13. Розвиток літописання і літератури в Київській Русі

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський. До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках. Отже, літописання часів Київської Русі має винятково київське походження. Літописання ХІ ст. в значній мірі було підпорядковано підсумкам державної діяльності Ярослава Мудрого. В середині цього століття найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. В Київському літописі за 1073 р. міститься значна кількість відомостей про новгородські і тмутараканські події. У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії?? самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом "Повчання..." складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха. Звертаючись до дітей Мономах просить Бога і Богородицю спасіння і порятунку від ворогів, які творять беззаконня та живуть неправдою і підступництвом. У Лаврентіївському літописі є ще один прекрасний літературний твір - це лист одному з організаторів міжкнязівських усобиць чернігівському князю Олегу Святославовичу 1096-1099 рр: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи...". Важливі події, що відбувалися у 1146-1154 рр. фіксуються у чернігівському літописанні, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів. Найдавнішою точно датованою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове Євангеліє», виконане в 1056–1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира – свояка київського князя Ізяслава. Звідси і назва – «Остромирове Євангеліє». Дійшла до нас й інша книга – Ізборник Святослава, укладений в 1073 та 1076 рр. для князя Святослава Ярославича, звідси і його на-зва. Ізборник має енциклопедичний характер. Це фактично перша давньоруська енциклопедія. Письменник, видатний літописець – інок Нестор який став ченцем у 70-х роках XI ст. У 1110 р. він взявся за написання нового літописного зводу, названого ним «Повість минулих літ», вершини свого творіння, найвидатнішо-го вітчизняного літопису серед збережених часом, написаного в 1113 р. До літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроб-лені як самим Нестором, так і його попередниками. «Повість минулих літ» дійшла до нас у складі більш пізніших літо-писних зводів (ХІV–ХV ст.).. Визначним твором агіографічної літератури є «Києво-Печерсь-кий патерик». Він складений в 1215–1230 рр. ченцями Києво-Пе-черського монастиря і містить багато літературних творів.

14. Слово о полку ігоревім як шедевр давньоруської літератури

Справжнім шедевром, найвидатнішою пам’яткою оригінальної давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. Знайшов цей твір в кінці XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі в Росії й у 1800 р. видав. За своїм художнім рівнем «Слово» не має аналогів у візантійській та європейській літературах. У ньому розповідається про один з тра-гічних епізодів боротьби з кочівниками – невдалий похід проти по-ловців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1151–1201), його брата і синів. 13 травня 1185 р. Ігор Святославич зазнав нищівної поразки від половецьких ханів Ізи і Кончака, по-трапив у полон та незабаром зумів утекти. Твір відображає історичну дійсність Русі кінця XII ст. не букваль-но, як літописи, а в художній, узагальненій формі. В «Слові» вперше на Русі висловлена думка про виникнення держави на основі сус-пільного договору між князем і народом. Ідея твору – об єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Звертаючись до князів, нащадків Ярослава Мудрого, автор «Слова» закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою. Одне з найкращих місць «Слова» – плач Ярославни, дружини князя Ігоря, дочки галицького князя Ярослава Осмомисла. Дізнав-шись про поразку руського війська і про те, що Ігор потрапив у по-лон до половців, Ярославна йде на міську стіну і плачучи закликає вітер, Дніпро і Сонце допомогти Ігореві, визволити його з тяжкого й ганебного полону. Образ Ярославни, що є одним з найпоетичніших жіночих образів світового письменства, давно став уособленням лю-бові та відданості. «Автор, – писав С. Єфремов, – знав людську душу і вмів заче-пити в ній ті вічні струни, жадні на всяку, справжню красу – і твір його не спопелів від часу... Благородний патріот, що тверезо й розум-но дивиться на події і не тільки їх головою розуміє, але й серцем відчуває – стає перед нами на повен зріст і доповнює величну по-стать оригінального поета».