40. Соціально-економічний розвиток укр. Земель.

Реформи 1860–1870-х рр. були непослідовними та незавершеними. Залишки феодалізму гальмували подальший розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві. Невирішеність аграрного питання поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. На початку ХХ ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому в Російській імперії з 1906 р. проводилася аграрна реформа, ініціатором якої став П.А. Столипін.

Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі. Найбільший успіх вона мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Однак остаточно зруйнувати общину не вдалося, не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння. Аграрна реформа не реалізувала повністю свого потенціалу і не досягла поставленої мети. Довести до кінця свої наміри Столипіну не судилося: в жовтні 1911 р. у київській опері терорист Багров застрелив реформатора впритул.

41. Рубіж ХІХ і ХХ століть характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. На початку ХХ століття Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США – лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Утворення монополій почалося спочатку у найбільш “концентрованих” галузях – металургійній, кам’яновугільній, залізорудній. На початку століття вирастають синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет”, “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903). Існування монополій гальмувало господарський розвиток, заважало технічному прогресу, звужувало сферу регулюючої дії ринкових відносин. Вплив російської буржуазії, іноземного капіталу гальмував і деформував економічний розвиток регіону, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон. Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні потужну сировинну базу. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки в Україні; вона залишалася сільськогосподарським центром імперії.

В аграрному секторі України налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Перетворення землі на товар суттєво змінило життя дворянства та селянства. Характерною рисою процесу майнової диференціації було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 року частка заможних господарств становила 5,1%, а безземельних та малоземельних – 80,5%.

На початку ХХ ст. у західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Більшість західноукраїнських промислових підприємств були малими, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. У 1902 році понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до 5 робітників і в них працювало понад 50% усього занятого в промисловості населення. Великих капіталістичних підприємств налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників. У західноукраїнському регіоні розвивалися галузі, які мали сировинний характер – нафтоозекеритна, лісопильна та борошномельна. Їх активний розвиток за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель. На західноукраїнські землі інтенсивно проникає іноземний капітал, який, намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, створював акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Колоніальнийхарактер господарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% усього експорту із цього регіону до інших країн.

Влітку 1914 р. світ опинився у полум’ї Першої світової війни – збройного протиріччя двох воєнних блоків: Четверного союзу і Антанти. Поступово в орбіту війни було втягнуто 33 з 59 держав світу, ¾ населення земної кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід’ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд; нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині поголів’я коней та свиней зменшилося на 60%, овець - на 47%. Якщо у 1913 р. у Наддніпрянській Україні функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней; у селах залишилось лише 38,7 відсотків працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу.

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних актів. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання. Товариство українських поступовців у Наддніпрянській Україні зайняло проросійську позицію; емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Протягом короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало і в країні фактично встановився республіканський лад. Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.

Революційні перетворення в Україні розпочалися з утворенням у Києві 4(17) березня 1917 р. міжпартійного об’єднання, яке отримало назву “Українська Центральна Рада, головою якої був обраний авторитетний політик та видатний український історик М. Грушевський. Важлива особливість моменту полягала в тому, що Центральна Рада в перші місяці революційних подій мала величезну підтримку переважної більшості політичних сил і різних верств населення. Тимчасовий уряд не поділяв прагнень українців до здобуття своєї свободи і не поспішав визнавати перші завоювання Української революції. Тому 23 червня 1917 р. Центральна Рада звернулась до населення з І Універсалом, яким проголошувався автономний статус України. Повідомлялося про створення українського уряду – Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком. Після офіційного проголошення автономії України уряд Росії погодився на компроміс – була дана згода на визнання повноважень українського уряду, натомість, Україна брала на себе зобов’язання дочекатися Всеросійських Установчих зборів для остаточного вирішення питання про її державний статус. На цій основі в липні 1917р. видається ІІ Універсал, в якому були зафіксовані досягнуті домовленості. На жаль, Тимчасовий уряд Росії незабаром їх порушив, замість підготовленого українцями “Статуту Вищого Управління України” вони затвердили “Тимчасову інструкцію, яка суттєво обмежувала права українських урядовців. В.Винниченко назвав цілком слушно цю ситуацію “провокаційним зламом угоди.

