2.4. Музичний символ нації

Слов’яни багаті в музичному плані, але задовольняються в своєму повсякденному житті якимись жалюгідними і убогими шлягерами, що видаються за модну сучасність. Фольклор не може пробитися на радіо і телеефіру, там звучить примітивна попса, що не потрібно для думаючої людини. Було б краще, щоб всьому було відведено свій час і місце - і джазу, і року, і академічній музиці, і фольклору, щоб слухачі, і перш за все молоді, просто знали про існування іншої музики, несхожої на те, що вони звиклися слухати. А далі - свідомо вибирали, що їм більше до душі. Нам в цьому сенсі далеко до грузин - у них традиції чоловічого хорового багатоголосся, здається, ввібрані з молоком матері. Але традиції живі лише безперервністю. У СРСР ж паралельно з викорінюванням релігії йшов не менш страшний процес - опошлення і відрив від середовища народної пісні. Торжество державно санкціонованої псевдонародності - це не лише рожевощокі бабусі в кокошниках або дідусь з балалайкою (для мене це найточніший і нещадний образ фільму "Собаче серце"). Лихо не лише у відчуженні народного мистецтва від середовища існування, від ґрунту, біда в руйнуванні самого ґрунту.

Існує таке поняття, як музичний символ нації. Це коли в будь-якій точці Землі коштує щось наспівати, і всі довкола розуміють, звідки ти. Росію на планеті взнають по "Калинці" або "Підмосковним вечорам" - мелодіям легендарним, але зовсім не фольклорним. Чи нормально це? Існує три різні рівні самопрезентациї народу. Рівень перший - державний гімн, по звучанню якого не кожен здогадається, якій нації він належить (ви, наприклад, сходу взнаєте гімн Норвегії або Таїланду?). Рівень другої - чисто етнічний, теж не ідеальний (лезгинка - ясно чия, а ось чи знаєте ви, що полька - танець зовсім не польський, а чеський?). І нарешті третій - безпомилкова впізнанність, типовість (тут найчастіше в справу йдуть шлягери): Франція - зовсім не "Марсельєза", а "Мілорд" або "Під піднебінням Парижа", Мексика - "Бесаме мучо", Німеччина - "Розамунді" і "Лілі Марлен". Отже "Підмосковні вечори" тут сповна на місці. А чудова російська пісня "Ах, не зростає трава зимою - поливай, не поливай", на жаль, приречена бути невпізнанною, скажімо, в Індонезії або в Каліфорнії.

2.5. Тернистий шлях до самоусвідомлення

Академічні хори народної пісні, що дожили до сьогоднішнього дня, можуть носити назву «народні», проте далеко не всі ці хори дійсно виконують достовірно народні пісні. В основному вони виконують обробки народних пісень або авторські, написані під народних. Багато хто займається просто комерцією, використовуючи народну пісню як бренд.

Сьогодні багато виконавців не готові грати українську музику тому, що погано собі уявляють її. З іншого боку, народні виконавці не стикаються з музикою професійної. Потрібні нові підходи для подолання цієї прогалини усередині музичних течій. Найцікавіше, що подібні «переправи» вже існують. Я маю зважаючи на музичні колективи, що по-новому розуміючі етнику. Як писав Едуард Артемьєв: «...це не стилістична адаптація народної творчості в музиці професійного композитора, а якнайтонше проникнення і відчуло зсередини духу і суті нації... переконливе поєднання сучасної рокової і джазової техніки з ритмікою і енергетикою фольклору». Це вид сучасної музики, що зрозумілий молоді.

Музична індустрія, як і будь-яка інша, розвивається і вимагає якихось нових форм. А зараз остаточно і безповоротно відкриваються сховища етнічної музики і стають доступними всьому світу.

За словами Юрія Льноградського: «Будь-який музикант, який творчо звертається до національного коріння і працює з цим матеріалом серйозно (а не як хобі), опиняється в двозначній позиції. Програшною — тому що йому доводиться переконувати співгромадян в достоїнствах їх власної музики, і виграшною — тому що він йде в самому як там не є авангарді, як ні парадоксально це звучить відносно фольклору. Тих, чиї спроби сучасно звернутися до національної музики продовжуються більше року-двох і стали успішними і відомими в національному масштабі, не так багато». Мабуть, одним з найгучніших імен «першої хвилі» можна рахувати гітариста Івана Смирнова, чия історія відходу з ансамблю «Арсенал» Олексія Козлова, переходу на акустичну гітару і створення власної, дійсно слов’янської імпровізаційної музики. Треба відзначити ще ім'я композитора і мультиінструменталіста Андрія Місина. Також Інна Желанная — російська співачка, засновниця групи «Farlanders», що утворилась із легендарної рок-групи «Альянс», добре відомою в 80-х і початку 90-х років. Але це — приклади одинаків, багато з яких і до цього дня шукають нові дороги чи не в самоізоляції від колег.

Музиканти, які беруть участь в русі, подібно до засновника не виконують фольклор і вже тим більше не виконують world music, джаз або рок. Вони еволюціонують. Однодумці, що об'єдналися в рамках загальної ідеї, відкидають і розсудливу реконструкцію російської музики в традиційному вигляді, і бездумне впровадження національного колориту у відверто комерційні стилі — будь то кон'юнктурна поп-музика, модні клубні напрями або обридлий вже всьому світу «matryoshka-style».

Те, що відбувається — це природний процес звернення до національного коріння зрілих музикантів, що вже мають величезний досвід роботи в джазі, рок-музиці, в симфонічних і авангардних колективах, що випробували свого часу і ідеологічний тиск далеких від мистецтва чиновників, і серйозний вплив концепцій провідних музикантів-імпровізаторів Старого і Нового Світу. Результатом виявляється щонайширший спектр творчих ідей, деколи слабо зв'язаних між собою по очевидних зовнішніх ознаках, але що легко розкривають свою єдину глибинну суть перед будь-яким вдумливим слухачем.

Музикантів, які з перших же тижнів існування руху заявили йому про свою щиру підтримку, важко назвати інакше як флагманами сучасної російської музики. Серед них — прекрасно відомі російській (та і не тільки російською) аудиторії Сергій Старостін, Іван Смірнов, Аркадій Шилклопер, ансамбль «Сірін» Андрія Котова, Сергій Манукян, В’ячеслав Горський, Роман Мірошниченко, дует «Білый Острог», Олексій Архиповський, Констянтин Сєров.