32. Україна у сучасному конфліктному світі: стан та перспективи

Як відомо, за часів СРСР усі контакти із Заходом проходили через Москву. Отже, досвідчена російська дипломатія в односторонньому порядку володіла системою контактів з міжнародним співтовариством. Відповідно, молода українська зовнішньополітична служба була недосконалою і не мала уявлення про роль і функції України як у пострадянському просторі, так і в глобальному масштабі, що в підсумку зумовлювало недостатній рівень знань про шляхи забезпечення державою своїх геополітичних інтересів. У першій половині 1992 р. Україна починає розвивати все нові ази дипломатичного визнання, які тісно єднають новостворену суверенну державу зі світом. Упродовж першого року незалежності нас визнало 130 країн світу, 101 з них установила з Україною дипломатичні відносини. Практично щодня ми отримували повідомлення про дипломатичне визнання України та пропозиції встановити контакти. Перший міністр закордонних справ Анатолій Зленко, зокрема, свідчить: "Ми приймали новопризначених іноземних послів, відряджали власних керівників дипломатичних місій, відкривали посольства, готували візит за візитом, темно-синя папка "Визнання України" за лічені тижні стала товстим пошарпаним томом.

Наступний крок також давався нелегко. Уже з перших місяців незалежності Україна зустрілася з низкою зовнішньополітичних проблем, визначених рутинною щоденною практикою міжнародного життя. Скажімо, визнаючи українську незалежність, чимало румунських політиків за щонайменшої нагоди нагадували, що не вважають лінію українсько-румунського кордону "історично справедливою", посилаючись при цьому на так званий пакт Ріббентропа — Молотова.

Те саме на рівні російської академічної науки. Аналізуючи офіційний документ "Основи прикордонної політики Російської Федерації" (Москва, 1996), у якому сформульовано низку загроз для національних інтересів і безпеки Росії у прикордонному просторі, російський політолог Н. С. Мироненко, зокрема, називає дві:

1) територіальні претензії щодо Росії;

2) невизначеність міжнародно-правового оформлення кордону, які, на його думку, на рубежах Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської, Краснодарської областей конституйовані з боку України досить чітко.

Прагнучи зробити свій внесок у процес ядерного роззброєння, йдучи послідовно до без'ядерного статусу, Україна першою на земній кулі заявила про відмову від ядерної зброї: спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень, 1991 p.), а згодом — Лісабонський протокол (травень, 1992 р.). Показово, що весь арсенал мобільних ядерних ракет було передано Росії раніше за передбачений термін і задовго до підписання Лісабонського протоколу. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії й України від 14 січня 1994 р., наша держава взяла на себе зобов'язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, отримавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і від КНР. Добровільна відмова третьої за своїм ядерним арсеналом держави від зброї масового знищення не має прецедентів і наочно демонструє перед усім світом глибоко миролюбну сутність української держави. Приєднання після цього України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї закріпило позитивний імідж нашої держави. Україна виступила за безстрокове продовження дії цього договору. Відповідне рішення було одностайно прийняте на міжнародній конференції у Нью-Йорку в травні 1995 р.

Проголошення принципів без'ядерності та позаблоковості було не найгіршим із усіх можливих рішень. Інша річ, що після ядерних випробувань у Індії та Пакистані (травень 1998 р.) в Україні зрозуміли, що володіння ядерною зброєю є важливим військово-політичним чинником захисту національної безпеки та суверенітету. Звичайно, якщо для цього існують відповідні матеріальні та інтелектуальні ресурси, а також політична воля (рис. 15.7). Проблема ядерного роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було відчинити двері до західного світу. Уже на початку незалежності, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, наша республіка вважала, що за такий крок можна було очікувати від міжнародного співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності.

Сміливі рішення й дії українського керівництва засвідчували, що виникнення у центрі Європи нової незалежної держави не створить нових загроз для міжнародної безпеки. У випадку України без'ядерний статус та позаблоковість сприяли вирішенню завдання міжнародного визнання її незалежності.

Сучасне геополітичне становище України характеризують рівновеликі та суперечливі чинники (табл. 15.1). Нині Україна — середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій поки що однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших, так і до найбідніших країн планети. Рубіжна біполярність виявляється в наявності на території України географічного центру Європи в Карпатах і євразійського геополітичного полюса в Криму. Така об'єктивна геополітична реальність фактично перетворює Україну на важливий геополітичний центр, тобто, за словами американського стратега 3. Бжезинського, на державу, значення якої для системи міжнародних відносин полягає не в силі й мотивації її дій, а лише з одного важливого місцеперебування, що має вагомі наслідки, з огляду на потенційну вразливість у цьому регіоні найбільших геостратегічних потуг.

Україна має у своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземних ґрунтів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, розвинену інфраструктуру, й водночас відчуває гостру потребу в структурній перебудові економіки, слабкість експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розрив зовнішньоекономічних зв'язків.

Таблиця 15.1. Чинники сучасного геополітичного становища України

Ліві	Центр	Праві
Заперечують Європейський вибір України КПУ: добровільне створення рівноправного союзу братніх народів СПУ: зовнішня політика, вигідна для державних інтересів України, недопущення перетворення України в колонію, в придаток до НАТО, розвиток добросусідських економічних і політичних відносин, передусім зі слов'янським світом	Економічна, політична, військова інтеграція України до Європи. Стратегічна мета — інтеграція до Європейського Союзу, збалансована політика щодо Росії та США, ефективна участь у міжнародному поділі праці з максимальним захистом національних інтересів, перетворення України на потужну регіональну державу	Стратегічна мета: роль України як могутньої консолідуючої сили в межах трьох світів — Європи, Азії, мусульманського Сходу Національний "фронт": захист національного ринку від товарно-грошової агресії з-за кордону, ліквідація залежності від російських енергоносіїв

У новому статусі незалежної держави Україна має визначити стратегію свого політичного та економічного розвитку, пріоритети у світі, з'ясувати, в чому полягають її реальні національні інтереси, та розробити стратегію й тактику їхньої реалізації.

