№1. Предмет і об’єкт соціології.

Об’єкт – те, що протистоїть суб’єкту; це сфера, що існує незалежно від дослідника, на що спрямоване його пізнання. Об’єкт соціології – це суспільство, соц.реальність (вся сукупність зв’язків і відносин, які ми можемо назвати соціальними). Так, Ядов зазначає, що об’єкт соціології – це соц.реальність, і тому соціологія – це наука про сусп. Оскільки такий об’єкт як сусп. має багато інших наук, то специфіку соціології формує її предмет.

Предмет – те, що протистоїть діяльності суб’єкта; це частина об’єкту, усвідомлена і теоретично сконструйована; це теоретична конструкція, яка змінюється із збільшенням нашого знання. Саме в предметі закладені реальні і потенціальні можливості науки, тому він еволюціонує від неповного знання до більш глибокого. Предмет соціології постійно змінюється, еволюціонує по мірі її розвитку. Бо змінюється наука та можливості науковців; з розвитком суспільства змінюється та розвивається й предмет соц-ії.

(=1=) М.Елброу виділяє 5 фаз історю розвитку предмету.

1. період "універсалізації" соц-гії: поява протосоціол., формування соц-ії як науки, створення універсальних теорій сусп. (Конт, Спенсер, Маркс).

2 період "националізації" соц-гії: становлення нац. шкіл: французьскої (Тард, Дюркгейм, Мосс), немецької (Вебер, Зиммель, Теннис), американської (Смолл, Уорд, Гідденгс), італійської (Кроче, Парето) та ін.

3. період "інтернаціоналізації" соціології: структурний функціоналізм (Парсонс, Мертон), марксистська соц-гія.

4 період "індигенизації" соц-гії – розвитку особливих напрямів, зважаючи на соціокультурну специфіку стран третього світу.

5 період "глобалізації" соц-гії: інтеграція шкіл, напрямів і підходів. У соціології наявні різні підходи до тлумачення її предмету.

Так, Конт тлумачить предмет соціології, як сусп. у його цілісності, основу якого складає загальна злагода. Для Дюргейма – це сусп., як об’єктивна сукупність інститутів, для Вебера – це дослідження і пояснення соц.дій.

(=2=) Лапін виділяє три етапи розвитку предмета соц-ії:

1) етап ранньої теоретичної класики - характеризувався аморфністю розуміння Р соц-ії. Конт – дав імя науці, закон трьох стадій, ієрархія наук, суспільство як система, об’єктивні та суб’єктивні методи, соціологія мала вивчати позитивні закони за якими розвивається суспільство та знаходити зв’язки між соціальними явищами, соціальна статика та динаміка, Р – суспільство в його цілісності, основу якого скалдає консенсус. Спенсер – еволюційна теорія (всі елементи всесвіту еволюціонують у своїй єдності і проходять три етапи – неорганічний -земля-, органічний –живе і людина-, над органічний –суспільство-)., Соціологія має досліджувати як постійно накопичуються і ускладнюються над органічні продукти, як вони формують новий клас факторів, що теж впливають на подальший розвиток і виступають вже причинами змін. Соціологія мала вивчати еволюцію на над органічному етапі. Говорив про схожість та відмінність суспільства та організму. Ввів інститути. Р – суспільство як соціальний організм, де диференціації поєднується з інтеграцією завдяки природній еволюції його соціальних інститутів. Маркс – суспільство знаходиться в глибокій кризі і народжує нове, соціалістичне. виробничі сили та засоби виробництва. силою історії є антагонічна боротьба класів, що завершиться появою безкласового комуністичного суспільства. Р – суспільство як органічна система, яке розвивається у напрямку цілісності через класову боротьбу і революції, де основа розвитку суспільства – матеріальне виробництво.

2) Етап ранньої теоретико-методологічна класика - Цей період характеризує розробка методології соціологічних досліджень, тобто розуміння по-новому об’єкта та способів отримання емпіричну інформацію про нього. На цьому етапі ми вже можемо побачити перші емпіричні дослідження – Дюркгейм та його «Самогубство», Вебер «Протестантська етика…», Тьоніс – обслідування з використанням статистичних даних. Тьоніс. Аналіз соціальної статики. Провів ґрунтовні дослідження життя бідних, стану злочинності та тенденцій в області самогубств. Р утворюють всё види соціальності, спільноти та суспільство; їх основу складають взаємодія між людьми та воля, що їх спрямовує. Дюркгейм.- Р – суспільство як об’єктивна сукупність інститутів, які визначають тип солідарності, вивчати які слід на основі соціальних фактів, виявлені за допомогою об’єктивних методів. Вебер. Головна мета соціології – зрозуміти внутрішні сенси своїх об’єктів, їх значення для людей, це повинна бути розуміюча соціологія. Р – цілісна сукупність сенсів соціальних дій, значення соціальних відносин та їх структур для суб’єктів дій; зміст соціальної дії

3) Зріла теоретико-методологічна класика - Тут відбувається закріплення взаємозв’язка предмету і методу соціології. Ключовими суб’єктами стали американські, західноєвропейські та російські соціологи. Сорокін. Розробив теорію та методологію вимірювання соціальної мобільності. Р – суспільство як реальна сукупність взаємодіючих людей, в якій місце (статус) соціального суб’єкта залежить від його дій в інститутах соціальної мобільності. Парсонс. – Р – системи соціальної дії, що є специфічними для кожного суспільства та які можна виявити за допомогою структурно-функціонального підходу.

Сучасний етап

В кінці ХХ на початку ХХІ виникло нове розуміння предмету соціології, альтернативне класичному – в центрі знаходиться не суспільство як цілісний об’єкт, а соціальний суб’єкт як активно діюча особа, як актор соціальних процесів, змін. Тут можна згадати таких соціологів, як Гідденса, Маргарет Арчер, Ален Турен та П’єр Бурдьє.

(=3=) У Зх. соціології сформувалися 3 підходи до визначення предмету соціології.

Перший – сієнтиськоорієнтовані концепції. Згідно неї соц-гія – це наука про загальні і специфічні закони і закономірності розвитку і функціонування історично визначених соц.систем в діяльності особистостейі соц.груп.

Другий – це інтерпритативна концепція (розуміюча соц-гія). За цією концепцією, предмет соц-гії – це людська взаємодія, утворена на основі спільних або протилених інтересів.

Третій – це класичний підхід( соціологи Франфуртської школи, неомарксисти).

