8. Дипломатичне право міжнародних організацій: основні поняття.

1. Представництва та місії при міжнародних орга¬нізаціях. Якщо це допускається правилами ООН, держави-члени можуть засновувати постійні представництва і постійні місії спостерігачів для виконання покладених на них функцій. Пе¬редбачається, що функціями постійного представництва дер-жави, що посилає, при організації є:

• забезпечення представництва як такого;

• підтримання зв'язку між сторонами;

• ведення переговорів;

• з'ясування здійснюваної в організації діяльності;

• забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

• захист інтересів своєї держави;

• сприяння здійсненню цілей і принципів організації.

Функції постійної місії спостерігача аналогічні, крім двох — забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації та захист Інтересів своєї держави, що є природ¬ним з огляду на відносну пасивність статусу спостерігача.

У свою чергу організація, як цього вимагає ст. 5 конвен¬ції, повинна попередньо повідомити державу перебування про заснування представництва. Відповідно до положення ст. 9 конвенції держава, яка посилає, може на свій розсуд призначати співробітників свого представництва.

Конвенція передбачає можливість множинного акредиту¬вання або призначення.

3 проблемою заснування представництв і призначення їх співробітників тісно пов'язана проблема повноважень. питання про надання повноважень вирішується національним законодавством держав.

Відповідно до п. 5 ст. 106 Конституції Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв при міжнародних організаціях. Крім глави представництва, саме представництво може складатися з дипломатичного, адміністративно-технічного, обслуговуючого персоналу. А загальна кількість персоналу визначається кожною державою, що посилає, у розумних межах. Завершальною стадією призначення глави і складу представництва є процес повідомлення керівних органів Організацій про комплекс питань. До них належить інформація про призначення, посади, звання і старшинство співробітників представництва, про їх прибуття та остаточний від'їзд або про припинення їхніх функцій у представництві, а також про інші зміни, які відбиваються на їхньому статусі, що відбутися під час їхньої служби у представництві.

2. Делегації і спостерігачі держав в органах міжнародних організацій і на конференціях.

"делегація" означає делегацію в органі або делегацію на конференції, а також відповідно — делегацію спостерігача.

ознаки, якими наділені деле¬гації в органах міжнародних організацій і на конференціях:

1) представницький характер таких органів зовнішніх зно¬син; 2) тимчасовий характер; 3) конкретно-цільовий харак¬тер виконуваних завдань [9].

члени такої делегації признача¬ються державою "на свій розсуд". Кількісний склад делегації не повинен виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функцій органу або цілей конференції. Вихідним моментом для визначення скла¬ду делегації є питання потреб цієї делегації та обставин і умов держави перебування.

Делегація, яку відряджають до органу або на конферен¬цію, складається з одного або кількох представників держа¬ви, що посилає. З-поміж відряджуваних осіб призначається глава делегації, у складі якої може бути також дипломатич¬ний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

вимогою процедури відрядження делегації є обов'язкове повідомлення її керівних органів про склад (посади, звання і старшинство) членів делегації, її прибуття і терміни остаточного від'їзду з держави перебування, про місцезнаходження делегації і приватних житлових помешкань тощо.

При цьому конвенція передбачає, що повідомлення про прибуття та від’їзд делегації робиться, якщо це можливо заздалегідь.

держава може направляти делегацію спостерігачів до органу або на конференцію відповідно до правил організації. При цьому статус делегацій спостерігачів обумовлений тими самими положеннями ста¬тей Віденської конвенції 1975 р., які стосуються делегацій і на конференціях.

3. Привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Саме питання привілеїв та імунітетів стало одним із спонукальних мотивів розробки Конвенції 1975 р. її розробники керувалися ідеєю максимально наблизити їхній статус (з точки зору привілеїв та імунітетів) до статусу дип¬ломатичних агентів, які працюють у посольствах і місіях дер¬жав за кордоном.

За структурою конвенції статті, що регулюють питання переваг, привілеїв та імунітетів, містяться у кожній із роз¬глянутих вище її частин (про представництва, делегації і спостерігачів).

Тому розглянемо тільки ті особливості, що мають у частині привілеїв та імунітетів представники держав, які беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій.

На відміну від Віденської конвенції 1961 р. і Конвенції про спеціальні місії 1969 р., за якими держава перебування зобов'язується забезпечувати привілеї та імунітети акреди¬туючій державі та її дипломатичним агентам, Конвенція 1975 р. містить інший механізм регулювання. Скажімо, комплекс статей про привілеї та імунітети передують стат¬тям (22 і 53) загального характеру, що містять норми про обов'язок саме Організації сприяти державі, що посилає, стосовно надання привілеїв та імунітетів державою перебу¬вання. У цій сфері закріплено тристоронню природу відно¬син: держави, що посилає, організації і держави перебуван¬ня. Отже, існуючі договірні відносини організації з державою перебування, як правило, враховують права та законні інте¬реси всіх заінтересованих сторін.