3. Історична спадкоємність у розвитку нації

Не варто шукати джерела національної самосвідомості у протиставленні самобутніх рис своєї історії таким же самобутнім рисам історії інших народів. Точніше кажучи, не можна обмежуватися лише цим моментом, оскільки протиставлення «ми — вони» в національній самосвідомості завжди присутнє. Одначе основний момент самопізнання має стосуватися суттєвих, глибинних рис, які відбивають своєрідність поєднання культурного генофонду із самобутнім соціально-політичним ладом.

На цьому моменті наполягає й відомий український мислитель В. Липинський, зауважуючи, що «основною різницею України від Москви є не мова, не плем'я, не віра а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства»²³. Зазначене положення потребує критичного аналізу, і саме під кутом зору висловленої тези про поділ націй на нібито російську «історичну» та українську «неісторичну».

Розрізнення націй «історичних» та «неісторичних» було спочатку осмислене Г. Гегелем, а потім набуло самостійного значення в юридичній та адміністративній практиці Імперії Габсбургів. На час революції 1848 р. ці терміни вже нерідко використовували в публіцистичній літературі, у запальних політичних дискусіях.

Інша справа, наскільки цей термін відбиває якесь реальне явище суспільного буття, чи має на це об'єктивні підстави. /. Лисяк-Рудницький у контексті зазначеної дискусії наголошує на тому, що такий видатний авторитет із національних проблем у Австро-Угорській імперії, як Р. А. Канн, поділяв народи Австро-Угорщини на дві категорії: «національні групи з самостійною національною історією» і «національні групи без самостійної національної історії». До перших він зараховував німців, угорців, чехів, поляків, хорватів та італійців; до других — словаків, сербів, словенців, румунів і русинів (українців). Так само Г. С. Вотсон розрізняв «старі й сталі нації Європи» та «нові нації», до яких відносив і українців²⁴. М. Драгоманов говорив про «плебейські нації», тобто нації, які зведені до селянської маси і не мають власної аристократії чи буржуазії, і зараховував до них українців²⁵. І. Лисяк-Рудницький дотримується того критерію, що нація є феноменом політичної сфери, на відміну від етносу, який залишається на рівні простого відтворення життя із світоглядом, що не виходить за межі сільської громади. Етнос має лише рудиментарну, зародкову «історичність». Потенційна «історичність» виявляється тільки тоді, коли спільнота досягає національного самоусвідомлення. Існування нації спирається на свідому волю її членів, а тому нація — це колектив людей, які хочуть бути державою або є нею. Саме тому в деяких західних мовах слово «нація» є синонімом до слова «держава».

Щоправда, ті держави не є націями, які від своїх підданих вимагають тільки пасивної покори, а не свідомої співвідповідальності. І навпаки, оскільки нація, за висловом Ж. Ренана, є «повсякденним плебісцитом», то поведінка людини, її свідоме ставлення до вирішальних подій в житті народу і є пріоритетним фактором, що лежить в основі «суспільного договору». «Наприклад, якщо людина не захоче виконувати обов'язків, пов'язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закон, якщо вона не почуває себе співвідпові-дальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії «моя хата з краю», — тоді вона ділом засвідчує, що вона не дорожить ані своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу»²⁶ Є нації, що складаються з кількох народів (Британія чи Швейцарія). Є народи, що розпадаються на декілька націй, наприклад, німці. Тобто не завжди реалізується принцип: «Скільки народів, стільки й держав» (Й. Блюнчлг). Та все ж таки, повертаючись до проблеми «неісторичних» націй, мислитель робить висновок, що «вирішальним фактором в існуванні так званих історичних націй було збереження, незважаючи на втрату незалежності, репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та «високої» культури... Натомість неісторичні нації втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас і були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народного типу»²⁷.