(=4=) Щодо визначеннь предмету соц-гії на сучасному етапі, то вони такі: предмет соц-гії складають явищя і процеси виникнення різних форм сумісного життя людей; структури різних форм люд.спільностей; явища і процеси, що в них відбуваються внаслідок взаємодії люд.; сили, що поєднують чи руйнують ці спільності; перетворення, що в них відбуваються (Щепанський). Ядов визначає предмет соц-гії як розвиток і становлення соц.спільностей (найменших одниць сусп.) Тарасенко тлумачить предмет соціології як дослідження соц.форм, законів та закономірностей функціонування і розвитку сусп. через взаємодію індивідів та їх гркп, спільностей. Отже, у соц-гії наявно багато визначень її предмету, тому доцільніше говорити про предметне поле соц-гії.

№2. Рівні і типи визначення предмету соціології. (Добреньков, Кравченко)

Специфіка науки визначається не методом і навіть не об’єктом, а саме її предметом. Жодна наука не може говорити про власну монополію на той чи інший метод дослідження або на об’єкт. Особливий кут зору визначає специфіку науки та визначається предметом. Говорячи іншими словами, предмет – це певний аспект, сторона об’єкта, що береться наукою в якості головної.

Говорячи про те специфічне для соціології, Добреньков В.І. та Кравченко А.І. пропонують розрізняти два явища – предмет соціологічного дослідження та предмет соціології як науки.

Предмет науки – це модель об’єкта, що вивчається, створена науковим мисленням, яка де термінується, з одного боку, об’єктом науки, з іншого – умовами дослідження (наприклад, науковими чи практичними цілями, науковим знанням та методами). Такий предмет відображає специфіку відповідної науки.

Предмет соціології – це сукупність основних понять та проблем, за допомогою яких описується соціальна реальність і які виступають темами емпіричних досліджень.

Далі, спираючись на запропонований спосіб, будемо розрізняти два типи визначення предмету соціології – екстенсивний та інтенсивний.

1) Екстенсивний треба розуміти як розширюючий, пов’язаний зі збільшенням, збором та розповсюдженням фактів.

2) Інтенсивний же, навпаки, як поглиблений теоретичними знаннями, той, що з’являється саме завдяки цим знанням.

Під екстенсивним визначенням предмета соціології розуміється сукупність всіх тем соціологічних досліджень, які в даний історичний момент проводяться науковим товариством. Цей тип визначення предмета соціології є вкрай важливим, бо, якщо, наприклад встановити коло тем емпіричних досліджень, що їх проводили, дає змогу проаналізувати такі питання – наскільки популярні ті чи інші теми, чи не залишилися в соціології певні білі плями, наскліькі щільно покрите все поле соціальної реальності тематикою емпіричних досліджень (наприклад, за часів СРСР дослідження з питань бідності не було зовсім, не розкрите питання девіантної поведінки). Таку процедуру можна назвати виявленням тематичного поля соціології, яке дає нам екстенсивне визначення предмета даної науки.

Якщо ж ми піднімемося рівнем знань на щабель вище, то зможемо сумувати всю багатоманітність часткових, теоретичних понять, які використовуються в даній науці, та отримати концептуальне (понятійне) визначення предмета соціології. Отже, тут предметом соціології виступає вся сукупність всіх теоретичних понять, за допомогою яких наука описує реальні факти, пояснює і практично вирішує соціальні проблеми.

Серед основних понять соціології виокремлюють такі, як поняття суспільства та особистості, соціального простору і часу, соціальної структури та стратифікації, соціальних інститутів, статусів та ролей тощо. Сукупність таких категорій та понять, так само, як і тематика емпіричних соціологічних досліджень, групується на певні блоки (розділи соціології) та складає концептуальне визначення предмету соціології.

Крім двох зазначених існує і третій рівень визначення предмета соціології – категоріальний. Цей найбільш узагальнений рівень визначається одним чи декількома реченнями. Наприклад, коли нас питають, що таке соціологія, то ми коротко відповідаємо – це наука про суспільство. Найбільш коротке чи навпаки широке визначення може чи закінчуватися такою фразою, чи може мати додаткову розшифровку.

Отже, визначення предмета соціології як науки відбувається на трьох рівнях:

Емпіричному – пов’язаний з екстенсивним типом визначення предмета. Тут перелічуються всі теми емпіричних, теоретичних та прикладних досліджень.

Концептуальному – пов’язаний з інтенсивним типом визначення предмета. Тут складається список всіх понять та категорій, за допомогою яких соціологія здатна описувати та аналізувати об’єктивну реальність. На цьому та категоріальному дається специфікація аналітичної могутності соціології.

Категоріальному – пов’язаний з інтенсивним типом визначення предмета. Є найвищим та найбільш загальним рівнем, тут вже не складаються ніякі списки. Соціологія визначається однією, максимум двома-трьома фразами.

Всі ці рівні важливі та необхідні, а схожу ієрархію можна знайти в будь-якій науці, кажуть Добрєньков та Кравченко. Рухаючись від загального до часткового та конкретного рівня, ми детально розкриваємо особливості науки та даємо їй вичерпну характеристику.

Тож предмет соціології визначається на трьох рівнях узагальнення: загальному, частковому та одиничному.

1) на загальному рівні соціологія – це наука про суспільство.

2) на частковому рівні соціологія – це наука про поведінку людей як представників великих соціальних груп та функціонування соціальних інститутів. Якщо ми будемо розшифровувати на цьому рівні поняття, з яких складається соціологія, то отримаємо вже більш детальну картину. На частковому рівні ми виявляємо предмет соціології як взаємопов’язану систему основних понять.

3) на одиничному рівні ми отримуємо дуже широке визначення соціології як сукупності всіх тих емпіричних досліджень.

№3. Система соціологічного знання.

Система соціологічного знання – це сукупність взаємопов’язаних структурних елементів соціології, що формують її як предметно визначену , цілісну галузь наукового знання.

Основою класифікації елементів соціологічного знання можуть бути різні критерії. Ядов видяляє таких 3.

(1) Перший – це предметно-орієнтований. В цьому випадку розглядаються багатоманітні часні „соціології”, тобто предметно орієнтовані підходи і відповідні теорії середнього рівня.

(2) Другий критерій – це рівень концептуалізайії. Тут проходить межа між теоретичною і прикладною соціологією.

