36.Національно-визвольний рух в Україні у першій половині хіх століття

Національно-визвольний рух будь-якого народу неодмінно має базуватися на національній ідеї. Це та духовна основа, яка цементує його, наснажує, забезпечує широку підтримку мас та визначає суспільне орієнтування.

Утвердження національної ідеї українського народу – жити вільно на власній землі у своїй суверенній державі, сповідувати свою віру, дотримуватися традицій, плекати мову, культуру – розтяглося на довгі століття боротьби й поневірянь. В умовах колоніального існування, кріпосницького господарювання, національного визиску Україна не зреклася своїх ідеалів. На початку 40-х р.р. ХІХ століття центром національно-визвольного руху стає історична столиця України – Київ.

Особливості національно-визвольного руху

Пробудження національної свідомості. Розвиток культурницького руху. Формуванню національної ідеї сприяло поширення історичних знань, видання Й. Бодянським твору “Історія Русів” (1846 р.), Д.Бантиш-Каменським чотиритомної “Истории Малой России” (1822 р.), М.Маркевич п’ятитомної “Истории Малороссии ” (1843 р.). Велике значення для національного відродження мали твори Т.Г. Шевченка;

утворення громадських та суспільно-політичних організацій та їх вплив на національний рух в Україні;

діяльність навчальних закладів (Харківський, Київський університети), що активно долучилися до національно-культурного відродження;

утворення таємних політичних організацій.

Кирило – Мефодіївське товариство

У січні 1846 р. у Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху. Ця таємна антикріпосницька організація була названа на честь слов’янських просвітителів, проповідників православної християнської релігії ІХ ст. Кирила і Мефодія.

Засновниками товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Вони проголошували об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею в Києві. Крім Миколи Гулака кирило-мефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови до соціальних реформ. Незабаром до них приєднався етнограф і письменник Пантелеймон Куліш, людина також поміркованих поглядів.

У квітні 1846р. членом товариства став Тарас Шевченко. Разом з Миколою Гулаком він очолив революційне крило кирило-мефодіївців і запропонував внести до програмних документів ідею повалення самодержавства та організації народного повстання проти кріпосництва. Особливий вплив на діяльність товариства мала поезія Т.Г. Шевченка, який у своїй творчості виступав проти поневолення народів, засуджував деспотизм царату, відстоював вільну Україну. Взагалі, внесок великого українського поета, просвітителя, художника, мислителя Т.Шевченка в загальну справу національного відродження був надзвичайно великим.

Програмні документи цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, які передбачали:

1) створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;

2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів;

3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами;

5) поступове поширення християнського впливу на весь світ.

Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації. Незважаючи на те, що Кирило-Мефодіївське братство було розгромлено царизмом, а його учасники піддані репресіям, вплив його ідей на подальший розвиток України важко переоцінити – знову в усій його складності на порядок денний було винесено національне питання.

Найбільш впливовими політичними силами в Україні у другій половині ХІХ століття були загально-російські течії народників, соціал-демократія, лібералів, громадівський та жіночий рухи, український національний рух, діяльність товариства “Просвіта”, товариства ім. Т.Г. Шевченка.