У зв'язку з особливостями історичного розвитку та специфікою геополітичного і геоекономічного становища України домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами визначено україно-російські відносини. Від їх налагодження значною мірою залежатиме доля прогресивного розвитку України і Російської Федерації, стабільність у Європі й у всьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним домаганням чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна будує відносини з Росією в дусі щирого добросусідства, взаємоповаги і партнерства. Україна спрямовує свої зусилля на те, щоб стати надійним мостом між Росією і країнами Центрально-Східної Європи. З огляду на необхідність підтримки військово-політичної та соціально-економічної стабільності в Центрально-Східній Європі, а також — життєво важливі національні інтереси України, зокрема у сфері безпеки, до основних пріоритетів належить розвиток тісних партнерських відносин із усіма суміжними державами. (але Згадуємо існуючі конфлікти, як Газову війну, чорноморський флот, протидія Росії щодо української євроінтеграції)

Щодо двох міжнародних проблем поза Європою, то передусім це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Для Російської Федерації, де, за влучним висловом колишнього Президента Росії Єльцина, "Каспійське море — це друга Перська затока", боротьба за контроль над шляхами транспортування енергоносіїв між Європою й Азією набуває, окрім економічного, ще й геополітичного значення.

Адже Україна здатна надати альтернативний шлях для транспортування газу и нафти до Європи, до того ж підтримуваний Заходом. Зрозуміло, що в цьому разі йдеться про відлучення Росії від каспійських контрактів. При цьому Україні належить одна з ключових ролей, поряд із Туреччиною у НАТО. По суті, йдеться про зміну виміру "Схід-Захід" на новий - "Північ-Південь". Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

Додатково – Україна, як член НАТО:

Отношения Украины и НАТО были установлены в 1991 году с момента вступления Украины в Совет североатлантического сотрудничества сразу после распада Советского Союза. Именно Украина стала первой страной СНГ, которая 8 февраля 1994 года стала участницей программы Партнёрство ради мира. 9 июля 1997 года в Мадриде была подписана Хартия об особом партнерстве между Украиной и Организацией Североатлантического Договора. Как главный механизм двустороннего диалога в соответствии с хартией была учреждена Комиссия Украина-НАТО (КУН).

В 1998 году в рамках КУН была создана Совместная рабочая группа Украина-НАТО по оборонной реформе. Цель рабочей группы — рассмотреть различные инициативы в области военно-гражданских отношений, демократического надзора и гражданского управления в вооруженных силах и прочих силовых ведомствах, оборонного планирования, политики, стратегии и концепции национальной безопасности. А в 1999 году в Киеве открылось Бюро связи НАТО с целью облегчения общения между украинскими ведомствами и блоком.

В 2002 г. Леонид Кучма сделал официальное заявление о намерении Украины стать членом НАТО.

21 апреля 2005 года на заседании КУН на уровне министров иностранных дел в Вильнюсе Литва, государства Альянса и Украина начали Интенсифицированный диалог о намерении Украины вступить в НАТО.

2-3 декабря 2008 г. на заседании Североатлантического Совета на уровне министров иностранных дел было принято решение о введении Годовых национальных программ сотрудничества Украина-НАТО. Годовая национальная программа утверждается Президентом Украины. На её выполнение Правительством разрабатывается и одобряется План мероприятий по её выполнению. Программа и план содержат 5 разделов: политические и экономические вопросы, оборонные и военные вопросы, ресурсные вопросы, вопросы безопасности и правовые вопросы. К реализации программ и плана привлекаются центральные органы исполнительной власти, другие органы государственной власти, а также неправительственные организации. В 2009 г. Украина реализовала первую, в 2010 г. — вторую годовую программу. Выполнение каждой из них было позитивно оценено стороной НАТО. Эта оценка учитывается при подготовке программы на следующий год.

21 августа 2009 года в штаб-квартире НАТО, в Брюсселе, была подписана Декларация о дополнении Мадридской Хартии. Как отметили в МИД Украины, подписание Декларации стало очередным практическим шагом по реализации решений, принятых в ходе встречи Североатлантического Совета НАТО и поддержанных на заседании Комиссии Украина-НАТО на уровне министров иностранных дел в декабре 2008 года[22].

26 августа 2009 года официальный представитель альянса Джеймс Аппатурай подтвердил, что подписанная Украиной и НАТО 21 августа декларация о дополнении Хартии об особом партнерстве между Украиной и Организацией Североатлантического Договора от 9 июля 1997 года действительно предусматривает возможность созыва Украиной заседания Комиссии Украина-НАТО. Однако НАТО не намерена оказывать Украине военную помощь и помогать ей в обеспечении территориальной целостности[23].

Заместитель директора департамента НАТО МИД Украины Вадим Пристайко назвал заявление Джеймса Аппатурая «поспешным»:

Он поторопился, конечно, нельзя так говорить. А вдруг нам нужна будет военная помощь? Мы рассчитываем на помощь НАТО, если она нам понадобится. Иначе зачем мы так долго сотрудничаем и почему являемся особым партнером?

— НАТО отказало Украине в военной помощи - Киев не понимает, зачем теперь работать с Альянсом

2 апреля 2010 года Виктор Янукович ликвидировал межведомственную комиссию по вопросам подготовки страны к вступлению в НАТО и ликвидировал национальный центр по вопросам евроатлантической интеграции[24].

Тем не менее, Украина учавствовала в ряде международных конфликтов (как минимум оказывала гуманитарную помощь, иногда посылала оружие, войска).