(3) Третій – внутрішня структура соціолог. знання. Тут, Ядов виділяє 6 підструктур: область метатеоретичних підходів, область теоретичних „гнізд”, багатоманіттє шкіл і напрямів у „гніздах”, методологія дослідницьких дій, техніка дослідницьких дій при зборі, обробітку і аналізу первинних даних.

Щодо структури системи соціолог. знання, то єдиної думки серед вчених тут немає. Традиційною вважається трирівнева систему соціолог. знання, введена Мертоном, де на найнижчому (першому) рівні будуть знаходитися емпіричні соціолог. дослідження, а на верхньому – загальна соціологічна теорія. Ці 2 рівні пов’язують між собою теорії „середнього радіусу дії” (другий рівень). Але зараз існують системи соціолог. знання які складаються із більшої кількості рівнев. Так, у Кравченка система соціолог. знання складається з 5 рівнів. На верхньому знаходиться наукова картина світу, потім йде ЗСТ, яка вклчає категорії самого абстрактного рівня, потім – часні або спеціальнітеорії, на другому рівні знаходяться емпіричні дослідження, а на останньому – прикладні дослідження, які включають політичні опитування, вивчення гром. думки, маркетингов дослідження, управлінське консультування, ділові ігри. Перші 4 рівні займаєфундаментальна соціологія, а останній – прикладна. Перші 3 – це теоретичне знання, а останні 2 – емпіричне.

Якщо виходити із традиційної трирівневої структури, то основними елементами системи соціолог. знання будуть загальна соціологічна теорія, емпіричні соціолог. дослідження, теорії „середнього радіусу дії”.

Загальна соціологічна теорія – це найбільш високорівнева теорія в системі соціологічного знання, яка відбиває основні закономірності та тенденції становлення, розвитку і функціонування соц. спільностей і спільнот. Емпіричні соціолог. дослідження – це складовий елемент системи соціолог. знання, який вивчає конкретні соц. явищя і процеси життя сусп. Теорії „середнього радіусу дії”, за Мертоном, – це теорії, що знаходяться у проміжному просторі між частковими роб. Гіпотезами, що виникають у повсякденних досл., і спробах створити єдину соціолог. теорію. Одні вчені відносять до них спеціальні соціолог. теорії, інші галузеві. Перші вивчають особливі сторони загальних соц. процесів., другі – конкретні сфери люд. діяльності.

Сукуптість цих елементів складає систему соціолог. знання, принаймні у її трирівневому вияві.

№4. Місце ЗСТ в системі соціологічного знання.

Загальна соціологічна теорія – це найбільш високорівнева теорія в системі соціологічного знання, яка відбиває основні закономірності та тенденції становлення, розвитку і функціонування соц.спільностей і спільнот. ЗСТ – це знання про соціологічні явищя і процеси, закономірності їх розвитку і функціонування. Предмет ЗСТ: соціальне, що виникає внаслідок взаємодії соц.спільнот. ЗСТ задає певні концептуальні межі і логіку побудови зв’язків між провідними поняттями соціології.

За Ядовим ЗСТ вивчає становлення, розвиток, зміни і функціонування соц.спільностей різного рівня, відносини між ними. Вона досліджує масові соц. процеси і типові соц. дії людей. ЗСТ можна поділити на метасоціологію і власне загальну соціологічну теорію. Метасоціологія вивчає соціологію як науку, її засади, загальнонаукові і методологічні принципи.

Давидов виділяє 3 розділи ЗСТ:

- соц. морфологія (полягає у осмисленні проблем, антиномій у соціолог. знанні, вирішення яких можливо при виході за межі соц-ії),

- соц. гносеологія (досліджує умови та передумови соціолог. знання, понятійного апарату соц-гії, спираючись на знання філософської гносеології),

- соціолог. рефлесія (осмислює накопичене знання , концепції про сусп.).

На дуку Рєзніка ЗСТ складається з таких рівнев:

- соц. епістеміології (досліджує шляхи пізнаня сусп.),

- соц. онтології (вивчає природу і суть соц. реальності),

- соц. праксеологія (вивчає закони і механізми пертворення соц. систем і явищ).

Щодо місця ЗСТ в системі соціолог. знання, то воно залежить від того, скільки рівнев ця система містить. Якщо виходити із дворівневої системи (фундментальний та прикладний рівні), то ЗСТ відноситься саме до фундаментального. Якщо ж взяти традиційну трирівневу систему соціолог. знання, де на найнижчому рівні будуть знаходитися емпіричні знання, то ЗСТ разом з макротеоріми буде займати верхній рівень. Ці 2 рівні пов’язують між собою теорії „середнього радіусу дії”. Так, за Ядовим, ЗСТ є не лище системою знання, а й описом типового способу його досягнення. ЗСТ являє собою методологічну основу для побудови теорій „середнього радіусу дії”, які живляться даними емпіричних соціолог. досліджень. Іншу систему соціолог. знання надає нам Кравченко: вона складає 5 рівнів. Тут ЗСТ займає 2 місце зверху, вона йде після наукової картин світу. Отже, незалежач від того яку систему соціологічного знання розглядати, ЗСТ завжди буде займати там панівне місце. Умовою її віднесення до найвижчих рівнев слугує те, що ЗСТ втілює у собі основні закономірності та тенденції появи, розвитку і функціонування соц.спільностей і спільнот.

№5. Основні компоненти соціологічної теорії та їх взаємозв’язок.

Структуру СТ вивчали багато дослідників, тому існує багато поглядів на визначення її основних складових елементі.

Наприклад, Тьорнер визначає, що комоненти ЗСТ є цеглинками теорії. Вирізняв чотири групи: 1)-поняття – визначають особливості явищ, 2)-змінні – фіксують ступінь прояву ознаки певного явища, 3)-теоретичні судження – описують і пояснюють світ (судження існування, судження відношення), 4)- форми теорії – сукупність суджень, що можуть бути перевірені емпіричними дослідженнями.

Ленін визначав лише дві групи компонентів ЗСТ: змістовні елементи теорії (сутність, випадковість, закон єдності і боротьби протилежностей) та логічні (формальні ) елементи (поняття, принципи, закони).

Рєзнік же виділяє п’ять великих груп компонентів СТ.:

1). Поняття і категорії науки (понятійно-категоріальний апарат)

Поняття – це форма мислення і висловлювння знань про явища і властивості світу. Вони фіксують загальні специфічні ознаки явищ і вказують на істотні властивості об’єкту науки. Категорії – це найбільш важливі, загальні поняття, які відображають істотні властивості й характеристики досліджуваних явищ та об’єктів. Категорії поділяються на категорії статики (соціоструктурні – такі як суспільство, соц.структура, соц.інст. та ін), соціальної динаміки (мобільність, взяємодія, практика, відносини та ін.), нормативно-регулятивні (норми, обряди, покарання, соцалізація).