Жовтнева революція в Петрограді та захоплення влади більшовиками прискорили політичну дезінтеграцію Росії. В таких умовах народи колишньої імперії виступили проти національного пригнічення і проголосили становлення своїх державних утворень. Національні уряди виникли в Білорусі, на Кавказі, в Татарстані, Казахстані, Сибіру, Криму, на землях Донського та Кубанського козацтв. Не залишились осторонь від нової хвилі визвольних змагань і українці. 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Росією, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В документі була викладена також програма соціально-економічних та політичних реформ.

3 грудня 1917 р. до Центральної Ради надійшов маніфест Раднаркому Радянської Росії, за яким з одного боку визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Невиконання протягом 48 годин ультиматуму оголошувало Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму з 5 грудня 1917 р. Україна перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. У Києві 15 грудня було утворено комітет з оборони України. Для Центральної Ради головними стали 3 завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал, ухвалений

11 січня 1918 р., у якому проголошувалось: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Нажаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху був вже пройдений. Напочатку 1918 р. Центральна Рада втрачає свій політичний авторитет. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до Києва - столиці УНР, український уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Під час переговорів на мирній конференції у Брест-Литовську, представники Центральної Ради звернулися до німецької сторони з проханням “надати допомогу українському народові” у боротьбі з більшовиками. До травня 1918 р. німецько-австрійські війська зайняли майже всю Україну; було встановлено окупаційний режим. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат “Українська держава”.

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації і здійснювався під її контролем. П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади, призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, оголошував воєнний чи особливий стан, проводив амністію.

Певне економічне піднесення України періоду гетьманату базувалося на відновленні приватної власності, підтримці вільного підприємництва, наданню можливості промисловим і торговельним колам суттєво впливати на економічну політику влади, на сприянні широкому збуту товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, створено державний бюджет, відкрито українські банки, засновані нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

За доби гетьманату створено понад 150 українських гімназій, відкрито 2 державних університети, засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.В.Вернадський. Влітку 1918 р. було утворено українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом

В. Липківським.

Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному гетьманом курсу на розбудову національної державності. Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова здача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків, сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини. Поразка Німеччини у війні позбавила українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією) вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон, у Києві до влади повернулися діячі Центральної Ради, які створили Директорію УНР.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл, вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

16 жовтня 1918 р. за маніфестом австрійського імператора народам Австро-Угорської держави надавалося право створити власні сейми, які б представляли новостворені держави майбутньої федерації. У Львові сформувалася Українська Національна Рада, яка поставила питання про об’єднання західноукраїнських земель в єдине ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила у протиріччя з намірами поляків, які передбачали захоплення всієї влади в краї у свої руки. За цих обставин українці створили Центральний військовий комітет під керівництвом якого в ніч з 31 жовтня на 1 листопада були взяті під контроль ратуша та інші державні установи у Львові. Спираючись на підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат – виконавчий орган нової влади, затверджено конституційні основи держави, яка отримала назву Західно-Українська Народна Республіка. Польща перейшла до активних дій і 21 листопада захопила Львів та більшість території нової республіки. Уряд ЗУНР був змушений переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. Молода західноукраїнська держава шукала підтримку на міжнародній арені, проте світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати її не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії УНР, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Але в той же час між керівниками Директорії не було єдності. Непримиренність С.Петлюри та В.Винниченка посилювала анархістські елементи в уряді та багато в чому вплинула на незавершеність та непослідовність реформаторської діяльності уряду УНР. Політичний рух нового режиму не відзначався послідовністю. Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена попередня назва держави, республіканська форма державного устрою, чинність усіх законів УНР. Програму діяльності нової влади було сформульовано в Декларації, виданій 26 грудня 1918 р. Найголовнішою причиною всіх невдач було те, що здійснюючи революційну перебудову, діячі Директорії не мали чіткого уявлення про перспективи державного будівництва. Прагнучи стати рівноправним партнером світового товариства, Директорія розраховувала на відповідну реакцію західної дипломатії, але у плани Антанти не входила підтримка сепаратистських рухів на території колишньої Російської імперії, яка не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов’язання перед Заходом.