В історіософії /. Лисяка-Руднщького поняття «нація» адекватне поняттю «політичний народ», який в історії України відповідає княжо-дружинній верстві часів середньовічної Русі, козацтву часів станової Гетьманщини і громадянству часів модерної української нації XX ст. Трагедія української історії полягає в тому, що «немає прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між; Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати «наново». Ось тут лежить головна причина хронічної політичної недозрілості українського суспільства, його інфантильності та примітивізму»²⁸.

Аргументація мислителя досить вагома: немає прямого зв'язку між літературою доби й середовища «Слова о полку Ігоревім» та козацького бароко; між бароковою і модерною культурами. На відміну віл росіян. яких розвиток сучасної літературної мови відбувався через поступове влиття народних мовних елементів в усталені рамки церковнослов'янської мови, успадкованої від попередньої доби, батьки українського «літературного відродження» витворили книжну мову, спираючись тільки на розмовну мову сільського люду Подніпров'я.

Як наслідок — загублено літературну традицію попередніх сторіч, втрачено вироблену попередниками українську наукову термінологію, літературна мова стала продуктом XIX ст., а все, що старіше за перо /. Котляревського, залишилось потойбіч інтелектуального горизонту, оскільки лише вузький гурт фахівців може сприймати і глибоко розуміти всі скарби старого українського письменства — взяти хоча б Г. Сковороду.

Не дивно, що повноцінна національна література з'явилася лише в кінці XIX ст., та й то досить умовно — тільки як художня література. Повноту або неповноту літератури в цілому визначає її спроможність задовольнити всі істотні культурні потреби свого суспільства в даний історичний момент, — починаючи від букваря і закінчуючи суспільно-економічною та технічною літературою. По суті, цю проблему не було розв'язано й упродовж XX ст.

У соціологічному розумінні «неісторичною» називається нація, яка, хоч і має свою історичну минувшину, одначе зазнала глибоких і тривалих перерв у своєму розвитку. «Немає сумніву, — пише І. Лисяк-Рудницький, — що Україна є типовою неісторичною нацією. її особливість полягає навіть у тому, що таких переривів своєї національної екзистенції вона зазнала аж двічі: раз після Люблінської унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької України у 18 ст. Цей факт " неїсторичності" української нації (в тому умовному розумінні, що його надаємо цьому слову) мусить бути покладений в основу всіх дослідів над проблемою «постання української нації» ²⁹.

Коли йдеться про «перериви», то мається на увазі процес становлення одного й того ж суб'єкта — української нації, про три фази тяглості та спадкоємності української національної історії: княжо-феодальної, козацької та модерної. Одначе ці успадковані елементи є слабкими й неповними порівняно з національною історією ряду інших європейських країн. Усілякі історичні катастрофи — чужинські завоювання та внутрішні революції — впродовж історії України завдавали ударів насамперед по соціальних елітах, репрезентативних політичних і культурних установах.

Широкі верстви селянського люду, звичайно, забезпечували елемент спадкоємності, оскільки для збереження характеристики народу, його прикмет не потрібно спадкоємності складних соціокультурних інституцій — достатньо самовідтворення на рівні родини. Зате нація (за часів середньовіччя доцільніше говорити «політичний народ») потребує якісно інших життєвих сил. Для смерті нації не потрібно фізичної загибелі етнічного масиву — вистачає того, щоб у спільноти згасла воля бути окремим політичним суб'єктом. Добровільна капітуляція провідної верстви, прийняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології призводять до самогубства нації. Навіть деяке ослаблення того вектора напруженості, який творить націю, неминуче тягне за собою її декаданс. Отже, «політичний народ», а згодом «нація» є не простою сукупністю індивідів, яким випало мати спільну мову й певні етнічні характеристики, а спільнотою з виразною самосвідомістю і волею до державного життя. У минулі віки виконання такої функції обмежувалося певною репрезентативною верствою — її смерть була рівноцінна смерті «політичного народу». Нинішні нації стали більш повнокровними через розширення своєї соціальної бази: її становлять усі громадяни, увесь народ. І це розширення перспективи робить «смерть» нації малоймовірною, якщо справа не дійде до справжнього геноциду.