2)Проблемне поле науки (судження, що виражають протиріччя або конфлікт)

Проблема – це запитання, що є принципово невирішеним в межах наукового знання. Наукова проблема – протиріччя між рівнем, досягненим в науці, і соціальною практикою, коли маємо невідповідність теорії та практиці. Комплекси проблем в соц-ії (по рівням соц.л. знання): 1) загально-теоретико-методологічні проблеми (проблеми рівня ЗСТ, це – проблеми статусу ЗСТ, соціологія – наука чи ні, проблеми методологічної орієнтації соц-ії, проблеми пізнавальних її можливостей), 2) структурно-морфологічні проблеми (пов’язані з дослідженням явищ дійсності, намаганнями описати структуру суспільства), 3) проблеми інституціоналізації (нормування соціального життя, впорядкування життєдіяльності людей, це – проблеми девіації, пробеми соц-го контролю), 4) проблеми соц. та культурної динаміки, 5) прикладні проблеми.

3)Соціальні факти

Факт (повсякденне) – те, що відбулося. Науковий факт – це не сама подія, а зафіксована інформація про подію. Ядов виділяє соц. факти: 1) сукупні системо утворюючі характеристики масової поведінки, 2) сукупні системо утворюючі характеристики масової свідомості (думки, судження, оцінки), 3) сукупні узагальнені характеристики результатів людської діяльності (мат. і дух.-ої), 4) окрема подія, випадок, стан соц. взаємодії, що інтерпретується діючим суб’єктом.

Онтологічний план соціальних фактів – це незалежні від спостерігача стани дійсності і події, що відбуваються (будденне).

Логіко гносеологічний план соціальних фактів – полодження і судження, що виникають шляхом опису і пояснення у термінах наукового та теоретичного пізнання (наукове).

4)Узагальнення і закони (гіпотези, причини судження та закони)

Наукові узагальнення – це мисленнєві конструкції, що характеризують перехід від фактів, подій, проблемних ситуацій до їх структурувння, типологізації, групування, ототожнення за певними ознаками. Бувають первинними (виходять з безпосередньо змісту соц. фактів) та вторинними (емпірично обґрунтовані гіпотези і закони – гіпотези, судження)

Закон – це сталий повторюваний зв’язок. Закони соц-ії – за рівнями пізнання соц. явища діляться на закони ЗСТ, закони галузевих соціологій, закони спеціальних соціологій. Закони бувають загальними (діють у всіх системах) та специфічними (діють на певних стадіях розвитку суспільства).

5) Наукові принципи.

До них належать принцип системності (тобто, об’єкт дослідження – цілісна система, яка сладається із взаємопов’язаних елементів), принцип детермінізму (існувння причиноо-наслідкових зв’язків між явищами), принцип ірдетермінізму (немає зв’язку між явищами), принцип діяльності (людина – діюча активна істота, яа здатна змінювати світ), принцип історизму (закономірності змін соціальних об’єктів в історичних процесах в залежності від умов їхнього існувння) та принцип аксеологічності (Існування об’єктивних чи сб’єктивних інтересів дослідника).

Система принципів – це методологія.

№6. Типологія соціологічних понять.

Поняття – це одна з форм відображення світу на раціональній, логічній сходинці пізнання. Це форма мислення і висловлювання знань про явища і властивості світу. Вони фіксують загальні специфічні ознаки явищ і вказують на істотні властивості об’єкту науки.

Типологізація, тобто виділення та систематизація понять проводиться за різними ознаками. По-перше, їх ділять на види, виходячи із власного змісту. По-друге, враховуються об’єм та специфіка їх елементів, по-третє, виходять із призначення наукового знання.

1) за об’ємом понять виділяють універсальні та неуніверсальні. Перші співпадають з категоріями (суспільство, людств, культура, людина). Кожна категорія являється поняттям, але не кожне поняття може бути категорією.

2) За структурою елементів понять (його об’єму) виділяють незбірні – елементом об’єму яких є окремо взяті об’єкти, та збірні поняття – елементами є сукупність об’єктів.

3) За природою узагальнених об’єктів поділяються на конкретні (узагальнюється та чи інша властивість, характеристика) та абстрактні.

4) За змістом можуть бути безвідносні (об’єкт характеризується сам по собі – напр.установка) та відносні (об’єкт характеризується через відношення до інших об’єктів).

5) За механізмом пізнання – ті, що виконують методологічну роль (гіпотези, принципи побудови програм дослідження) та методичну (інструментальну) роль (вибірка, анкета, інтерв’ю, контент-аналіз).

6) узагальнюючі (потреби, мігранти) та констатуючі (забастовка, думка про ту чи іншу подію.

7) В залежності від об’єму змісту розрізняють прості (вказують на наявність лише одної окремої властивості об’єкта) (соціальна орієнтація)та складні(місто)

№7. Специфіка соціологічних законів

У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'яз­ків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспіль­ними зв'язками, відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю. Ці зв'яз­ки називають законами. Соціальний закон — об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій. Соціальні закони визначають відносини між різ­ними індивідами та спільнотами, виявляючись в їх діяльності. Це — відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і соціально-про­фесійними групами, містом і селом, суспільством.

Об'єктивність соціального закону полягає в тому, що нові покоління успадкову­ють готові відносини, зв'язки, тенденції, сформовані без їх участі.

Класифікація:

1) За масштабом реалізації соціальні закони поділя­ються на загальні й специфічні. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад, закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмеже­на однією чи кількома суспільними системами (на­приклад, закони, пов'язані з переходом від одного ти­пу суспільства до іншого; закон первинного нагрома­дження капіталу).

2) За ступенем спільності соціальні закони або харак­теризують розпиток соціальної сфери в цілому, або визначають розвиток окремих її елементів — класів, груп, націй тощо.

3) За способом вияву соціальні закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні визна­чають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послі­довністю подій у конкретних умовах. Статичні закони не детермінують соціальні явища, а відобра­жають головні напрями змін, їх тенденцію до збере­ження стабільності соціального цілого. Вони зумов­люють зв'язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з певним ступенем вірогідності.