Складним становищем УНР скористалася Польща. В результаті 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польський Варшавський договір. За результатами переговорів поляки обіцяли спільні військові дії проти більшовиків на території України, але отримавши територіальні поступки з боку Директорії, вони фактично відмовились від активних дій проти більшовицької Росії. 21 березня 1921 р. Польща й РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким поляки отримували територіальні здобутки, а в обмін на це визнавали більшовицький уряд УСРР і зобов’язувалися заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Це означало завершення доби Директорії.

42)Видатні діячі української революції 1917-1920х рр..

1)М.Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції,голова украънської Центральної Ради.Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу. М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії. М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель.

Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму.

Автор багатотомної праці «Історія України-Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури» та ін.

2)В.Винниченко- видатний український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч. Перший Голова Директорії УНР(14 грудня 1918 — 13 лютого 1919),Голова Ради Народних Міністрів(28 червня 1917 — 30 січня 1918),Генеральний секретар внутрішніх справ(28 червня 1917 — 30 січня 1918).

Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917р.Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив. У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

3)С.Петлюра-державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). 2-й Голова Директорії УНР(13 лютого 1919 — 25 травня 1926).

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Генерального Військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований.Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР.З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

4)Павло Скоропадський-український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави у 1918 році (29.4.1918 — 14.12.1918), один із лідерів та ідеологів гетьманського руху.

29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобів одностайно проголосив Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження для управління краєм. 29 квітня 1918 року Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загину ло троє вірних гетьманові офіцерів.Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державоюЧерез політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи.Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що зконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня

43..ЦР 1917-1920

На початку 1917 року становище Українських земель було катастрофічне. Розпочалися масові страйки, демонстрації які поставили царизм на коліна. Тимчасовий уряд, у Російській державі, який утворився внаслідок лютневого перевороту 1917, погодився лише на національно-культурну автономію України . Це призвело до появи Укр. Центр. Ради. 17 березня. 20 березня обрано президію УЦР і голову М.Грушевського. 10 червня 1917 року УЦР видала І універсал яким проголошувала себе виразником волі укр. Народу і автономією у складі рос.держави .

ІІ Універсал УЦР 3 липня 1917 в якому підкреслювалось що ЦР визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, та запевнялося, що УНР не має наміру відокремлюватися від Росії.

ІІІ універсал 7 листопада 1917 р. яким ЦР проголосила Українську Народну Республіку у складі Федеративної російської республіки, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. ІІІ Універсал встановлював межі Української республіки.ЦР як демократична структура засуджувала деструктивну і руйнівницьку політику більшовиків. У свою чергу більшовики у ЦР вбачали свого основного суперника, ворога в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. В кінці грудня представники урядових кіл висунули ідею протидіяти більшовизму шляхом проголошення самостійності України. ІV універсал 11 січня проголошував УНР самостійною і незалежною державою, закликав народ до боротьби з нападниками. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалася суверенною демократичною парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

