23. Розкрийте становище Запорозької Січі та Слобожанщини за часів «Руїни».

После смерти Б. Хмельницкого политическое влияние Запорожья на внутреннюю жизнь Гетманщины снова начало возрастать. Сюда устремились все оппозиционные силы, несогласные с политикой гетмана, осуждавшие вмешательство соседних государств, вражду между старшинскими группировками.

Своей недальновидной политикой запорожцы препятствовали борьбе Дорошенко с Польшей, то нападая на Крым, то поддерживая не гетмана, а своего претендента на гетманскую булаву.

Внешняя политика Запорожья на протяжении этого периода была непоследовательна. В значительной мере это было последствием Андрусовского договора. По его условиям, Сечь оказалась под общим протекторатом Польши и Московии, стремившихся использовать Запорожье в своих интересах. Наиболее драматичным в период Руины было то, что запорожцы всем сердцем прониклись идеями независимости и соборности «осиротевшей матери Украины», готовы были «стоять насмерть» за «Отчизну, которая плачет», но часто становились слепым орудием в руках врагов украинской государственности.

Взаимоотношения между Крымским ханством и Сечью не ограничивались лишь военным противостоянием после образования Украинского казацкого государства. Между ними существовали политические и торговые связи. Кошевой атаман Иван Сирко даже разрешал татарам кочевать и выпасать скот на Запорожье. Но когда политика Турции, Крыма, Польши сводились к хищническому захвату и уничтожению, Запорожская Сечь всегда становилась на защиту своего народа.

Одновременно Московия рассматривала Запорожье как опасный очаг вольнодумства и свободы. Осознавая, что сечевики могут легко изменить свое отношение к ним, московские чиновники стремились подчинить себе Запорожье. Первым шагом к осуществлению такой политики стало размещение московской залоги напротив Чертомлыцкой Сечи в 1663-1667 гг. Сечь это восприняла как посягательство на свои вольности и начала с подозрением посматривать в сторону московитов.

Договор о «Вечном мире» 1686 г. возвратил Сечь под протекторат Московии, сразу же начавшей сооружать линию укреплений вдоль р. Самары. Это еще больше усложнило взаимоотношения между Запорожьем и царским правительством.

Слободская Украина

Восточнее от Украины – Гетманщины на протяжении 17 века украинский народ освоил новые земли, названные Слободской Украиной. Ее территория во второй половине 17 века охватывала современные Харьковскую, Сумскую, Донецкую и Луганскую области. В состав Слобожанщины входили также территории, ныне принадлежащие России: юг Воронежской, Курской и большая часть Белгородской областей.

Волна переселенцев пришла из Гетманщины после берестецкого поражения 1651 г. и в годы Руины.

Царское правительство радушно принимало украинских переселенцев. Ведь им не нужно было предоставлять хозяйственную помощь, а своими слободами они создавали значительно более надежный оборонительный вал для Московского государства, чем старые укрепленные линии.

В Слободской Украине сформировалось 5 казацких полков. Полковники осуществляли управление с помощью полковых старшин: судьи, обозного, есаула, хорунжего в судебной ратуше.

Принципиальным отличием административно-территориального устройства Слободской Украины было отсутствие гетмана и генеральной старшины. Полки получали от царя жалованные грамоты с признанием отдельных казацких прав и вольностей, освобождением от налогов, правами на свободную торговлю.

Крестьяне вели хозяйство в Слобожанщине как свободные земледельцы, сохраняли за собой название «посполитые», платили в царскую казну налог.

Переселялись в этот край также мещане. Кроме хлебопашества, они занимались ремеслами, организовывались в цеха. Мещане выполняли военные повинности. Часто их официально называли «казаками городовой службы». Мещан обязывали содержать в боевой готовности крепости, поставлять в войска смолу, колеса, хомуты, седла, выдавать для перевозок запряженные телеги.

24.1647 р. разом з Б.Хмельницьким ви- В серпні 1665 р. П.Дорошенко став новим правобережним гетьманом. Спершу всі свої сили зо­середив на зміцненні гетьманської влади.

П.Дорошенко провів ряд важливих реформ: 1) відновив скликання козацьких рад, сподіваючись таким чином зміц­нити єдність суспільства; 2) створив регулярне 20-тисячне наймане військо, так званих сердюків, що стало його осо­бистою гвардією; 3) для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету; 4) не допускав до маєтків польських панів й урядовців; 5) проводив колонізацію спустошених окраїн Правобережжя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому прикордонні.