Динамічні закони поділяють на причинні та функ­ціональні. Причинні динамічні закони фіксують суво­ро детерміновані (причинно-наслідкові) зв'язки роз­витку соціальних явищ (наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-еконо-мічної формації до іншої). Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й су­воро повторювані взаємні залежності між соціальни­ми явищами.

Різновидами статичних законів можуть бути як за­кони соціального розвитку (наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб насе­лення, розвиток самоврядування), так і закони функ­ціонування (єдність формальної і неформальної струк­тур трудового колективу, розподіл рольових функцій у сім'ї).

4) Взявши за основу форми зв'язку, можна виокреми­ти такі типи соціальних законів:

1. Закони, які відображають інваріантне (незмінне) співіснування соціальних явищ. Наприклад, якщо існує явище «А», обов'язково повинно існувати і явище «Б».

2. Закони, які відображають тенденції розвитку. Такими тенденціями можуть бути зміна структури со­ціального об'єкта, перехід від одного порядку взаємо­відносин до іншого.

3. Закони, які встановлюють функціональну за­лежність між соціальними явищами. За такої залеж­ності зміни елементів системи не зумовлюють суттє­вих змін її структури.

4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між со­ціальними явищами, лише з функціональної (необо­в'язкової) точки зору.

5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами.

Головне, що закони соціальної теорії повинні відповідати наступним вимогам наукового пізнання:

1) адекватність і повнота опису об'єктивної реальності (соціальної дійсності);

2) перевірка та спростування;

3) істинність і вірогідність;

4) інформаційна ємність і простота.

Закони соціального розвитку виявляються як умо­ви, що спричинюють зміни процесів, ситуацій, а за­кони функціонування — як наслідок явищ, що спри­яють збереженню соціальної системи, в якій ці явища відбуваються

№8. Поняття соц.факту. Типологія соц.фактів.

На думку Ядова, соц.факт можна вивчати в онтологічному і логіко-гносеологічному планах. В першому випадку, факти – це будь-які незалежні від спостерігача стани дійсності або події. У другому – факти постають як пояснене знання, здобуте шляхом описання певних фрагментів дійсності.

Це основні компоненти системи знання. Поняття „соц.факт” ввів до соціології Еміль Дюргейм у своєму „Методі соціології”. За Д. соц.факт можна визначити лише за зовнішньою змушуючою владою, яку він має над індивідами. Поширеність не є основною ознакою соц.фактів. Явища загальні лише тому, що соціальні, а не соціальні, тому що загальні.

У сучасній соц.теорії є декілька визначень соц.факту: як сукупна систематизована ознака масової поведінки, як сукупна ознака масової свідомості, як сукупна, узагальнена ознака продуктів людської діяльності, як певна подія, випадок, стан соц. взаєводії, яку необхідно вивичити з позицій дієвого суб’єкту (феноменологічна соціологія). Ядов виділяє 3 типи соц.факту: науковий, онтологічний і статистичний. Науковий факт – це не початок пізнання, а його висновок. Зазвичай вони вводяться у ту систему знання, з якої були здобуті початкові гіпотези. Введення нових наукових фактів веде до появи нового систематичного знання. Онтологічні факти (події, явища) – ті, що входять до системи знання лише після їх описання. Стат.факт – це соц-статистичні узагальнення. Тобто, соц.факти можна вивчити як соц.статистичні, тобто сукупні одиничні події, здобуті внаслідок описання їх у деяких концептуальних моделях. Такі соц.факти – це емпіричний базис знання. Ядов також ділить соц.факти на загальні й специфічні. Цей поділ залежить від таких ознак: яка мета дослідження, який предмет дослідження. Який стан знання. Що дозволяє описати, узагальнити і пояснити факти у даній ситуації. До того ж необхідно взяти до уваги, що одні і ті самі явища можуть вивчатися у різних теор.моделях. Також виділення загальних і специфічних фактів залежить від світогляду дослідника. Описання і узагальнення соц.явищ здійснюється у наукових поняттях і якщо це поняття соціологічного знання, то відповідні соц.факти можна назвати соціологічними фактами. Дюргейм виділяє ще соціопсихічні факти. В них є дещо соціальне, бо вони частково втілюють колективну модель. Але соціопсих.факт залежить від конституції індивіда і особливих умов у які він поставлен. Цей тип соц.фактів цікавить соціолога, але не складає предмета соціології.

Поняття „соц.факт” може вивчатися також у якісному сенсі: як одиничний факт, який має підлягати якісному аналізу. Для здійснення такого аналізу необхідно визначити багаточисельні значення подій, що вивчаються, у їх зв’язках. Потім факти необхідно вивчати з позицій різних концептуальних підходів і необхідно встановити наскільки дана подія типова або навпаки нетипова, але може свідчити про особливості можливих змін у майбутньому.

№9. Поняття парадигми. Мультипарадигмальний статус соціологічної теорії. (Ядов)

Поняття „парадигма” було введено Куном в „Структурі наукових революцій”. Парадигма – це сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, які прийняті науковим товариством і забезпечують існування дослідницької традиції. Якщо теорія є частиною парадигми, то парадигма є частиною досл.традиції. Ядов визначає парадигму, як певне системне уявлення про зв’язок різних теорій. Парадигма, за Ядовим., включає наступні елементи: -прийняття повної загальної ідеї про природу соц.світу (соц. онтологія), -визнання певних принципів достовірності знання про соц.процеси і явищя, -визначення певного кола проблем, що вирішуються в межах даної парадигми.

В науці панує певна парадигма (перша). Але з часом в науці з’являються проблеми, аномалії, які викликають кризу науки. Внаслідок цього утворюється нова парадигма (друга). Але якщо в фізиці друга парадигма замінює першу, то в гуманітарних науках вони існують паралельно. Так, Рітцер виділяє 3 парадигми сучасної соціології:

1.фактуалістична (парадигма соц.фактів). Взірець – Дюркгейм. Предметна область: соц.факти, інститути. Методи: опитування та історичне порівняння. Теорії: конфлікту, систем, структурно-функціональна теорія.

2.дефіціоністська (парадигма соц.визначення). Взірець – Вебер. Пред. область: як діючі S-ти визначають їх взаємодію. Методи: опитування і спостереження. Теорії: соц.дії, символіний інтерекціонізм, етнометодологія, екзистенціоналізм.

3.біхевіористична (парадигма соц.поведінки). Взірець – біхевіоризм Скінера. Пред. область: людська поведінка; заохочення, які її стимулюють. Методи: експерименту. Теорії: поведінкова, обміну.