Використовуючи термін «неісторичності» української нації чи її «плебей-ськості», мусимо насамперед з'ясувати, які фактори сформували національну специфіку українців, якою мірою можна абсолютизувати фактор історичної перервності. І далі — як визначити той момент і ті рушійні сили, які утвердили, наприклад, історичність українського поступу (якщо це так було насправді).

Фактор історичної спадкоємності того чи того народу забезпечується низкою складових. Це насамперед сталість території та наявність більш-менш компактного ядра аборигенного населення, яке усвідомлює свою окремішність і має волю до самоорганізації. У комплексі ці та інші ознаки забезпечують геополітичний фактор, тобто єдність території та політизованого народу, самоорганізованого в ту чи іншу форму державності. Управлінські функції в ній забезпечуються політичною елітою, функції ідеологічного «клею» спільноти забезпечує, наприклад, церква. Отже, : для самовідтворення народу на рівні великого суспільства-держави потрібні передумови: об'єктивні (чисельність населення, відповідна геополітична ситуація); суб'єктивні (самоусвідомлення, ідеологічна єдність і політична воля).

Аналізуючи співвідношення понять «держава» і «народ», М. Грушевський віддавав пріоритет останньому. У цілому він визнавав вагу держави як каталізатора, що формував у принципі пасивну масу, пропонуючи їй політико-державний, культурний, економічний та юридичний устрої. Якщо ті устрої виросли «на ґрунті народнім» і «відповідали потребам народнім», то вони сприймалися як свої, якщо ні, то маси повставали проти таких устроїв. «Студіюючи політично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні вияснити собі питання, в якій мірі він був ділом самого народу, чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений і накинений. Вияснити, наскільки відповідав він потребам народнім і яке значення й вплив мав на народну масу»³⁰.

У зазначеному положенні відчуваються народницькі настанови, які не в усьому відповідають сучасному розумінню соціокультурних процесів. До положення «народ завжди правий» слід ставитись обережно. Момент гармонії народних ідеалів і державних — дуже відносний і нечастий у суспільному процесі. «Певний момент дискомфорту в житті народу несе в собі навіть позитивний зміст, бо завжди творить вектор конструктивної напруженості, підштовхує до пошуків нових підходів, реформ тощо. Проте в разі перевищення больового порогу, викликаного різкими суспільними змінами, може статися й різкий соціальний вибух. У цілому постійною тенденцією є подвійне ставлення народу до влади»³¹.

Таке ставлення є результатом існування соціокультурної суперечності, розпаду в ментальності народу самого образу влади, що сягає давніх додержавних уявлень. У давніх моделях світобудови існувала двохелементна модель спільноти, яка включала сакральний центр і периферію. Тобто першу особу, яка втілювала у собі вищу правду та космічний порядок, з одного боку, і народ — з іншого. Народ то ототожнював себе з центром правди, то бачив себе окремо.

У центрі відносин народу та влади — територія для самовідтворення соціуму, його процвітання і поступу. Територія України для М. Грушевського — це сучасна йому етнографічна територія українського народу, на якій у минулому відбувалися два основні процеси: колонізація її українськими племенами і одвічна боротьба зі степовими тюрко-татарськими руїнниками, що ослаблювали українські політичні організації³².

Освоєння населенням території визначали специфічний хід української історії: «Боротьба з степом протягом віків абсорбувала енергію народу, його вищих верств і правительств. Колонізаційні і економічні флуктуації не давали стверднути ні суспільним, ні політичним відносинам. Маючи небезпечного ворога на цілій полуднево-східній граничній лінії, українські політичні організації неспроможні були удержатися, коли в тилу на лінії північно-західній сформувалися якісь міцніші політичні організми. Політичний упадок потягнув за собою остаточне абсорбування чужорідними суспільними верствами всього, що становило ще національні засоби, а народні маси в кінці відповіли на це масовою реакцією, народними війнами, що ще на кілька століть забирають усі сили, всю енергію народу, поки обездолений він не опускає байдуже рук»³³.