На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася після підписання Ан- друсівського миру і він вирішив звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Восени 1667 р. об'єднане турецько- козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Але щоб цілком позбу­тися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко підпорядковує як Право-, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України. Але під час його відсутності на Правобережжі татари проголосили гетьманом Петра Суховія, а невдовзі поляки — Михайла Ханенка. Вирушаючи на приборкання самозваних конку­рентів, Дорошенко залишив на Лівобережній Україні тим­часовим гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668-1672). Проте Лівобережжя зайняло російське військо, і Много­грішний змушений був визнати верховенство царя.

Україну було знов поділено. За тих обставин П.Дорошен­ко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генераль­на старшинська рада, скликана у березні 1669 р., погоджу­ється на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султа­нові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала теа­тром воєнних дій, а П.Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман май­же нічого не виграв. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, розброєння населення.

Скомпрометований участю в мусульманських нападах, П.Дорошенко втратив підтримку козаків. Розуміючи без­вихідь становища, П.Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження.

25. Лівобережна Україна 60—80-і рр. XVII ст.

Яким Сомко1662 На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Яким Сомко скликав у Козельці  Старшинську раду. Рада обрала Сомка гетьманом. Проте обіймав він цю посаду лише місяць,  бо московський уряд, не довіряючи Сомку, не визнав законності його обрання. У Москві гетьманом  воліли бачити запорізького отамана Івана Брюховецького. Іван Брюховецький (1663-1668)

Іван Брюховецький не був випадковим претендентом на гетьманську булаву. він отримав те, чого не мали інші претенденти на гетьманство в Лівобережній Україні, - підтримку московського царя, а відтак і військову допомогу. Брехливими обіцянками схилив на свій бік Запорізьку Січ, козацькі низи й міщанство. Він гнівно засуджував політику козацької старшини, яка, прагнучи багатства, визискувала «чернь». У своїх заявах Брюховецький зобов'язувався у разі обрання його гетьманом поліпшити становище козацьких низів і селянства, надати права самоврядування міщанству.Гетьман наказав збирати з городян податок на власну користь, прагнув обмежити міське самоврядування, наказав здійснити перереєстрацію всіх привілеїв, наданих містам за попередніх часів польськими королями, і зменшити кількість міст, які жили за магдебурзьким правом. Це мало на меті упокорити міське населення, підпорядкувати його гетьманові та поступово обмежити права козацтва. Свідченням того стали слова Брюховецького, який у розмові з царським посланцем повідомляв: «Багато козаків пишуться в міщани, а я тому й радий, сподіваюсь, що за декілька років пороблю всіх козаків міщанами: так і смути буде менше».Там він погодився підписати новий договір, відомий в історії як Московські статті.Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. За підписання цього договору Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та дочку князя Долгорукого за дружину.На початку 1668 р. Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати Владу. Дем'ян Многогрішний (1669-1672)

Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням відповідного договору - т. зв. Глухівських статей - і проголошенням 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного гетьманом Лівобережної України.За Глухівськими статтями, що складалися з 27 пунктів, московські воєводи лишалися тільки в п'яти містах, причому вони не мали права втручатись у справи місцевого управління. Встановлювався козацький реєстр чисельністю у 30 тис. Гетьман також мав право утримувати наймане військо - 1 тис. компанійців. Податки мала збирати лише старшина. Такі поступки з боку Москви були зумовлені прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення. Проте деяке пом'якшення було тимчасовим і досить обмеженим. Адже й цей договір забороняв гетьманові вступати у відносини з іншими державами; крім того, ускладнювався перехід селян до козацького стану.Многогрішний прагнув об'єднати українські землі.Крім виборів гетьмана, на раді в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши договір, відомий під назвою Конотопських статей.10 пунктів нового договору доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана. За Конотопськими статтями гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком. Новий договір не дозволяв гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Козацькі посли не мали права брати участі в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, дотичних до України.Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. Для цього замінив ненадійних полковників вірними собі людьми. Так старшинський уряд очолив брат Дем'яна Многогрішного Василь. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не зважав на Старшинську раду - сам вів переговори з московськими послами, без суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам. У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила братів Многогрішних у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх зв'язках із Дорошенком і в зраді цареві й відправила до Москви. Там Многогрішних піддали жорстоким тортурам і засудили до страти. Коли кат намірявся виконати вирок, кару скасували, замінивши довічним засланням. Разом із Дем'яном Многогрішним до Сибіру були вислані його брат-полковник із сім'єю, дружина, сини та дочка. Через 15 років колишнього гетьмана було звільнено із в'язниці, надалі він відбував військову службу в Східному Сибіру, брав активну участь у заселенні та освоєнні Сибіру. Наприкінці життя постригся в ченці. Помер близько 1707 р.