У рітцерівській класифікації парадигм наявний один недолік: куди віднести критичну теорію. Ядов виділяє також 3 парадигми в соціології.

Перша – це парадигма класичної науки. За неї світ постає як такий, що незалежить від вченого, а соціальне – як цілісна система. Критерієм науковості виступає відтворення знання і застосування його в методології, критерієм обгрунтування – несуперечлива теорія.

Друга – це парадигма некласичної науки. Світ є об’єктивним, а соціальне вивчається як соц.взаємодія. Критерієм науковості виступає принцип доповнення знання, а критерієм обгрунтування – підтвердження передбачуваного.

Трєтя парадигма за Ядовим – це парадигма постнекласичної науки. Світ постає як такий, що постійно змінюється. Відповідно змінним є і соціальне – соціальна реальність. Критерій науковості – це принцип домовленості. Критерій обгрунтування – це ножинність, неоднозначність пояснень.

Отже, оскільки у соціології наявні одночасно декілька парадигм (принаймні 3 за Рітцером і Ядовим), то вона є мультипарадигмальною наукою.

10.Соціальний зміст категорій простір і час.

Теоретичний опис реальності засобами соціологічної науки починається з аналізу соціального простору. Соціальний простір – місце де відбуваються описувані соціологом події, явища й процеси. Над питанням про соціальний простір міркували Р. Декарт, Т. Гоббс, Г. Лейбниц, Г. Зіммель. Парк, П. Сорокін, й ін. Соціальний простір - вписаний у фізичний простір, особливий світ, яким людина наповнює сенс. Характеристиками його: однорідність, ізотропність. Соціальний простір: надприродній, соціально значущий. Ми наповнюємо сенсом фізичний простір і перетворюємо його на соціальний. Існує багато концепцій його, але Дюркгейм пише, що сам по собі простір не має жодних характеристик і не є чистою формою споглядання. Уявлення про простір - завжди узгодженні колективом, формуються групою. Соціальна організація - це певна модель, яка переноситься на просторову організацію. Зіммель зазначає, що простір - це форма здійснення подій у світі, де головним є зміст, яким людина наповнює пусту форму. Простір за формою фізичний, а за змістом - соціальний. Існує два підходи до визначення простору: 1.Субстанціоналістський.2. Структуралістський (релятивістський). Суть першого: соціальний простір складається з субстанцій (індивід і групи), які поєднані соціальними відношеннями. Найбільш чітке формулювання проблеми цього напрямку належить Сорокіну, який зазначав: - по-перше, соціальний простір відрізняється від простору геометричного, адже люди, що перебувають поблизу друг від друга в геометричному просторі у соціальному просторі відділені величезною дистанцією, і навпаки люди, що перебувають дуже далеко один від іншого в геометричному просторі можуть бути дуже близькі соціально. Наприклад: людина може покрити тисячі миль геометричного простору, але не змінивши свого положення в соціальному просторі. Щоб визначити соціальний стан людини, необхідно знати його точку розташування - положення, громадянство, національність, відношення до релігії, професію, приналежність до політичних партій, економічний статус, Отже, він зазначає: 1)Соціальний простір принципово відрізняється від геометричного.2) Він являє собою сукупність соціальних відносин,які вступає будь-який індивід з іншими індивідами, групами й суспільством у цілому.3)Соціальні координати такого простору задаються соціальними групами й нічим іншим.4) Соціальний стан розкривається через сукупність соціальних зв'язків з усіма групами.5)Соціальний простір відображає народонаселення, а не статуси. Це дуже вважливий момент. Соціальний простір П. Сорокіна тривимірний - відповідно до трьох осей координат стратифікації: економічної, політичної й професійної. Сама стратифікація являє собою поділ сукупності людей на класи й шари в ієрархічному ранзі.

Відповідно до концепції П. Бурдье, соціологія головним чином являє собою соціальну топологію. Позиція будь-якого агента в соціальному просторі визначається в нею щодо трьох полів влади: а) економічний капітал, б) культурний капітал і соціальний капітал, в) символічний капітал, звичайно називаний престижем, репутацією, ім'ям і т.д.

А другий підхід: ансамбль структурованих соціальних відносин, над індивідуальна соціальна реальність. Соціальний простір не існує без індивідів, адже він має над індивідуальний характер, якому притаманні певні системи властивостей. Головне також те, що соціальний простір не існує без простору фізичного. Тобто соціальний простір об'єктивується і закріплюється в просторі фізичному.

Спектром соціального простору виступає соціальний час. Що ж являє собою він?

Соціальний час - це вимір внутрішнього життя. Це міра зміни суспільних процесів, які відбуваються історично в житті людей. Шкали, за допомогою яких вимірюється час є суб'єктивними. Якщо провести аналогію з простором, то останній - це порядок співіснування, а час- порядок послідовності речей. Характеристиками його є послідовність та тривалість. В потоці часу соціальна ієрархія знаходиться в постійній трансформації. Фізичний час існує об’єктивно, він є об’єктивним та не залежить від наших уявлень про нього. Шкали ж, за допомогою яких ми вимірюємо час – суб’єктивні, час осягається людиною через шкали, тобто опосередковано. Час має декілька вимірів, оскільки немає однієї якоїсь шкали. Соціальний час вимірюється вже шкало суспільної практики. Соціальний прострі – це порядок розташування соціальних позицій, а соціальний час – порядок їх чергування. Одиницею соцючасу є інтерал, що співпадає з одиницею якоїсь соц.події. конструювання соц.часу відбувається на основі системи цінностей. Яка ж структура соціального час? Гідденс проводе трирівневу конструкцію. На першому рівні- повсякденне, буденне життя, другий- людського життя, третій- існування соціальних інститутів. За Дюркгеймом час- це природнє оточення людського досвіду, ніби соціальний факт, що є результатом колективних уявлень. Час конструюється соціально, здійснюється стимулюючий вплив на людину. Така діалектика часу за Дюркгеймом, що відображає здійснення регуляції. Соціальний час, методологічний і функціональний аналіз. Адже розглядаючи час як умову впорядкування подій та існування. Гуревич («Спектр соціального часу») виділяє такі категорії часу - нестійкий-нові технології, циклічний та вибуховий- революційних рухів. Евіатор Зербавель визначає що час- це основний принцип соціального життя, тому, що на рівні особистості це стандартні часові орієнтації, які мають часовий простір. Отже, дійсно, час та простір є точками відліку розуміння соціального.