Козацький період — новий соціально-національний чинник, який показав життєві сили українського народу після асиміляції політичної еліти України польською спільнотою слідом за Люблінською унією 1569 р. На цьому етапі український народ активно і чи не вперше масово і свідомо виступає «творцем своєї долі й життя, зривається до боротьби на життя і смерть за здійснення своїх мрій і бажань»³⁴. Встановлюється тісний зв'язок між козацтвом і православною церквою (так би мовити, між «політичним народом» та «інтелігенцією»), коли гетьман Петро Сагайдачний разом із Військом Запорозьким у 1620 р. записався до Київського Богоявленського братства, а також посприяв тому, щоб у 1620-1621 рр. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського та ще п'ятьох єпископів і тим самим відновив православну ієрархію у Речі Посполитій. Високо оцінюючи ці кроки, М. Грушевський зазначав: «Але заразом у історичній перспективі українського життя ця фаза його історії мусить бути докладно вияснена у своїх зв'язках із попередніми стадіями, бо органічна зв'язлість і тяглість народного життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, коли живе даний народ...

Цю зв'язь зазначив я й епіграфом

з нововідкритого маніфесту українського духовенства 1621 р. Це той момент, коли стає довершеним фактом перетворення української козаччини з явища чисто побутового, зі спеціальності східноукраїнського життя, у новий соціальний і національний фактор. Козацтво проголошує і свою солідарність з українською інтелігенцією на пункті релігійних і національних змагань, і з цього часу історія козаччини стає центром українського життя більш як на століття»³⁵.Чим була цікава Хмельниччина для М. Грушевського, то це тим, що значення її можна розглядати лише в ретроспективі, але під кутом зору нового руху, який мав довести до становлення української нації в XX ст. Характеризуючи загальний розвиток української історії, видатний історик вдається до категорій гегелівської тріади: «Уживши старої історіософічної термінології, ці дві доби політичного українського життя — стару княжу і новійшу — народну (козацьку) можна б назвати тезою і антитезою, що доходить до «синтезу в столітті українського відродження». Він глибоко вірив у пробудження енергії національної самооборони перед небезпекою загрози національної смерті. Лейтмотивом його історичної концепції стало бажання «показати, як тісно і нерозривно сполучені між собою всі періоди історії Руси-України, як одні і ті ж змагання народні, одна і та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах»³⁶. Такою головною ідеєю, ідеалом, виплеканим за часів Хмельниччини, але так і не досягнутим, були свобода, рівноправність та автономія. Рушійною соціальною силою, яка реалізувала б цей ідеал, мало б бути лише українське селянство, з якого могли вийти промислові робітники й інтелігенція.

Видатний історик і мислитель досить оптимістично дивився у майбутнє України. Завдання на поточний момент після повернення з еміграції в 1926 р. він формулював так: «Українська культурна робота для українського села ще не закінчена, і робота української історіографії в цім аспекті ще не сказала свого останнього слова. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде нас шляхом цієї роботи — лицем до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська, Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми, що стали на цей шлях, ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закінчити формацію української національності утворенням свідомої української робітничої верстви, через повне завершення культурного циклу роботи села»³⁷. У цьому контексті доречно нагадати думку В'ячеслава Аипинського, висловлену 1920 р.: «Трьох синів рідних має сьогодні наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба — гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента — демократа й республіканця і пролетаря — більшовика та інтернаціоналіста»³⁸. Ці слова доречні й сьогодні, коли проблема консолідації українського суспільства на засадах ідейно-політичного плюралізму є особливо актуальною. ворога на цілій полуднево-східній граничній лінії, українські політичні організації неспроможні були удержатися, коли в тилу на лінії північно-західній сформувалися якісь міцніші політичні організми. Політичний упадок потягнув за собою остаточне абсорбування чужорідними суспільними верствами всього, що становило ще національні засоби, а народні маси в кінці відповіли на це масовою реакцією, народними війнами, що ще на кілька століть забирають усі сили, всю енергію народу, поки обездолений він не опускає байдуже рук»³³.

