39. Основні етапи законотворення.

Основними стадіями законодавчого процесу є: внесення законопроекту до парламенту (здійснення законодавчої ініціативи); обговорення законопроекту на пленарному засіданні палат (парламенту); розгляд законопроекту в парламентських комітетах (комісіях); прийняття законопроекту палатами (парламентом); підписання закону главою держави та його офіційне оприлюднення (санкціонування і промульгація).

Внесення законопроекту до парламенту - законодавча ініціатива. Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення. Наявність у суб'єкта права ЗІ означає, що парламент зобов'язаний розглянути внесену даним суб'єктом пропозицію про видання закону або його проект. Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи різний у різних країнах і визначається найчастіше конституціями. У переважній більшості країн він охоплює уряд і парламентаріїв (урядова та парламентська ініціатива). Глави держав зазвичай не входять до числа суб'єктів права ЗІ. Що стосується народної ініціативи (право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов’язковому розгляду парламентом), то конституції обмежують коло її можливих предметів.

Відмінності у парламентських процедурах обговорення і прийняття законів досить істотні, особливо це стосується послідовності стадій обговорення законопроектів. У будь–якому разі загальною рисою законодавчого процесу наявність декількох стадій (“читань”, “обговорень”, “голосувань”), які проходить кожний законопроект при його розгляді у парламенті:

- перше читання, пов’язане з прийняттям законопроекту до розгляду. Зареєстрований у палаті (парламенті) законопроект шляхом голосування може бути введений до порядку денного. Черговість же нерідко залежить від міркувань голови палати, його конструктивної співпраці з лідерами партійних фракцій, урядом.

Члени парламенту після заслуховування доповіді ініціатора законопроекту визначають його необхідність з точки зору ліквідації прогалин в існуючому законодавстві, а також оцінюють концепцію проекту закону в плані майбутнього розв’язання поставленої проблеми. Якщо депутати отримують позитивні відповіді на ці питання, законопроект приймається у першому читанні і підлягає подальшій розробці. Розгляд законопроекту має два моменти: обговорення основних, принципових положень і постатейне обговорення.

- друге читання - у разі, якщо розгляд законопроекту на пленарному засіданні палати передує його направленню до комітету, друге читання практично є першим публічним обговоренням законопроекту після його внесення до палати. Під час другого читання обговорюються основні, принципові положення законопроекту. В країнах, які сприйняли “англійську систему трьох читань”, друге читання закінчується або схваленням законопроекту і направленням його до комітету, або відхиленням.

Натомість, якщо ж друге читання проводиться після розгляду законопроекту в комітеті (т. зв. “французька система комісій (комітетів)”), то загальна дискусія і постатейне обговорення можуть відбуватися одночасно.

Робота над законопроектом у постійному комітеті (комісії) визначається як комітетська стадія. На цій стадії відбувається детальне, постатейне обговорення законопроекту.

У державах, де загальні дебати щодо законопроекту передують розгляду в комітетах (комісія), після повернення його в палату він детально розглядається. Ця стадія має свою назву – стадія доповіді.

- третє читання - в процесі якого законопроект ще раз обговорюється і приймається без принципових змін. На цій стадії можуть пропонуватись поправки, які на зачіпають суті законопроекту, а тільки редакційного характеру.

Конституції, відповідні закони і регламенти палат (парламентів) різних країн у своїх приписах встановили процедурні правила щодо проведення голосування по законопроекту. Перш за все вони стосуються питання кворуму і способів голосування. У двопалатних парламентах законодавчий процес завжди має ще одну додаткову стадію – досягнення згоди між двома палатами стосовно законопроекту. Оскільки законопроект стає законом тільки у разі досягнення ідентичного тексту в обох палатах, то законодавство є щоденною справою кожної з палат, тільки досягнення згоди між ними означає закінчення законодавчого процесу.

Одним з методів подолання розбіжностей між рівноправними палатами в ході законодавчого процесу є метод т. зв. човника. При такому способі кожна з палат послідовно обговорює законопроект у такому вигляді, в якому він надійшов з іншої палати, і з уточненнями повертає його назад. Законопроект передається з палати в палату доти, доки вони не досягнуть узгодженого рішення. Ця процедура нагадує “обмін посланнями”. Якщо не досягнуто порозуміння між палатами, законопроект вважається відхиленим. Цей метод використовується в палатах Бельгії, Італії та деяких інших країнах.

Другий метод урегулювання розбіжностей між палатами – утворення об’єднання комісій (комітетів) на паритетних засадах. При цьому вони можуть мати назви посередницьких, узгоджувальних, дорадчих.