№11. Суспільство як соціальна система та її складові елементи

Системний підхід – обєкт дослідження розглядається як єдине ціле, що складається з елементів, частин. Система – це впорядкована множина пов’язаних елементів, об’єднана в структуру й організацію. Системи можуть бути цілісними та сумативними. Перші передбачають зв’язки між елементами, які мають взаємообумовлений характер, тобто система більша за суму елементів. Другі представляють поєднання якостей, тобто систеа дорівнює сумі елементів. Поки цілісні переважають над сумативними, система має цілісність. Цілісність і сумативність – крайні випадки існування системи. В соціології перші спроби такого підхідо вживається за Конта. Сусп-во як цілісний організм, система, завдання якого – пристосування до навколишнього середовища. Найвища точка існування – стан динамічної рівноваги. Якщо відбуваються відхилення від цього стану, систем стає сумативною (нестабільне функціонування системи).

Сус-во як система має складові елементи: (1) якщо розглядати ієрархію рівнів системи (з елементами на цих рівнях), то маємо три рівні – рівень соц.ролей (задають структуру соц.взаємодії), рівень соц.інститутів та спільностей, система культури та політичної влади (певні взірці даності, підтримання певних норм і правил поведінки. Найвищий рівень). (2) якщо розглядати систему через розподіл на елементи соц.статики та динаміки, то на рівні соц.статики (ікрорівні) це будуть особистість, соц.позиція та соц.статус, соц.група, соц.організації, соц.інститути, соц.структура (є результатом взаємозв’язку між всім вище зазначеним). На рівні соц.динаміки – відповідно – соц.дія, соц.роль. соц.взаємодія, соц.взаємодя, соц.відносини, соц.процеси.

Системний підхід розглядає суспільство як суперсистему, що має такі характеристики – цілісність, рівновага, відкритість, динамізм, самоорганізація, само відтворення, еволюція.

Т.Парсонс розробив теорію соціальних систем, виділивши її складовими елементами економічну, політичну, соцієтальну системи та систему піклування (виховання, освіти). Його система AGIL – всі системи дії характеризуються 4 функціональними імперативами: A – адаптація, головне завдання системи – адаптація до умов зовнішнього середовища, G – цлепокладання, I – інтеграція, L – латентна функція. Рівні узагальнення системи дії - A – поведінковий організм (біологічна істота з певними біологічними функціями. Людина з позиції біології), G – система особистості, I – со.система, L – культура (формування зразків поведінки, контроль над поведінкою особистості. За рахунок функціонування культури іде поєднання функціонування особистості з системою).

Габермас же протиставляє соціальну систему і життєвий світ. Життєвий світ – це світ символів культури, який накопичується в розвитку взаємодії накопичення багатьох поколінь. Соціальна система ж – це сукупність безособових анонімізованих відносин між людьми, вищий ступінь формалізації людських відносин.

Ніколас Луман доповнив підхід Парсонса, визначаючи, що система створюється на противагу оточуючому середовищу, намагаючись скопіювати структуру оточуючого середовища. Що важливо, він зазначає, що система може бути випадковою, що пов’язано з ризиком втратити кордони і стати оточуючим середовищем. За ним, найголовнішою ознакою системи є аутопайози (самовідтворення, самоорганізація)

№12 Просторовий, психічний і соціальний контакт як основа соціальної взаємодії. (Фролов)

Обставини зіштовхують кожної людини з багатьма індивідами. У відповідності зі своїми потребами й інтересами людина відбирає в цій безлічі тих, з якими він потім вступає в складні взаємодії. Ця селекційна робота являє собою особливий тип скороминаючих, короткочасних зв'язків, які називаються контактами.

Просторові контакти. Для того, щоб взаємодіяти з іншими індивідами, кожний член суспільства або соціальної групи насамперед повинен визначити, де ці індивіди й скільки їх. Ця проста обставина є досить важливою, тому що є, по-перше, необхідною ланкою формування соціальних взаємозв'язків, а по-друге, первісним моментом, від якого залежить вибір людиною її подальшої поведінки.

Н.Н. Обозов виявив два типи просторових контактів: 1) передбачуваний просторовий контакт, коли поводження людини змінюється за умови припущення про присутність індивідів у якому-небудь місці. Дослідник соціальних взаємозв'язків Я. Щепаньский називає такий контакт "опосередкованим" і наводить приклад: начальник відділу кадрів, знаючи про наявність потенційної робочої дії, дає об'яву про прийом на роботу; 2) візуальний просторовий контакт, або контакт "мовчазної присутності", коли поведінка індивіда змінюється під впливом візуального спостереження інших людей. Просторовий контакт - первісна й необхідна ланка формування соціальних взаємозв'язків. Знаючи, де перебувають люди й скільки їх, а тим більше спостерігаючи їх візуально, людина може обрати об'єкт для подальшого розвитку взаємозв'язків виходячи зі своїх потреб і інтересів.

Контакти зацікавленості (психічні контакти). Їхня сутність складається у виборі соціального об'єкта, що володіє певними цінностями або рисами, що відповідають потребам даного індивіда. Вступаючи в просторовий контакт, кожний індивід може звернути увагу на інших індивідів або соціальні групи, виділяючи їх з усіх просторово сприйнятих соціальних об'єктів. Кожна особистість має набір мотивів щодо різних сторін навколишньої його дійсності. Відповідно даннній потребі мотив актуалізується, і виникає інтерес - форма прояву потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності. Актуалізований мотив і інтерес - це ще не соціальна дія, але лише перші кроки до її здійснення. Під час контакту зацікавленості діє саме такий механізм актуалізації мотиву. Подібні контакти сприяють виникненню більше складних взаємозв'язків. Контакт зацікавленості може призупинитися або продовжитися залежно від багатьох факторів, але насамперед від: 1) дії й важливості для особистості актуалізованого мотиву й, відповідно, дії інтересу; 2) ступеня взаємності інтересів; 3) ступеню усвідомлення свого інтересу; 4) навколишнього оточення.У контактах зацікавленості проявляються унікальні індивідуальні риси особистості, а також особливості соціальних груп, організацій, інститутів, до яких вона належить.

Контакти обміну (соціальні контакти). Продовжуючи розвивати й поглиблювати соціальні зв'язки, індивіди починають вступати в короткочасні зіткнення, у ході яких вони обмінюються якими-небудь цінностями. Я.Щепаньский, описуючи контакти обміну, відзначає, що вони представляють собою специфічний вид соціальних взаємозв'язків, у яких індивіди обмінюються цінностями, не маючи прагнення змінити поведінку інших індивідів. Це означає, щоувага індивіда концентрується на самому предметі обміну, а не на іншому індивіді, який вступає в обмін.

