56. Проблеми делімітації космічного простору і варіанти її вирішення.

ДЕЛІМІТАЦІЯ КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ — договірне встановлення межі між косм. і повітр. просторами, які мають різний правовий режим. Актуальність Д. к. п. особливо зросла у зв'язку з розширенням освоєння космосу для різноманіт. потреб. Косм. апарати, виходячи на навколоземну орбіту або здійснюючи приземлення, проходять через усі шари земної атмосфери і над тер. багатьох держав. Цим обумовлені колізії, що є наслідком одночасної дії норм міжнародного космічного права щодо екстериторіальності косм. простору та норм нац. зак-ва щодо суверенітету над повітр. простором нац. територій держав, включаючи територіальні води. З одного боку, за Паризькою конвенцією про повітряне сполучення 1919 та Чиказькою конвенцією про міжнародну цивільну авіацію 1944 визнається суверенітет д-ви над її повітр. простором, а нац. зак-во встановлює правила польотів над держ. територією; з іншого — згідно з нормами та принципами міжнар. косм. права косм. простір не підлягає привласненню будь-якою д-вою, не визнаються і претензії держав на суверенітет над косм. простором. Розбіжності в правових режимах повітр. та косм. просторів є гол. причиною Д. к. п. Фактично йдеться про юрид. встановлення висотної межі державного суверенітету.

На сьогоднішній день немає конвенційної норми, яка б визначала параметри границі між повітряним простором держав і космосом. Зложився звичай, відповідно до якого космічний простір починається з висоти 100 - 110 км над рівнем моря, тобто з висоти мінімальних перигеїв орбіт штучних супутників Землі. Питання про границю между повітряним простором і космосом є досить важливим, тому що розвідувальна діяльність, здійснювана державами з космосу, правомірна, аналогічна ж діяльність у повітряному просторі якої-небудь держави - грубе порушення його суверенітету

Не можна визнати отвечающими міжнародному праву претензії ряду екваторіальних держав на сегменти геостаціонарної орбіти1, що відповідають їхнім територіям. Ці претензії суперечать принципу неприсвоєння космічного простору

57. Правові аспекти дистанційного зондування Землі.

Дистанційне зондування Землі – 1. процес отримання даних про поверхню Землі методом аерофотозйомки або шляхом спостереження і вимірювань із космосу. 2. комплекс заходів, які спрямовані на отримання даних про Землю з відстані (повітря або космосу) з використанням електромагнітного випромінювання різних діапазонів частот.

Широке поширення у різних сферах життєдіяльності держав (сільське й лісове господарство, геологія, картографія й ін.) одержало дистанційне зондування Землі (ДЗЗ). Цей метод полягає в тім, що за допомогою супутників виробляється зйомка певних ділянок поверхні Землі, а також супутниковою апаратурою виміряються різні земні випромінювання. Отримані дані дозволяють вивчати багато природних явищ на поверхні Землі, антропогенний вплив на природне середовище, контролювати виконання договорів по обмеженню озброєнь і роззброюванню. Природно, що така діяльність вимагає міжнародно-правової регламентації

Ще в 1969 р. Комітет з космосу ООН приступився до розгляду цієї проблеми. Однак лише в 1986 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космічного простору. Відповідно до цього документа держави повинні співробітничати в області ДЗЗ. Діяльність по ДЗЗ не повинна наносити збитку законним правам і інтересам зондируемого держави. Держава, що здійснює ДЗЗ, відповідає за збиток, заподіяний законним правам і інтересам зондируемых держав. Зондувальні держави повинні консультуватися із зондируемыми на прохання останніх. Необхідно використовувати ДЗЗ із метою охорони навколишнього середовища й захисту людства від стихійних лих. Принципи охоплюють мирну діяльність держав по здійсненню ДЗЗ і не ставляться до спостережень із космосу у військових або військово-контрольних цілях.