58. Охарактеризуйте соціально-економічні реформи в урср у другій половині 50-х - 60-х роках хх ст.

Пiсля смертi Сталiна керiвником краiни став Микита Хрущов.Почалося поступове закриття багаточисленних концентраційних таборів. І за кілька років сотні тисяч жертв сталінського режиму повернулися додому. У 1956 році на ХХ з’їзді партії Хрущов засудив політику Сталіна ( “культ особистості” Сталіна). Почала відроджуватися культура, розпочалася підготовка до проведення деяких економічних реформ. Наступним кроком Хрущова стала так звана реабілітація (виправдання) жертв сталінської політики. Першим був проект Хрущова по освоєнню цілини (тобто пустельних земель) Казахстану та Сибіру. Після цього він вирішив вирощувати величезну кількість кукурудзи – за американською моделлю її мали використовувати як корм для тварин.Потім були й інші експерименти. Але швидких змін ані у економіці, ані у сільському господарстві вони не надали.Втім, за Хрущова люди мали значно менше підстав, аніж у сталинський період, скаржитися на радянський режим.Адже припинилися масові арешти, терор та “чистки”.Поступово почав підвищуватися життєвий рівень людей. Значно виросли доході. У людей з’явилися деякі побутові прилади – такі як холодильники, телевізори та таке інше.Розпочалося будівництво так званих “хрущовських будинків”, внаслідок чого мільйони людей почали жити у більш-менш нормальних умовах.Тим часом “відлига” розпочалася і у культурі.На початку 60-х років з’явилося багато письменників, які почали розповідати у своїх творах про те, що відбувається навколо.Їх назвали “шестидесятниками”. Але саме це й не сподобалося Хрущову. Він виступив з нищівною критикою цих “незрілих інтелігентів”. Наступні його кроки показують, що Хрущов хотів повернутися до політики “жорсткої руки” (тобто до диктатури). Але зробити цього він вже не встиг, оскільки у жовтні 1964 року пішов у відставку.

59. Дисидентський рух в радянській Україні в 1965-1985 рр. Та його вплив на національно-культурні та політичні процеси.

В умовах наростання застійних явищ у суспільстві як реакція на всі ці кризові явища виникає дисидентський рух, у центрі уваги якого постають три основні проблеми: права людини, свобода совісті та національний суверенітет.

Опозиційний рух в УРСР та взагалі в СРСР, у 1965-1985 р. прийнято називати дисидентським.

В українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

Самостійницький напрям. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступили за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами.

Національно-культурницький напрям. Національно-культурницький напрям представлений насамперед такими шістдесятниками як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та інші, базувався на необхідності духовного культурного відродження українського народу. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Релігійне дисидентство. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Правозахисний напрям.

Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття.

Наслідком стала поява альтернативної, підпільної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пізніше - політв’язнями) стала найрадикальніша частина "шiстдесятникiв". Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми.

Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.Тому на початку 80-рр. Дисидентський рух на Україні було розгромлено.

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Характерна риса усіх 4-ох напрямів дисидентства – відстоювання національних інтересів українського народу. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані та використані традиційні дисидентські лозунги: гласність демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та інші.

60.В’ячеслав Чорновіл

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. Вячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем´єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" з протестом проти арештів української інтелігенції.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті “Молода гвардія”. Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті “Друг читача”.

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до троьх місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув´язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув´язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув´язнення.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського ,національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ.

Іван Драч

Український політик,поет,письменник,критик.У 1989р. разом із В.Чорноволом,М.Горинем та іншими українськими дисидентами заснував Народний рух України(НРУ)-першу офіційну українську антирадянську організацію.Із часу заснування НРУ 8 вересня по 28 лютого 1992р.Іван Драч був його головою.З 28 лютого по 4 грудня 1992р.він був співголовою НРУ разом із Чорноволом та Горинем.

Левко Лук’яненко

Український політик,громадський діяч,народний депутат України;багатолітній в’язень радянських тюрем і таборів.Один із лідерів дисидентської організації-Української робітничо-селянської спілки (УРСС),за участь у якій був засуджений.9 листопада 1976р.на пропозицію М.Руденка увійшов до складу Української Гельсинської спілки.12 грудня 1977р.знову був заарештований.У березні 1988р.заочно обраний головою відновленої УГС.

У квітні 1990р.став головою Української республіканської партії(УРП).