Найбільш відомий приклад розвитку й здійснення контактів обміну приводить Я. Щепаньский. Цей приклад пов'язаний з покупкою газети. Спочатку в індивіда виникає, на підставі цілком певної потреби, просторове бачення газетного кіоску, потім з'являється цілком конкретний інтерес, пов'язаний із продажем газети й із продавцем, після чого відбувається обмін газети на гроші. Контакти розвиваються на базі однієї підстави - потреби в придбанні газет. Саме цей предмет є центральним у появі інтересу й наступному контакті обміну. Повторювані контакти обміну можуть привести до виникнення більш складних видів соціальних взаємозв'язків, звернених не на предмет обміну, а на людину.

Соціальні контакти мають велике значення у вивченні місця кожного індивіда в системі соціальної взаємодії, його групового статусу. Вимір числа й спрямованості соціальних контактів дозволяє визначати структуру соціальних взаємодій і характер соціальних відносин.

№13 Соціальна дія, соціальна взаємодія як компоненти суспільного життя.

В соціології склалася традиція вважати основними видами соціального зв’язку є соціальна дію та соціальна взаємодію. Значення соціальної дії обумовлене тим, що воно являє собою найпростішу одиницю, найпростіший елемент будь-якого виду соціальної діяльності людей.

Вперше в соціологію поняття "соціальна дія" було введено й науково обґрунтоване Максом Вебером. Дією, за Вебером є така дія людини (не залежно від того має вона зовнішній чи внутрішній характер, є просто невтручанням, чи, можливо, терплячим сприйманням), з якою індивід чи індивіди пов’язують суб’єктивний смисл. А от соціальна дія – це така дія, яка в залежності від намірів особи, що робить цю дію, співвідноситься з діями інших людей.

Таким чином, у розумінні М. Вебера соціальна дія має принаймні дві особливості: по-перше, вона повинна бути раціональною, усвідомленою, і по-друге, вона повинна бути з необхідністю орієнтована на поведінку інших людей. Наприклад, виготовлення знарядь праці, риболовля, полювання самі по собі не є соціальними діями, якщо вони не співвідносяться з поведінками інших людей. Самогубство не буде соціальним, якщо його наслідки не вплинуть на поведінку знайомих або родичів самогубця.

Ще складніше визначити усвідомленість, раціональність поведінки, що становить невід'ємну рису соціальної дії. Багато вчинків людей бувають зовсім неусвідомленими, автоматичними, афективними. Навіть якщо такі дії спрямовані на інших людей, відповідно до теорії М. Вебера їх не можна вважати соціальними. Інша справа, якщо індивід діє обдумано, ставлячи перед собою мету й досягає її реалізації, змінюючи при цьому поведінку інших людей. Такі дії можна вважати соціальними., Однак численні дослідження показують, що людина ніколи не діє повністю усвідомлено. Усякій соціальній дії передують соціальний контакт, однак на відміну від них соціальна дія - досить складне явище. За Знанецьким будь-яка соціальна дія повинне містити в собі: 1) діючу особу; 2) потребу в активізації поведінки; 3) мета дії; 4) метод дії; 5) інша діюча особа, на яку спрямована дія; 6) результат дії.

Вебер виділив такі типи соціальних дій: Цілераціональна – мотив і смисл чітко усвідомлені, це умови та засоби досягнення цілі.; Ціннісно – раціональна – ґрунтується на безумовній вірі в певну цінність; Афективна – обумовлена афектами або емоційними станами людини, які виникають як реакції на несподівані подразники; Традиційна – формується пі впливом звички. Перший і другий тип соціальної дії, на думку Вебера, відповідають критеріям соціальної дії.

Очевидно, що, роблячи соціальні дії, кожна особистість випробовує на собі дії інших. Відбувається обмін діями, або соціальна взаємодія. Під соціальною взаємодією розуміється система взаємообумовлених соціальних дій, зв'язаних циклічною причинною залежністю, при якій дії одного суб'єкта є одночасно причиною й наслідком відповідних дій інших суб'єктів. Це означає, що кожна соціальна дія викликається попередньою соціальною дією й одночасно є причиною наступних дій. Таким чином, соціальні дії - це ланки в нерозривному ланцюзі, який називається вазаємодією. Спілкуючись із друзями, родичами, людина постійно здійснює соціальні взаємодії, які ще різноманітніші за формами прояву, ніж соціальні дії.

Соціальні взаємодії розрізняються за кількістю суб’єктів (взаємодія 2 осіб та груп), за характером дії (односторонні, двосторонні, солідарності, антогоністичні), за тривалістю (тимчасові та тривалі), за ступенем організації (організовані та неорганізовані), за ступенем свідомості (свідомі та несвідомі), за основою обміну (інтелектуальні, емоційні, вольові), а також за ступенем опосередкованості (безпосередні та опосередковані).

Більшу роль у здійсненні взаємодій грає система взаємних очікувань. Такі очікування можуть носити епізодичний і невизначений характер у випадку короткочасної взаємодії. Загальноприйняті очікування дають нам можливість для оцінювання даного індивіда й для проведення взаємодії. При проведенні взаємодії до загальноприйнятих очікувань приєднуються очікування, що носять індивідуальний характер, що відповідають інтересам учасників взаємодії. Взаємодія може тривати й стати стійкою, багаторазовою або навіть постійною. В ході стійкої взаємодії, взаємні очікування індивідів постійно видозмінюються, але в той же час з'являються набори стійких соціальних очікувань, які надають взаємодії досить впорядкований і передбачуваний вигляд. Такі впорядковані й стійкі соціальні взаємодії називають соціальними відносинами. Соціологи розрізняють два самих загальних типи взаємодій: співробітництво й суперництво (іноді називане конкуренцією). Співробітництво має на увазі взаємозалежні дії індивідів, спрямовані на досягнення загальних цілей, з обопільною вигодою для взаємодіючих сторін. Взаємодії на основі суперництва містять у собі спроби відсторонення, випередження або придушення суперника, що прагне до ідентичних цілей.

Соціальна взаємодія відрізняється від соціальної дії тим, що взаємодія передбачає зворотню реакцію партнеру, а соціальна дія – дії одного індивіда.