між класами й іншими соціальними групами.

Важливим чинником, що впливає на характер і рівень соціальної напруженості є ступінь легітимності вищих органів державної влади, основним показником її є ступінь довіри населення до них. Низький рівень легітимності влади, стимулюючи створення і розвиток опозиційних ідеологій, сприяє зростанню соціальної напруженості в суспільстві.

В підрозділі "Причини соціальної напруженості в перехідному суспільстві" розгля-дається дискусія вчених, що оцінюють різноманітні чинники конфліктогенності цього пе-ріоду. Ці причини настільки масштабні, що повинно пройти багато часу для того, щоб де-тально проаналізувати всі обставини, що породжують масовий соціальний протест. Вчені констатують, що всі суспільства, що трансформуються, підкреслене конфліктогенні. Зав-жди, коли заявляється про необхідність виправити сформовану ситуацію, відмовитися від домінування держави над суспільством, його постійного втручання і контролю за всіма сторонами життя, розширити сферу громадських інститутів, виникала незвична картина. Парадигма "громадянське суспільство - політична держава" підмінюється парадигмою "еліта - маса". Зростаюча соціальна і політична поляризація розколює суспільство на бід-них і багатих, "демократів" і "комуністів", що безсумнівно заважає суспільній солідарнос-ті, поглиблює конфлікти. З іншого боку, радикальні зміни у формах власності, що торка-ються корінних інтересів людей, означають відносну свободу дій, сприяють самореалізаціі людини, але з іншого боку посилюють соціальну відчуженість особистості внаслідок без-робіття, бідувань широких прошарків населення, падіння моралі, зростання криміналізації суспільства.Розвивається активний процес становлення нових видів між групової інтегра-ції. Різка зміна суспільного порядку, навіть якщо в кінцевому рахунку вона і спроможна підвищити ефективність виробництва, демократизувати соціально-політичну систему, зав-жди порушує нормальне функціонування соціуму. Тому як би очевидними не були б май-бутні переваги, спочатку така зміна супроводжується серйозною суспільною кризою.