Козацький період — новий соціально-національний чинник, який показав життєві сили українського народу після асиміляції політичної еліти України польською спільнотою слідом за Люблінською унією 1569 р. На цьому етапі український народ активно і чи не вперше масово і свідомо виступає «творцем своєї долі й життя, зривається до боротьби на життя і смерть за здійснення своїх мрій і бажань»³⁴. Встановлюється тісний зв'язок між козацтвом і православною церквою (так би мовити, між «політичним народом» та «інтелігенцією»), коли гетьман Петро Сагайдачний разом із Військом Запорозьким у 1620 р. записався до Київського Богоявленського братства, а також посприяв тому, щоб у 1620-1621 рр. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив /. Борецького на митрополита Київського та ще п'ятьох єпископів і тим самим відновив православну ієрархію у Речі Посполитій. Високо оцінюючи ці кроки, М. Грушевський зазначав: «Але заразом у історичній перспективі українського життя ця фаза його історії мусить бути докладно вияснена у своїх зв'язках із попередніми стадіями, бо органічна зв'язлість і тяглість народного життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, коли живе даний народ...

Цю зв'язь зазначив я й епіграфом

з нововідкритого маніфесту українського духовенства 1621 р. Це той момент, коли стає довершеним фактом перетворення української козаччини з явища чисто побутового, зі спеціальності східноукраїнського життя, у новий соціальний і національний фактор. Козацтво проголошує і свою солідарність з українською інтелігенцією на пункті релігійних і національних змагань, і з цього часу історія козаччини стає центром українського життя більш як на століття»³⁵.Чим була цікава Хмельниччина для М. Грушевського, то це тим, що значення її можна розглядати лише в ретроспективі, але під кутом зору нового руху, який мав довести до становлення української нації в XX ст. Характеризуючи загальний розвиток української історії, видатний історик вдається до категорій гегелівської тріади: «Уживши старої історіософічної термінології, ці дві доби політичного українського життя — стару княжу і новійшу — народну (козацьку) можна б назвати тезою і антитезою, що доходить до «синтезу в столітті українського відродження». Він глибоко вірив у пробудження енергії національної самооборони перед небезпекою загрози національної смерті. Лейтмотивом його історичної концепції стало бажання «показати, як тісно і нерозривно сполучені між собою всі періоди історії Руси-України, як одні і ті ж змагання народні, одна і та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах»³⁶. Такою головною ідеєю, ідеалом, виплеканим за часів Хмельниччини, але так і не досягнутим, були свобода, рівноправність та автономія. Рушійною соціальною силою, яка реалізувала б цей ідеал, мало б бути лише українське селянство, з якого могли вийти промислові робітники й інтелігенція.

Видатний історик і мислитель досить оптимістично дивився у майбутнє України. Завдання на поточний момент після повернення з еміграції в 1926 р. він формулював так: «Українська культурна робота для українського села ще не закінчена, і робота української історіографії в цім аспекті ще не сказала свого останнього слова. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде нас шляхом цієї роботи — лицем до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська, Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми, що стали на цей шлях, ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закінчити формацію української національності утворенням свідомої української робітничої верстви, через повне завершення культурного циклу роботи села»³⁷. У цьому контексті доречно нагадати думку В'ячеслава Аипинського, висловлену 1920 р.: «Трьох синів рідних має сьогодні наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба — гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента — демократа й республіканця і пролетаря — більшовика та інтернаціоналіста»³⁸. Ці слова доречні й сьогодні, коли проблема консолідації українського суспільства на засадах ідейно-політичного плюралізму є особливо актуальною.