Санкціонування і промульгація законопроектів, схвалених парламентами, - прикінцева стадія законодавчого процесу. Санкціонування закону здійснюється главою держави шляхом підписання його офіційного тексту. У більшості країн на цій стадії законодавчого процесу можливе відкладальне вето глави держави, після чого закон повертається до парламенту на новий розгляд. Часто при цьому вказується, що глава держави повідомляє парламенту свої заперечення або зауваження щодо змісту закону. Вибіркове вето має місце тоді і там, де конституції надають главі держави право опротестовувати лише окремі статті, схвалюючи при цьому законопроект у цілому.

Офіційне оприлюднення закону, тобто доведення його до загального відома, іноді позначається терміном промульгація. Офіційне опублікування закону звичайно здійснюється главою держави, в установлені строки.

Тексти законів у будь-якій державі публікуються у спеціальних офіційних виданнях. З процедурою опублікування законів пов’язане набуття ними чинності (як правило, через певний час), хоча нерідко закони починають діяти відразу ж після підписання. Призначення процедури промульгації полягає в тому, щоб зробити можливим примусове здійснення закону парламенту в результаті офіційного повідомлення про нього. Що ж до встановлених строків офіційного набуття чинності законів, то вони мають не формальний, а практичний характер: це необхідно для того, щоб і правозастосовці, і правокористувачі змогли вивчити новий закон і пристосувати свою діяльність і свою поведінку до його вимог.

40. Процедура внесення ЗП до парламенту

Початковою стадією будь-якого законодавчого процесу будь-кого парламенту є Законодавча ініціатива.

Законодавча ініціатива – це офіційне внесення Законопроекту до Парламенту з метою його розгляду і прийняття, як Закону.

Офіційність внесення законопроекту означає, що це робить уповноважений суб'єкт. Право внесення законопроекту називається правомзаконодавчої ініціативи. Запропонувати парламенту проект якого-небудь закону може кожний громадянин, однак парламент не зобов'язаний його розглядати. Внесення законопроекту суб'єктом права законодавчої ініціативи зобов'язує парламент його розглянути у встановленому законом порядку. Суб'єктами права законодавчої ініціативи можуть бути: окре­мі парламентарії; групи парламентаріїв; постійні парламентські комітети (комісії); парламентські фракції; палата парламенту (у двопалатних парламентах); глава держави; уряд; представ­ницькі органи суб'єктів федерації, автономних утворень, місцево­го самоврядування; вищі суди; громадські організації; група (пев­не число) виборців та ін. Залежно від суб'єкта законодавчої іні­ціативи розрізняють парламентську, президентську, королівську, урядову, судову, народну і спеціальну законодавчу ініціативу.

Подання законопроекту до парламенту є малопомітним ета­пом у більшості парламентів. Ініціатор виголошує коротку промову, інформує голову палати або подає письмове оповіщення до протоко­лу засідання палати. Необмежене право членів Конгресу США вносити законопро­екти спричиняється до появи тисяч законопроектів - до 20000 - за один дворічний період. Члени шведського парламенту так само мо­жуть вносити "пропозиції" без формального дозволу, але тільки на початку сесії.

У Верховній Раді законопроект вноситься суб'єктом законо­давчої ініціативи до Секретаріату Верховної Ради України. Він прий­мається і реєструється в секторі службової кореспонденції загально­го відділу, після чого передається до сектора реєстрації законопро­ектів. Законопроект вноситься разом з супровідною запискою, в якій обґрунтовується необхідність його прийняття, вказується на його місце у системі чинного законодавства, а також на очікувані соціаль­но-економічні наслідки його застосування. Разом з законодавчою пропозицією подається проект постанови Верховної Ради України.

Якщо реалізація законопроекту потребує матеріальних витрат, до нього додається фінансово-економічне обгрунтування та пропо­зиції щодо покриття цих витрат.

До конституційних законопроектів додаються відповідні про­екти про зміни і доповнення до Конституції України.

Законопроекти повинні бути підписані ініціаторами внесення, мати візи керівників міністерств та інших центральних органів дер­жавної виконавчої влади. До законопроекту додається список авторсь­кого колективу.

Законопроекти реєструються в день їх надходження. На них заводиться картка обліку, де вказується ким і коли внесено законо­проект, та присвоюється реєстраційний номер.

Якщо проект, внесений суб'єктом законодавчої ініціативи, не відповідає вимогам регламенту і неналежним чином обгрунтований або розроблений, то у 15-ти денний термін він повертається ініціа­торові. Копія законопроекту з доданими до нього матеріалами пере­дається також до Головного науково-експертного управління для на­уково-правової експертизи.