Лекція 2. Гра письменника та читача, гра в класики як процес входження в текст
Визначення постмодерну та його метафори. Що таке П.?
Амбівалентність терміна «П». Термин постмодернизм часто употребляется для характеристики литературы конца 20 в. «то, что следует после модерна». Как это часто случается с «изобретенной» в 20 в. приставкой «пост» постимпрессионизм, постэкспрессионизм), термин постмодернизм указывает как на противопоставление модерну, так и на его преемственность. Таким образом, уже в самом понятии постмодернизм отразилась двойственность (амбивалентность) породившего его времени. Неоднозначны, зачастую прямо противоположны и оценки постмодернизма его исследователями и критиками.
Так в трудах некоторых западных исследователей культура постмодернизма получила название «слабо связанной культуры». (Р.Мерелмен). Т.Адорно характеризует ее как культуру, снижающую дееспоспособность человека. И.Берлин – как искривленное древо человечества. По выражению американского писателя Джона Барта, постмодернизм – это художественная практика, сосущая соки из культуры прошлого, литература истощения.
Литература постмодернизма, с точки зрения Ихаба Хассана (Расчленение Орфея), по сути, является антилитературой, так как преобразует бурлеск, гротеск, фантастику и иные литературные формы и жанры в антиформы, несущие в себе заряд насилия, безумия и апокалиптичности и превращающие космос в хаос.
Форма → антиформа
Космос → хаос
Інша точка зору: Постмодернізм – це не продукт розкладу модернізму, П та М – це два взаємодоповнюючі типи мислення, як аполонівське та діонісійське. Зрештою, Постмодернізм = плюралізм: відсутність єдиної точки зору.
Постмодерна специфіка входження читача в текст
1. «Смерть автора», интертекст. Литературный постмодернизм часто называют «цитатной литературой». Так, роман-цитата Жака Ривэ Барышни из А. (1979) состоит из 750 заимствованных отрывков у 408 авторов. Игра с цитатами создает так называемую интертекстуальность. По мнению Р.Барта, она «не может быть сведена к проблеме источников и влияний; она представляет собой общее поле анонимных формул, происхождение которых редко можно обнаружить, бессознательных или автоматических цитаций, даваемых без кавычек». Иными словами, автору только кажется, что творит он сам, на самом же деле это сама культура творит посредством него, используя как свое орудие.
В теории постмодернизма подобная литература стала характеризоваться термином «смерть автора», введенным Р.Бартом. Он означает, что каждый читатель может возвыситься до уровня автора, получить законное право безоглядно досочинять и приписывать тексту любые смыслы, в том числе и отдаленно не предполагавшиеся его создателем. Так Милорад Павич в предисловии к книге Хазарский словарь пишет, что читатель может ею пользоваться, «как ему покажется удобным. Одни, как в любом словаре, будут искать имя или слова, которое интересует их в данный момент, другие могут считать этот словарь книгой, которую следует прочесть целиком, от начала до конца, в один присест...». Такая инвариантность связана еще с одним утверждением постмодернистов: по Барту, письмо, в том числе литературное произведение, не является созданием отдельного индивида, а специфическим проявлением «загального письма».
Необмежений семіозис постмодерного читання
Постмодернізм відмовляється від «роздвоєння світу» , від бінарної опозиції «означник-означуване», «знак – значення» → зміна уявлення про читання як про ієрархічну ступінчасту розшифровку смислу тексту, оск текст – симулякр, що не має предметних референцій. Знак – це не ниточка до реальності, а сама реальність,у яку занурена людина. Зрештою, Р= текст. Текст – це не відбиття реальності, а перша і єдина реальність (світ як текст). Світ заміщується текстом. Світ скінченний, завершений, він має межі, а текст може розгортатися безмежно. Текст – це нескінченни образ скінченного світу.
Читання = трансмутаційний акт, де твориться новий смисл-думка. Акт читання- варіант мовної гри, сфера експериментування де відб суміщення та зміщення смислів. Ідея мовної гри в основі самої постм концепції Читача як джерела смислу, оскільки в його процесі Читач, Автор та Текст є єдиним та нескінченним полем для гри письма.
1.Дискурсивність читання – відкритий твір. «Відкритий твір», за У.Эко, стає грою, системою кодів, які можуть розгадати лише втаємничені → тільки їм доступне нескінченне переміщення у просторі твору. Для інших – твір скінченний та безумовний. Тч, Читання дискурсивне, воно нерозривно пов'язано з контекстом, головне – не прочитання денотативних значень, а вичитування невисловленого, прихованого між рядками.
Текст принципово відкритий, завжди співвідноситься з іншими, суч йому, попередніми та майб текстами (інтертекстуальність). Отже, тут важлива позиція итач як співавтор, який може виявити приховані ремінісценції, співвідносячи твір з загальнокульт контекстом.
Нелінійна література і відкритий твір
Метафора гри в класики
роман Хуліо Кортасара «Гра в класики»
Вступне слово вказує на можливість 2х способів прочитання – лінійного й нелінійного 1) послідовно прочитати 56 глав ( перші 2 частини роману), і на тому зупинитися, залишивши в стороні 3 частину (необов’язкові глави). 2) рухатися по розділах роману згідно зі складненоб автором таблицею, процес нагадує гру у класики).
Можливість 2-х вар прочитання – відкритість процесу смислотворення, читацький плюралізм. Текст можна читати у різних напрямках – лінійно (обмеженість цієї моделі) та нелінійно (у гру втручається автор, який задає напрямок читання. Гра з читачем – у його свободу/обмеженість.
Децентрованість. В постмодерному розумінні читання децентровано.
Его можно начать с любой точки, которая и станет новым центром. Равенство дискурсов отрицает идею восхождения к «единому» тексту или смыслу в чтении, идеализирует его номадизм, множественность. Образом новой зарождающейся книги становится ризома.
Задание тексту смыслового единства – задача читателя. Чтение формирует некоторый метафрейм – особое объединение смысловых блоков, являющееся единичным, подвижным, зависящим от ситуации, социального и эмоционального контекста, личности читателя, который в разных условиях может давать разный результат для читающего. Ще одна метафора постм читання – калейдоскоп.
В разных опытах чтения различных читателей (как и в разное время у одних и тех же) порождение смысла происходит самым причудливым образом. «В коммуникативном пространстве, которое создается книгой, с неизбежностью возникает в результате не одна самоидентичность с устойчивой «сердцевиной», но серии фантомных «копий». Писавший теряет контроль над этими призраками (своими интерсубъективными идентификациями), которые размножаются, живут и самопроизвольно гибнут в публичном пространстве … Публичное пространство приобретает собственную антропогенную силу, становясь в буквальном смысле «фабрикой» по массовому изготовлению интерсубъективных фантомов «авторов». В этом пространстве существует не Кант или Платон, а размножающаяся в опытах чтения серия «кантов» и «платонов»… Таким образом, мир книги – это мир антропо-поэзиса, в котором происходит постоянное, имеющее форму праздничного безделья изобретение человеком самого себя и в качестве «сердцевины» метафизической идентичности «Я», и в качестве серии фантомных существ, обладающих разнообразной психофизиологической организацией» .
Повторення та відтворюваність. Текст може потрапляти в нові контексти і набувати нових смислів. В рамках постмодернізму читання це не спосіб віднаходження Іншого, а швидше дзеркало для віднаходження та дослідження власної природи та власних проблем. Читання виникає із сумніву у власній самодостатності. Читання в логіці постмодерну = повернення до самого себе, постійне обдумування себе, зміна самооцінки. В Читанні людина проявляється як «буття, що сумнівається в самому собі» .