19/Охарактеризуйте розвиток вітчизняної психології в період з другої половини хіх ст. До 20-30х років хх ст. (!!!!)

Первоначально, в так называемый философский период существования психологии, можно говорить о ее развитии, синхронном с зарубежной психологией.

Основными областями приложения психологических знаний в тот период стали педагогическая практика и медицина. Получаемые эмпирические данные подлежали осмыслению и обобщению, они служили основой для построения теоретических научных систем

В конце XIX – начале XX в. в России сложились все необходимые социально-культурные и общенаучные предпосылки становления психологии.

Можно выделить несколько направлений в отечественной психологии, основываясь на главных профессиональных интересах ученых-психологов:

1. психофизиологическое и психиатрическое направления;(Сеченов, Бехтерев, Павлов,Ухтомский,Лазурский)

2. педагогическое направление;(Ушинский,Нечаев,Рубинштейн)

3. философско-религиозное направление;(Юркевич Лопатин,Троицкий)

4.классическое направление, представленное работами университетских профессоров-психологов(Ланге,Потебня,Грот)

Можна по-різному визначати дату народження вітчизняної психології. Наприклад, з 1873 року, коли у „Віснику Європи” було опубліковано статтю І. Сєченова „Кому і як розробляти психологію?” – в ній уперше було викладено програму створення психологічної науки як окремої дисципліни. Можна також починати відлік з середини ХІХ століття, коли, як відомо, у вищих навчальних закладах, як у світських, так і в духовних, поряд з філософією і логікою викладалась і психологія. Більше того, в царському указі від 1850 року в Московському університеті, наприклад, передбачалось „упразднить преподавание философии светскими профессорами и, ограничив преподавание её опытною психологиею и логикою, возлагать чтение сих наук на профессоров богословия”. З іншого боку, аналогічно зі створенням В. Вундтом 1879 року в Лейпцигу першої психологічної лабораторії, можна вважати часом народженням наукової психології в Росії 1885 рік, коли В. Бехтерєв відкрив першу експериментальну психологічну лабораторію при клініці Казанського університету. Або 1907 рік, коли в Петербурзі він же заснував Психоневрологічний інститут.

Можна стверджувати, що на початку ХХ століття виокремились три напрямки в психологічній проблематиці, які відносяться до практичного її освоєння.

Перший з них – (починаючи від І. Сєченова) медико-біологічний (психоневрологічний, фізіологічний), пов’язаний з іменами І. Павлова, В. Бехтерєва, О. Введенського, О. Ухтомського, психіатрів С. Корсакова і П. Ганушкіна, мав яскраво виражене природничо-наукове спрямування в своїх ідеях і методах, орієнтуючись на ідеали класичної науки свого часу: об’єктивність істини, вірогідність емпіричних даних, причинно-наслідковий детермінізм. В розвитку цього напрямку важлива роль належить вченню І. Павлова про вищу нервову діяльність. У працях В. Бехтерєва і К. Корнілова визначились риси провідних напрямків психології тих років – рефлексології і реактології. На І Всеросійському з’їзді з психоневрології (1923 р.) в доповіді К. Корнілова уперше прозвучала вимога щодо застосування марксизму в психології, що стало початком ідеологізованої „перебудови” психологічної науки.

Другий напрямок, філософська психологія, викладалась в духовних академіях і предмет її визначався як „своєрідне єднання душі з безкінечністю”. Особлива увага зверталась не лише стосункам з Богом, але і з ближніми, визначались норми взаємостосунків між людьми, їх поведінки, ставлення до речей, до своєї і чужої власності.

Виникнення третього напрямку можна пов’язувати із становленням радянської культурно-історичної психології. Серед вчених, що стояли біля її колиски, перш за все слід назвати Л. Виготського – і як символ марксистської психології, і як вченого, чиї праці за своєю різносторонністю не могли не знайти відображення у спробах розробок різних психологічних концепцій.

До жовтневого перевороту 1917 року психологічна наука в країні мала вже поважні природничо-наукові традиції й цікаві філософські напрацювання і ні в чому не відставала від західних наукових досягнень. Отже, є всі підстави розглядати вітчизняну психологчну науку як один з помітних напрямків світової наукової думки.

Розвиток соціальної психології в колишньому Радянському Союзі у 1920 – 1930 роки відзначався тими ж особливостями, що і в інших країнах. Домінуючими в аналізі соціально-психологічних явищ були соціологічний та психологічний підходи, не пов’язані між собою. Найвідомішими представниками соціологічного підходу вважаються М. Рейснер та Л. Войтоловський.

Представники психологічного підходу П. Блонський, К. Корнілов та інші головне завдання соціальної психології вбачали в дослідженні соціальної детермінації психіки людини. Власне, це були дослідження психології особистості, психічних процесів за умов безпосереднього контакту в малих групах.

Представники обох підходів у своїх дослідженнях намагалися спиратися на марксистську ідеологію дослідження суспільних явищ. Але механічне поєднання тез марксизму з панівними тоді в психології теоріями було неадекватним завданням розвитку соціальної психології.

Слід зазначити, що в ті роки робилися спроби поєднати соціологічний та психологічний підходи до аналізу деяких соціально-психологічних проблем. Найвиразніше це виявилось у працях В. Бехтерєва та В. Артемова.

В. Бехтерєв ще 1910 року першим з російських психологів сформулював предмет і завдання соціальної психології, надаючи багато уваги вивченню таких явищ, як наслідування, навіювання, зараження. Взагалі для розвитку соціальної психології у 1920 роки характерною була практична, прикладна її спрямованість. Можна виокремити кілька проблем, які тоді досліджувалися. Головною з них була проблема колективу, його впливу на особистість, взаємовідносин колективу й особистості. Уперше вона була сформульована рефлексологами, але розроблялась і педологами, психотехніками тощо.