1. Фонетика являє собою розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад певної мови, пропонує класифікацію мовних звуків, крім того, простежує зміни, що відбуваються зі звуками в мовному потоці. У колі зацікавлень фонетики перебувають також наголос і склад.

Основна фонетична одиниця – звук. У навколишньому середовищі існує величезна кількість звуків, але звуки людської мови суттєво відрізняються від інших звуків, що є у природі. Звуки мови творить лише людина. Джерелом мовних звуків слід вважати голос. Звуки людської мови утворюються за допомогою мовного апарату. Мовний апарат складається з легенів, гортані з голосовими зв’язками, носової і ротової порожнини, до якої входять язик, зуби, губи, піднебіння.

Звуки мови мають силу, тривалість, висоту. За допомогою звуків можна розрізняти слова – варто, наприклад, порівняти наступні слова – син – сон, кит –кат, мине – мене, справа – вправа. Ці слова відрізняє лише один-єдиний звук, але вони мають різне лексичне значення. Але навіть той самий звук може вимовлятися по-різному: у наголошеному чи ненаголошеному складі (у першому випадку – чітко, у другому – ні, він може наближатися до інших звуків мови); може вимовлятися м’яко чи твердо.

Голосні звуки – звуки, що творяться лише за участю голосу, видихуване повітря проходить між голосовими зв’язками, що напружені і дрижать. У ротовій порожнині струмінь повітря не зустрічає перешкод. Звуки завжди позначаються на письмі у квадратних дужках.

В українській мові налічується шість голосних звуків – [а], [о], [у], [и], [е], [і]. Приголосних звуків набагато більше, ці звуки творяться інакше – струмінь повітря проходить через більш-менш розслаблені голосові зв’язки, але у ротовій порожнині він долає різні перешкоди. Приголосні складаються з шуму і голосу, подекуди – тільки з шуму. Приголосні звуки української мови – [б], [в], [г], [ґ], [д], [д΄], [дж], [дз], [дз΄], [ж], [з], [з΄], [й], [к], [л], [л΄], [м], [н], [н΄], [п], [р], [р΄], [с], [с΄], [т], [т΄], [ф], [х], [ц], [ц΄], [ч], [ш].

Звуки й букви. Для передачі приголосних звуків на письмі в українському алфавіті налічується 22 букви. Десять з них передають завжди лише один звук. Це, наприклад, - б, в, к, м, п, ф, х, ч, ш, й, ґ, г. Існують також приголосні, що позначають на письмі і тверді, і м’які приголосні звуки. Їх всього вісім – д, т, з, с, ц, н, л, р. Порівняйте тверді і м’які приголосні у наступних словах: давати – дюни; театр – тюль; золото – узяти; синець – сюртук; цирк – ці; носоріг – Анюта; ласкавий – лютий; радощі – рюш. У першому із запропонованих слів передано на письмі твердий приголосний звук, у другому – м’який. Літера щ завжди передає два звуки – [шч] – щирий, щастя. Два звуки, на зразок [дж], [дз] передаються на письмі за допомогою двох літер – джміль, дзюркіт. М’якість приголосних звуків позначається також за допомогою м’якого знака – ь. Апостроф (’) до алфавіту не входить, він є додатковим знаком. За допомогою апострофа позначається роздільна вимова твердого приголосного + наступний м’який й – сім’я, пір’я, м’якість, бур’ян.

Крім того, існує десять літер на позначення голосних звуків. Лише шість голосних звуків завжди позначають на письмі один звук – а, о, у, е, и, і. Три літери – я, є, ю передають два звуки: а) при роздільній вимові твердого приголосного і наступного м’якого й ( я – [йа], є – [йе], ю – [йу] ) – твоя, твоє, твою; б) якщо стоять на початку слова – яр, юність, єнот; в) після літери на позначення голосного звуку – воювати. У випадку, коли я, ю, є стоять після літери на позначення приголосного звуку, то вони вказують на м’яку вимову попереднього звуку і позначають один звук – лють, пізнє, їдять.

Літера ї завжди позначає на письмі два звуки – [йі] – приїхати [прийіхати].

Український алфавіт – Аа, Бб, Вв, Гг, Ґґ, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, Її, Йй, Кк, Лл, Мм, Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Щщ, Ьь, Юю, Яя.

Називаються вони наступним чином : «а», «бе», «ве», «ге», «г», «де», «е», «є», «же», «зе», «и», «і», «ї», «йот», «ка», «ел», «ем», «ен», «о», «п», «ер», «ес», «те», «у», «еф», «ха», «це», «че», «ша», «ща», «м’який знак», «ю», «я».

3. Склад.

Склад – єдина частина слова, що вимовляється одним подихом, одним поштовхом повітря на видиху. У слові стільки складів, скільки у ньому голосних звуків, отже можна говорити про те, що в українській мові складотворчим виступає голосний звук. Біля голосних звуків групуються приголосні звуки. Існує два різновиди складів – відкритий склад, що закінчується на голосний звук, закритий склад, що закінчується на приголосний звук. Отже, у слові голос – два склади, життєрадісний – п’ять складів; го-лос; жит-тє-ра-діс-ний. У цих словах є відкриті і закриті склади.

Наголос – посилення голосу на одному із складів. Наголос визначається у слів, що мають два і більше складів. Один із складів завжди характеризується більшою силою голосу, подовженням голосного звука, посиленням м’язового напруження. Цей склад називається наголошеним. Склади, що вимовляються із меншою силою голосу називаються ненаголошеними. В українській мові наголошеним може бути будь-який склад, тому наголос в українській мові є рухливим або вільним. У деяких мовах світу наголос є постійним – падає лише на певний склад – наприклад, польська і французька мови. У польській мові наголос майже завжди падає на передостанній склад, у французькій – на останній.