Іван Самойлович(1672 – 1687) Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він вбачав у обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Сприяв зростанню старшинського землеволодіння.. У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України.Яскравою рисою гетьманування Івана амойловича стало пожвавлення занепалого під час Руїни культурного життя. Найбільші зрушення сталися в архітектурі та будівництві. Усунення Івана Самойловича від владиУклавши

Московія вела анти турецьку політику ,також вона намагалася ліквідувати Турецьке втручання до тер. Чорного та Азовського морів.це спонукало Московію до війни.Голвним головнокомандуючим був Василь Голіцин- до армії Голицина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем.через несприятливі умови військо повинно було повернутися.. всю відповідальність за цідії Голіцин переклав на Самойовича. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення та прагнення зробити гетьманську булаву спадковою.

26.

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України, де були значні площі землі та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому використанню в поміщицьких господарствах найманої праці. Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька праця, що гальмувало розвиток капіталізму.

Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

У цей час з'являються нові галузі виробництва — кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворився на центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.

Українські землі стали дедалі більше спеціалізуватися на виробництві цукру.

Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, впровадженням нової техніки та технології, підвищенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості. Усі ці процеси й тенденції становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.

27.Перед 1648 р. територія лівого берега Дніпра була мало­заселеною. Однак завдяки збереженню тут незалежної і добре організованої системи козацького управління та ма­совому притоку втікачів із Правобережжя, лівий берег поступово перетворюється на центр політичного життя України. У наукову літературу ця територія увійшла під назвою Гетьманщини.

Як окреме державне утворення у форму автономії в скла­ді Московського царства вона існувала з часу поділу Укра­їнської держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х pp. і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині май­же в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національ­ної державності, що склалися в роки революції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Мир­городський і Полтавський. Столиця й офіційна резиденція гетьмана спочатку у Гадячі, а згодом — у Батурині та Гл* хові.

Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше ви­значених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося по­ступове зміцнення московської присутності та обмеження компетенції місцевих органів влади.

Представниками політики московського уряду на Геть­манщині були Малоросійський приказ, що відав україн­ськими справами в царському уряді, та воєводи — пред­ставники уряду безпосередньо на місцях.

28.Економічна і соціальна політика Івана Мазепи

Економічна	Соціальна
- посилення усіх форм феодальної експлуатації селян і козаків; - узаконення дводенної панщини для селян (Універсал 1701 р.) - удосконалення орендної системи.	- обмеження переходу козаків у селянський стан; - встановлення регламентованого розподілу рангових маєтностей; - сприяння будівництву шкіл, бурс, друкарень; - при його участі Києво-Могилянська колегія отримала академічний статус і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі.

Боротьбу гетьмана І. Мазепи з відродження Української держави продовжив його соратник Пилип Орлик, який створив у квітні 1710 року відомий документ міжнародного значення “Пакти й Конституція прав та вольностей Війська Запорозького” (“Бендерська Конституція”, “Конституція”). Конституція

П. Орлика має демократичний характер. Проаналізувавши статті Конституції, можна пересвідчитись в тому, що засади парламентаризму були започатковані серед українських політичних діячів уже з початком XVIII ст.

29.Антиукраїнська політика Петра І

1. Зменшення наполовину збройних сил України. Козацьке військо підпорядковувалось російському командуванню. (1706 р.).

2. Обов'язкова участь українських козацьких полків в усіх війнах, які вела Російська держава.

3. Використання на примусових будівельних роботах українців, в тому числі і козаків, у результаті чого занепадала держава.

4. Підрив української економіки: майже скасував вільну торгівлю (селітру, вугілля дозволялося вивозити тільки до Росії; заборонено ввозити до України російські промислові вироби такі як: панчохи, тканини та їн.; українську продукцію можна було вивезти лише через віддалені порти, що ускладнювало торгівлю).

5. Обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади;

6. Зруйнування Запорозької Січі в 1709 році.

7.Запровадження при гетьмані посади царського резидента для здійснення контролю над економічною, фінансовою, військовою і зовнішньою політикою гетьманського уряду

8. Створення Малоросійської колегії у травні 1722 р. Місце її розташування - Глухів. Керівник — росіянин Вельямінов.

9. Значне зростання податків з українського народу до царської скарбниці.

10. Заборона української мови і українського книгодрукування. "Святе

письмо" друкувалось російською мовою.

12. Терор і розправа з прихильниками гетьмана І. Мазепи.