9 квітня І918 р. на хліборобському конгресі (майже 8 тис. делегатів) гетьманом нового державного утворення — Гетьманат «Українська держава» — був проголошений генерал П. Скоропадський. Центральна Рада була розпущена.Нова держава базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. У галузі зовнішньої політики влада спрямувала свої зусилля на міжнародне визнання України, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12-ма країнами. Був підписаний мирний договір і з Росією.Характерними рисами внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян — козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.Уряд Скоропадського вважав земельне питання одним з головних. У жовтні 1918 р. він заснував Вишу Земельну Комісію на чолі з гетьманом. На початку листопада було затверджено проект реформи земель, за яким ці великі земельні маєтки держава мала примусово викупити у поміщиків 1 розподіляти ніж селянами (не більш як по 25 десятин в одні руки). Але все це так і залишилося нездійсненним.Фактично влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду. Все це наклало свій відбиток на розвиток і хід політичних подій. Характерною їх ознакою було подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримувала власників фабрик 1 заводів, поміщиків, що повер¬нулися. Селяни «е бажали повертати конфісковані у помі¬щиків майно і землю. Почалася підпаяй маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків, що, в свою чергу, викликало репре¬сивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни утворювали партизанські загони, які стали складовою частиною руху опору окупантам. Цей рух намагалися використовувати я своїх інтересах есери і більшовики.29 квітня 1918р. відбувся політичний переворот. Того дня на “Хліборобському конгресі” в Києві відбулося проголошення П.Скоропадського гетьманом України. Конгрес відбувся з ініціативи “Союзу земельних власників”. Участь у ньому взяли також делегати хліборобських організацій, які скликала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).Обидві партії сходилися на обороні принципу приватної власності, але між ними були різниці в національно-політичних поглядах, зокрема в земельній справі. “Союз” був проти принципу примусового викупу великопанських земель, стояв за непоручиність приватної власності на землю, тому не без порозуміння з командуванням окупаційних австро-німецьких військ прагнув до повалення Центральної Ради й заміни її сильною владою монархічної форми.Група дрібніших українських селян у “Союзі” наближалася більше до УДХП. Вони заявили, що “Україна є і повинна бути незалежною та суверенною державою з парламентарно-демократичним устроєм” на чолі з гетьманом. Члени цієї групи стояли на тому, що “принцип приватної власності має бути непорушним, але в інтересах держави розмір володіння землею необхідно обмежити”.УДХП у земельній справі обстоювала приватновласницький принцип, але вважала конечним проголошення примусового викупу великих земельних маєтків.Отже 29 квітня 1918р. П.Скоропадський проголосив “Грамоту до українського народу”, в якої виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва.Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії.Тим часом 14.06.1918р. рада міністрів видала “Закон про право продажу та купівлі землі”, в якому серед інших були такі статті:

1) “Кожен власник сільськогосподарських та лісових маєтностей”...має право продажу їх без обмеження розміру.

2) Одна фізична чи юридична особа має право набувати купівлею або даруванням сільськогосподарські ділянки з тим, щоб розмір загальної їх площі не перевищував 25 десятин.

3) Державний земельний банк набуває сільськогосподарські та лісові маєтності без обмеження їх кількості, але з тим, що розпродує їх на підставі цього закону.

22 жовтня 1918р. була організована Вища земельна комісія, яку очолив П.Скоропадський. Завданням цієї комісії було виробити основні земельні реформи. На початку листопада з’явився проект аграрної реформи, основними принципами якого були такі: всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою й потім розподілені між селянами за допомогою державного земельного банку, але не більше, ніж по 25 десятин в одні руки. Залишалися тільки господарства, які мали культурне значення, і то в розмірах не більше 200 десятин на кожне господарство. Більші норми залишалися тільки в маєтках, які обслуговували цукроварні, годували племінну худобу; одначе й такі в усій своїй цілості не мали перевищувати 1000 десятин. Не відчужувалися також садиби й виноградники.За період правління П.Скоропадського почала відновлюватись фінансово-кредитна система України. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця - карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. Але у гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та “керенок”, німецьких марок та австро-угорських крон.23 квітня 1918р. була підписана економічна угода між Українською Народною Республікою, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Отже головний тягар виконання цього договору з боку України ліг не гетьманський період. А 10 вересня було підписано новий економічний договір між Україною та тими ж союзниками, але на значно гірших умовах. Так на 1918/19 господарський рік уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн. пудів хліба, худоби до 11млн.пудів (живої маси), овець-300 тис. голів, птиці-2 млн. голів, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, 2,5млн. пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини.В цілому план вивезення з України сировини та продовольства не був виконаний. Політика уряду, розруха на транспорті і протидія населення - ось далеко не повний перелік причин цього. План був реалізований лише на 20%.Водночас Центральні держави поставили певну кількість товарів в Україну. Так до 31 липня було імпортовано товарів, головним чином з Австрії, приблизно на 130 млн. крон у тому числі 160 вагонів сільськогосподарських машин, 400 вагонів емальованого посуду і на 10-15 млн. крон нафтопродуктів. Товари надходили в Київ, Харків, Одесу, Вінницю. Поставляли плуги, віялки, граблі, лопати, меблі, швейні машини, спиртні напої, хімічні товари.Але значна кількість товарів не доходила до споживачів. Дуже багато товарів було розграбовано солдатами та селянами. Велика кількість товарів, закуплених для України, залишилася в Австрії (на 50 млн. крон) або опинилася в Галичині (на 20 млн. крон).В Україні тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургічних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918р. працювало 4, а на кінець серпня лише 2. До осені з 102 мартенівських печей були в дії тільки 7. Виплавлення чавуну в 1918р. скоротилося порівнено з 1913р. в 11 разів, сталі в 13, видобуток залізної руди - в 17.Масового характеру набуло безробіття. Так, у 1918р. у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних. На криворізьких рудниках безробітними стали понад 90% всіх робітників. Підірваними були продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918р. посівних площ майже наполовину порівнено з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Робітники великих міст й промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.

