42. Значення творчості Сковороди.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIII ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п´ять років він написав 30 байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству.У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII—XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що увібрали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями.Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Просвітництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.Українська література XVII—XVIII ст. достатньо відбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, української ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури. 43. Суспільно-політичні умови розвитку української культури

Національно-колонізаторські монархічні режими Російської і Австро-Угорської імперій не були зацікавленими в усебічному розвитку української культури, страхаючись пов'язаного з цим зростання загально-політичної і національної самосвідомості мас. Тому й політика правлячих кіл була такою, щоби всіляко гальмувати прагнення мас мати освіту. Особливо така політика проявилась напередодні Першої світової війни, коли письменність на українських землях у складі Російської імперії не досягала навіть середнього по всій країні показника — ЗО %. На кожну тисячу осіб тут навчалося лише 67 учнів. Більше того, не було запроваджено початкового обов'язкового навчання. У 19 вищих навчальних закладах налічувалося близько 27 тис. студентів. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Проігнорували царські власті й вимоги студентів щодо запровадження у Київському, Одеському, Харківському університетах вивчення історії України, українського мовознавства і української літератури. В Україні була заборонена "Просвіта", не дозволялися видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. Коли ж розпочалася Перша світова війна, царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. Отже, 1915 р. на всій території України, в тому числі у зайнятій царськими військами Галичині, не лишилося жодної газети чи журналу українською. Демократичними ідеалами пройнята вся творчість Олександра Олеся (Кандиби). Революціонер-романтик, він політизував українське поетичне слово, відверто поставивши його на службу розбудові української культури. Чотири збірки поезії Олеся, видані з 1907 по 1917 рр., викликали широкий громадський інтерес. Українські письменники-демократи, самі будучи активними учасниками визвольного руху, підпорядковували його ідеалам і свою літературну творчість. 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. У музичній спадщині найвидатнішого українського композитора Миколи Лисенка — пісні на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, німецького поета Генріха Гейне та інших видатних поетів, а також сотні обробок українських народних пісень. Проте чимало визначних творів М. Лисенка за його життя так і не побачило світу ні друком, ні в концертному або сценічному виконанні. Зокрема, царські власті так і не видали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка "Тарас Бульба", яка є шедевром української оперної класики. Царизм всілякими засобами протидіяв творчості М. Лисенка, ставлячись до нього з постійною підозрою за його найактивнішу участь в українському національному русі, в пропаганді передової демократичної культури. Все життя Лисенко мріяв про створення найширших умов здобуття спеціальної вищої музичної освіти для обдарованої молоді з народу і поклав початок цій справі. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала диригентів, хормейстерів і виконавців на народних українських інструментах, а також співаків і режисерів. Не зник з українського фольклору і жанр народної думи. Його зберігали, розвивали й популяризували кобзарі, в репертуарі яких поряд із найдавнішими думами періоду української козаччини з'явилися й нові — на теми сучасних їм подій: наприклад, "Сорочинські події 1906 року" та "Чорна неділя в Сорочинцях" Михайла Кравченка. Слова й музику кобзарських творів із уст їхніх авторів, іноді й з допомогою новітньої на тоді техніки (фонографа), записували закохані в український фольклор народознавці та музикознавці, письменники, вчені, композитори, художники: Леся Українка, Климент Квітка, Опанас Сластьон.

44. Українська культура XIX століття

Oсвіта. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкоїшкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів.

НаукаПриродничі науки

І. Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом М. Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. М. Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії.

Гуманітарні наукиУ багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук

ЛітератураПершим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Вже після її успіху Котляревський доповнив, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. У 1841 році видав альманах "Ластівка

Мистецтво:ТеатрСтановлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі

МузикаПоетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення.

Архітектура

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішнійкомфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

45.     Розвиток укр. літератури 19 століття

Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Россіі.Престиж української мови, віру в її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література. Початком нової ери в українській літературі було опублікування "Енеїди" Котляревського в 1798 р. На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. Як народний подвиг Тарас Шевченко оспівував боротьбу за свободу, славу, національне самоутвердження. Чільне місце в українській літературі XIX ст. посідає П. Куліш - поет, прозаїк, журналіст, літературний критик. Підтверджували нові таланти, вливалися до української літератури на рубежі 50-60-х р. Зокрема автор "Народних оповідань" Марко Вовчок, поети С. Руданський та Л. Глібов. Політичний внесок у розвиток української поезії зробили Грабовський, Самійленко. Найвідоміші здобутки української літератури пов'язані з діяльністю І. Франка. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культури.  Дуже важливою подією в розвитку української культури було заснування в 1868 р. товариства "Просвіта", яке займалося розповсюдженням і поглибленням всенародної освіти. З середовища письменників 60-х років вибилися силою свого таланту, поруч з Пантелеймоном Кулішем, Марко Вовчок і Юрій Федькович.  Народні оповідання Марка Вовчка мають велику ціну. Вона усім серцем співчуває людській недолі, тихим смутком сумує бачачи життя нещасних кріпаків, та радіє їхнім радощами. Досягнення української літератури збагатили багато відомих вчених: П. Куліш, Т. Шевченко, М. Коцюбинський, П. Мирний, І. Франко. Літературна спадщина Куліша дуже багата і різноманітна. Відомі його твори: "Чорна рада", "Арина", "Мартин Рак", "Брати".  Неперевершений і несумірний внесок у розвиток української літератури був зроблений Т.Г. Шевченко - геніальним українським поетом, національною гордістю народу. Вся літературна сила Шевченка - в його «Кобзарі».  За зовнішнім обсягом «Кобзар» не великий, але за внутрішнім змістом цей пам'ятник складний і багатий: це українська мова в його історичному розвитку, кріпацтво і солдатчина у всій їх тяжкості, і поряд з цим незгаслі спогади про козацьку вольність. Тут позначаються дивовижні поєднання впливів: з одного боку - українського філософа Сковороди і народних кобзарів, з іншого - Міцкевича, Жуковського, Пушкіна та Лермонтова.У 1845 р. вийшла героїко-романтична поема "Гайдамаки". У 1843-1845 роках Шевченко написав цикл поезій "Три літа" (центральним твором якого є "Сон"), поему "Кавказ", послання "І мертвим і живим ...", поезії "Чигирине, Чигирин","Великий льох", "Стоїть в селі Суботові" та інші, в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. В ув'язненні писав вірші, які згодом об'єднав у цикл "В казематі". У 1854-1858 роках написав російською мовою повісті "Музикант", "Художник", "Нещасний", "Капітанша", "Близнюки". Останніми прозовими творами Тараса Шевченка є повість "Прогулянка з задоволенням і не без моралі" (1856-1858) та щоденникові записи "Журнал". В Україні в 1859 р. він написав низку високих зразків інтимної та пейзажної лірики. Кілька його творів цього періоду опубліковано в журналі "Основа" та альманасі "Хата".