8. Ідеї парламентаризму в німецькій класичній філософії

У Німеччині 18-19 ст. вчення про державу і право розвивалися в рамках філософії. Найбільший внесок у формування теорії парламентаризму зробили Імануїл Кант і Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель.

Кант, слідом за Ж.-Ж.Руссо, намагався обгрунтувати приницп народного суверенітету. На його думку, народ повинен вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка відображає його волю. Складовою ідеєю народного суверенітету була й думка про те, що кожний індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади») сам знає, якими повинні бути акції влади, що зачіпають його інтереси, і здатний самостійно визначити їхній зміст. І Кант також вважав, що здійснення законодавчої влади народом виключає можливість прийняття законів, які наділяють громадян нерівними правами. Водночас уявлення мислителя про народний суверенітет мали більш ніж поміркований характер. Пряме народовладдя Руссо він замінює представництвом народу в парламент. До того ж виборчим правом у своїй концепції Кант наділяв тільки активних людей за ознакою господарської самостійності⁴⁹.

Своєрідним у Канта був підхід до ідеї розподілу влад у державі. На його думку, будь-яка держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки суверенній «колективній волі народу»), виконавчу (зосереджену у законного правителя і підпорядковану законодавчій, верховній владі), судову (що призначається владою виконавчою). Субординація і злагода цих трьох влад здатні запобігати деспотизм і гарантувати благополуччя держави. Отже, ідеалом для нього служила система розподілу і субординації влад⁵⁰.

Теоретичній розробці окремих проблем парламентаризму приділяв чималу увагу інший геніальний мислитель Німеччини Г.-В.-Ф.Гегель. У найбільш цілісному та систематизованому вигляді вони розглядаються в «Філософії права» (1820 р.).

Так, сприйнявши концепцію розподілу влад, запропоновану Дж. Локком і Ш. Монтеск'є, Гегель справедливо вважає належний розподіл влад у державі «гарантією публічної свободи». Водночас він розходиться з ними в розумінні характеру і призначення такого розподілу влад, їхнього складу і т. ін. Зокрема, Гегель вважав точку зору самостійності влад та їхнього взаємного обмеження хибною, оскільки при такому підході передбачається ворожість кожної із влад до інших, їх взаємні побоювання і протидії. Він навпаки, виступав за таку органічну єдність різних влад, при якому усі влади виходять із могутності цілого і є його «плинними членами». У пануванні цілого, в залежності і підпорядкованості різних влад державній єдності і полягає, за Гегелем, сутність внутрішнього суверенітету держави.

За характеристикою Гегеля, законодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне. В ідеальній (розумній) державі законодавча влада належить двопалатним законодавчим зборам. Верхня палата - палата перів - формується за принципом спадковості з володарів майоратних володінь. Нижня палата - палата депутатів - обирається від решти громадянського суспільства, при цьому депутатів по корпораціях, громадах, товариствах і т. ін., а не шляхом індивідуального голосування.

Урядова влада, до якої Гегель відносив і владу судову, визначалась ним як влада підводити особливі сфери й окремі випадки під загальне. Завдання урядової влади - виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів і установ.

Князівська влада служить початком, який об'єднує решту видів влади в єдине цілісне⁵¹.

Як бачимо, у своєму вченні Гегель виступає на захист конституційної монархії. З цих позицій він критикує ідеї народного суверенітету і республіканського правління, віддаючи перевагу спадковій монархії.