Діяльність Директорії Української Народної Республіки доби національно-демократичної революції 1917-1920 рр. Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року та його історичне значення.

16 жовтня 1918 р. за маніфестом австрійського імператора народам Австро-Угорської держави надавалося право створити власні сейми, які б представляли новостворені держави майбутньої федерації. У Львові сформувалася Українська Національна Рада, яка поставила питання про об’єднання західноукраїнських земель в єдине ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила у протиріччя з намірами поляків, які передбачали захоплення всієї влади в краї у свої руки. За цих обставин українці створили Центральний військовий комітет під керівництвом якого в ніч з 31 жовтня на 1 листопада були взяті під контроль ратуша та інші державні установи у Львові. Спираючись на підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат – виконавчий орган нової влади, затверджено конституційні основи держави, яка отримала назву Західно-Українська Народна Республіка. Польща перейшла до активних дій і 21 листопада захопила Львів та більшість території нової республіки. Уряд ЗУНР був змушений переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. Молода західноукраїнська держава шукала підтримку на міжнародній арені, проте світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати її не поспішали. За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії УНР, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Але в той же час між керівниками Директорії не було єдності. Непримиренність С.Петлюри та В.Винниченка посилювала анархістські елементи в уряді та багато в чому вплинула на незавершеність та непослідовність реформаторської діяльності уряду УНР. Політичний рух нового режиму не відзначався послідовністю. Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена попередня назва держави, республіканська форма державного устрою, чинність усіх законів УНР. Програму діяльності нової влади було сформульовано в Декларації, виданій 26 грудня 1918 р. Найголовнішою причиною всіх невдач було те, що здійснюючи революційну перебудову, діячі Директорії не мали чіткого уявлення про перспективи державного будівництва. Прагнучи стати рівноправним партнером світового товариства, Директорія розраховувала на відповідну реакцію західної дипломатії, але у плани Антанти не входила підтримка сепаратистських рухів на території колишньої Російської імперії, яка не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов’язання перед Заходом. Складним становищем УНР скористалася Польща. В результаті 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польський Варшавський договір. За результатами переговорів поляки обіцяли спільні військові дії проти більшовиків на території України, але отримавши територіальні поступки з боку Директорії, вони фактично відмовились від активних дій проти більшовицької Росії. 21 березня 1921 р. Польща й РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким поляки отримували територіальні здобутки, а в обмін на це визнавали більшовицький уряд УСРР і зобов’язувалися заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Це означало завершення доби Директорії.

Історичні постаті та їх роль у державотворчих процесах періоду української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. (М.Грушевський, В.Винниченко, П.Скоропадський та ін.).