У складних назвах, багатоскладових словах, крім основного наголосу, існує ще так званий побічний наголос. Йдеться про такі слова, як жовтувато-зелений, вогнестійкий. Склади з побічним наголосом розміщуються ближче до початку слова – жовтувато-зелeний, вoгнестійкuй.

Ще одним різновидом наголосу в українській мові є наголос логічний (смисловий). Цей наголос виділяє не один склад у слові, а ціле слово, поставивши за мету наголосити на певній особі, предметі, явищі, виділити саме цей смисловий елемент серед інших у реченні. Порівняйте: Мар’яну стріли в густій ліщині (В. Шевчук “Предтеча”). На кожному з елементів цієї конструкції можна зосередити увагу читача (або слухача) – Мар’яну стріли в густій ліщині (увага зосереджується на об’єкті, на який спрямовано дію – Мар’яну; Мар’яну стріли в густій ліщині (у центрі уваги не об’єкт, а дія); Мар’яну стріли в густій ліщині; Мар’яну стріли в густій ліщині (акцентується увага на місці, де стріли Мар’яну, на його всебічній характеристиці). Отже, користування цим наголосом обумовлене необхідністю смислового виділення за допомогою інтонації того чи іншого слова.

Правила переносу частин слова. Ці правила починають діяти, коли слово повністю не вміщується в одному рядку, і виникає необхідність переносити частини слова на інший рядок. Правила переносу формуються, виходячи з фонетичних і морфологічних міркувань.

Фонетичний принцип полягає у перенесенні слова з рядка на рядок складами – на наступний рядок переноситься новий склад, за винятком складу з однієї літери, наприклад, хо-дити, ходи-ти; мі-раж; ве-се-ло, але складові слів на зразок олія, воз, гай не можна переносити, бо двоє останніх є односкладовими, а частини таких слів, як олія не розриваються із зазначених вище причин (одна літера на наступний рядок не переноситься).

Крім правил, на які ми звернули увагу раніше, при переносі слід також враховувати наступні:

● Не можна розривати сполучення йо, ьо – ра-йон, дзьо-бати;

● не слід розривати буквосполучення, що позначають один звук – дж, дз: хо-джу, ґу-дзик, во-джу, си-джу;

● розриваються при збігу однакові приголосні звуки (утворені, наприклад, при збігу кореня і суфікса, префікса і кореня тощо) – осін-ній, під-дати; подовжені звуки, що утворені шляхом асиміляції, можна переносити по-різному: сіл-лю, сі-ллю; жит-тя, жи-ття;

● апостроф і м’який знак не відокремлюються при перенесенні від попередньої літери: десять-ма, двадцять-ма, без’-язикий;

● не відриваються ініціали від прізвища – І.П. Котляревський, а не І.П.- Котляревський;

● не розриваються абревіатури: АПН; НАН; вуз;

● не розриваються односкладові частини складноскорочених слів – вальс-бостон, а не валь-сбостон тощо.

Морфологічний принцип передбачає цілісність при переносі частин слів (морфем) – поділ слова повинен проходити між префіксом і коренем – най-кращий, а не найк-ращий, за-йти, а не зай-ти, пре-красний, а не прек-расний; між двома префіксами – воз-з’єднання; приголосні кореня й суфікса можна розривати довільно – се-стра, сес-тра.

Тверді і м’які приголосні звуки. Приголосні бувають твердими і м’якими. М’якість, або палаталізація зумовлюється додатковим підняттям середньої спинки язика до твердого піднебіння. М’яких приголосних в українській мові небагато.

На письмі м’які приголосні позначаються двома способами: вживанням після них м’якого знака або букв я, ю, є, які позначають одночасно і голосні звуки а, у, е – вересень, дзюрчить, Рєпін. Перед м’яким приголосним приголосний звук теж може звучати м’яко – пісня, радість.

В українській мові тверді приголосні можуть пом’якшуватися перед голосним і: піч, ніч, вісім тощо.

Тверді приголосні української мови: [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р].

М’які приголосні української мови: [д′], [т′], [з′], [с′], [дз′], [ц′], [й], [л′], [н′], [р′].

За ознакою «твердість – м’якість» приголосні звуки утворюють пари: [д] - [д′], [т] - [т′], [з] - [з′], [с] - [с′], [дз] - [дз′], [ц] - [ц′], [н] - [н′], [л] - [л′], [р] - [р′].

Тверді приголосні звуки [б], [п], [ґ], [к], [ф], [ж], [ш], [г], [х], [дж], [ч], [в], [м] не утворюють пари. Не має твердого відповідника також м’який звук [й].

М’який звук [й] вимовляється роздільно з попереднім твердим приголосним – наприклад, у словах [п′ірйа] – пір’я; [кирйан] – Кир’ян; [зйізд] – з’їзд. Роздільна вимова на письма передається, як бачимо, за допомогою апострофа.

Тверді приголосні можуть уподібнюватися до м’яких, коли розміщуються при вимові поряд з ними – наприклад, зняти (твердий звук з перед м’яким н вимовляється м’яко – [з′н′ати].

5. Позначення м’якості приголосних на письмі. Вживання м’якого знака. М’якість приголосних звуків позначається м’яким знаком (ь). Подана нижче таблиця подає основні випадки вживання/невживання м’якого знака у власне українських словах, у географічних назвах, а також у словах іншомовного походження.