Розділ 4 Право соціального забезпечення

4.1. Поняття права соціального забезпечення

Право соціального забезпечення розглядається як система правових норм, встановлених державою, які регулюють пенсійні та деякі інші відносини щодо забезпечення літніх громадян та, в разі непрацездатності, державну допомогу сім’ям з дітьми, а також тісно пов’язані з ними процедурні відносини зі встановлення юридичних фактів і з вирішення спорів.

Ця галузь включає широку, внутрішньо узгоджену, хоча й некодифіковану, сукупність правових норм.

Нормами права може бути позначене не лише коло осіб, які підлягають соціальному забезпеченню, але й визначено фінансові джерела забезпечення непрацездатності. Звідси зв’язок двох аспектів соціального забезпечення – економічного і правового.

Під кутом зору економіки соціальне забезпечення – це організаційні заходи держави зі створення соціальних фондів і використання їх за цільовим призначенням.

З погляду права відносини із соціального забезпечення є об’єктом впливу правових норм. Причому правовому регулюванню підлягає весь комплекс суспільних відносин, які складають предмет права соціального забезпечення:

– загальне поняття соціального забезпечення;

– коло осіб, які забезпечуються;

–відносини, пов’язані з обов’язком держави з утримання певного контингенту непрацездатних громадян.

Що ж до обсягу видів соціального забезпечення, контингенту забезпечуваних, рівня забезпечення, то це залежить від економічного потенціалу держави, участі громадян у фінансуванні соціального забезпечення і розвиткові законодавства про соціальне забезпечення.

Основним видом суспільних відносин, які складають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини. Відносини в галузі пенсійного забезпечення, які раніше становили предмет різних галузей права, тепер стали єдиним внутрішньо узгодженим і взаємопов’язаним самостійним видом суспільних відносин. Єдність і відносна самостійність пенсійних відносин підтримується й тим, що у нашій країні здійснюється державна система пенсійного забезпечення. Тому немає підстав для регулювання пенсійних відносин нормами різних галузей права.

До пенсійних відносин наближені і тісно з ними пов’язані відносини із здійснення соціального страхування працюючих громадян, формування й використання Фонду соціального страхування та Пенсійного фонду, різноманітних виплат, соціального обслуговування престарілих і непрацездатних, ветеранів війни, праці за рахунок соціальних фондів.

4.2.Джерела права соціального забезпечення

Визначення поняття “джерела пенсійного права” пов’язане зі з’ясовуванням форм вираження нормативної державної волі, спрямованої на регулювання різних за характером суспільних відносин. Формами вираження права можуть бути закони і підзаконні акти, якими встановлюються певні норми права. Закони, як нормативно-правові акти, наділені вищою юридичною силою. Вона полягає в тому, що решта правових актів має виходити з законів і не суперечити їм.

Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, є Конституція України. Право на пенсію – одне з конкретних виразів цього загального конституційного права.

Винятково законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, наприклад: “Про пенсійне забезпечення”, “Про статус ветеранів війни, гарантіях їх соціального захисту”, “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” та іншими.

Укази Президента України, за своєю важливістю, вважаються другим після законів видом нормативних актів. Джерелом пенсійного права є ті укази, в яких містяться правові норми, що регулюють відносини з пенсійного забезпечення.

Постанови Кабінету Міністрів належать до підзаконних актів і приймаються на основі та на виконання законів і указів Президента України. Одначе підзаконність нормативних актів Кабінету Міністрів України не означає, що цей орган має право видавати акти лише з тих питань, котрі якоюсь мірою регулюються законом. Повноваження Кабінету Міністрів України значно ширші. КМУ видає різні акти. Деякі з них приймаються за дорученням Верховної Ради України, Президента України, інші – без таких доручень, якщо вирішення даного питання не належить до виключної компетенції Верховної Ради чи Президента. Це повною мірою стосується і нормотворчої діяльності КМУ відносно пенсійного забезпечення непрацездатних громадян.

За дорученнями, що містяться в законах і постановах Верховної Ради, КМУ прийняв низку рішень про:

– створення Пенсійного фонду України;

–затвердження Положення про Міністерство соціального захисту населення;

– Положення про медико-соціальну експертизу;

–визначив порядок відрахування коштів на соціальне страхування та пенсійне забезпечення;

–механізм корегування та перерахунку державних пенсій.

Кабінет Міністрів України видав нормативно-правові акти з питань соціального забезпечення та особистого страхування військовослужбовців, працівників органів прокуратури, внутрішніх справ і митних органів.

Велику групу нормативно-правових актів складають постанови КМУ про пенсійне забезпечення за вислугу років, про пільгові умови виходу на пенсію окремих категорій працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими і тяжкими умовами праці, про нарахування та підтвердження трудового стажу.

Особливе значення мають нормативно-правові акти КМУ про періодичну зміну і встановлення нових розмірів пенсій у зв’язку зі змінами рівня інфляції.

Роз’яснення Міністерства соціального захисту населення України видаються ним відповідно до наданого йому Верховною Радою України права давати роз’яснення з питань застосування Закону України “Про пенсійне забезпечення”. За змістом такі роз’яснення мають характер офіційного тлумачення норм пенсійного забезпечення, оскільки даються уповноваженим на це органом.

До інших нормативно-правових актів належать акти, прийняті іншими центральними органами, і такі, що є джерелами пенсійного права: окремі акти, видані Міністерством фінансів, Нацбанком і Пенсійним фондом України. Вони мають значення для вирішення соціальних питань. Наприклад, огляди громадян та встановлення їм інвалідності, визначення характеру професійних захворювань регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими Міністерством охорони здоров’я України.