10. Революційні перетворення в Україні розпочалися з утворенням у Києві 4(17) березня 1917 р. міжпартійного об’єднання, яке отримало назву “Українська Центральна Рада, головою якої був обраний авторитетний політик та видатний український історик М. Грушевський. Важлива особливість моменту полягала в тому, що Центральна Рада в перші місяці революційних подій мала величезну підтримку переважної більшості політичних сил і різних верств населення. Тимчасовий уряд не поділяв прагнень українців до здобуття своєї свободи і не поспішав визнавати перші завоювання Української революції. Тому 23 червня 1917 р. Центральна Рада звернулась до населення з І Універсалом, яким проголошувався автономний статус України. Повідомлялося про створення українського уряду – Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком. Після офіційного проголошення автономії України уряд Росії погодився на компроміс – була дана згода на визнання повноважень українського уряду, натомість, Україна брала на себе зобов’язання дочекатися Всеросійських Установчих зборів для остаточного вирішення питання про її державний статус. На цій основі в липні 1917р. видається ІІ Універсал, в якому були зафіксовані досягнуті домовленості. На жаль, Тимчасовий уряд Росії незабаром їх порушив, замість підготовленого українцями “Статуту Вищого Управління України” вони затвердили “Тимчасову інструкцію, яка суттєво обмежувала права українських урядовців. В.Винниченко назвав цілком слушно цю ситуацію “провокаційним зламом угоди.Доба гетьманату П.Скоропадського – квітень-грудень 1918 р. Увійшла в історію як спроба консервативних сил зберегти українську державність, встановивши авторитарний режим, що спирався на штики австро-німецьких окупантів. В Українській державі доби гетьманату помітними були зрушення в економічному розвитку, в галузі культури та освіти, у сфері зовнішньої політики.

7)Запровадження християнства та його історичне значення

Християнство було запроваджено на зміну язичництву, тому що було зрозумілим те, що в централізованій державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм , ще за часів правління Володимира Великого.

Значення прийняття християнства:

- дало поштовх розвиткові ремесел, особливо в архітектурі;

- сприяло розвиткові кам’яного зодчества, іконопису, мозаїки, фрески, Русь ознайомилася з античними традиціями;

- запроваджено слов’янську писемність (кирилицю);

- почалося літописання, поширилися книги;

- сприяло розвитку городництва;

- пом’якшилися звичаї;

- зміцнилося міжнародне становище Київської Русі;

- укріпилася князівська влада;

• сприяло створенню єдиного народа

44)Діяльність УЦР. Універсали. Конституція УНР

1)З перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили українські самостійники. 3 (16) березня 1917 року самостійники оголосили про організацію Української Центральної ради, що мала перетворитися на орган тимчасового правління незалежності України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати Товариство українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодились і українські соціалісти, які з'явилися на збори ТУП.

Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно — політичною організацією. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня 1917 р. погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сповідалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській, 42 в приміщенні українського клубу «Родина» [1] з ініціативи Товариства Українських Поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо). Головою УЦР заочно обрано М. Грушевського, якого тимчасово заступав В. Науменко, а товаришами голови: Д. Антоновича і Д. Дорошенка. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Вона складалася з членів президії й секретарів УЦР та з двох представників від політичних фракцій. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР. За час її існування відбулося 9 пленарних сесій.

Ще до І Універсалу УЦР поповнилася представниками (130 чоловік), що їх делеґував ІІ Військовий З'їзд (23 червня 1917 р.), та 133 членами Ради Селянських Депутатів, обраних на І Всеукраїнському Селянському З'їзді (15 червня 1917 р.).

2)1-ий універсал( 23 червня 1917р.) — проголосив автономію України.

Умови:

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій

2-ий універсал(16 липня 1917 р.— зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України.

Умови:

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

3-ій універсал(20 листопада 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією.

Умови:

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів

4-ий універсал(22 січня 1918 р.)— проголосив УНР самостійною, суверенною державою, а виконавчий орган-Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів.

Умови:

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

3) Конститу́ція Украї́нської Наро́дної Респу́бліки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР прийнятий Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради.

Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів:

• Розділ I. Загальні постанови.

• Розділ II. Права громадян України.

• Розділ III. Органи влади Української Народної Республіки.

• Розділ IV. Всенародні Збори Української Народної Республіки.

• Розділ V. Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки.

• Розділ VI. Суд Української Народної Республіки.

• Розділ VII. Національні союзи.

• Розділ VIII. Про часове припинення громадянських свобід.

У документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Вона була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України.