3. Національно-державницька ідея та її зміст

Знову і знову поставало питання: навколо якої ж ідеї об'єднаємося? Яка ідея виконає роль «соціального клею»? Відповідь, здавалося, мала б бути однозначною. Поза сумнівом, навколо національно-державницької ідеї. Саме на її хвилі й прийшов до влади перший ешелон політиків, які ефективно виявляли себе у протистоянні імперській доктрині комуністичного крою. Те, що саме національна ідея стала в центрі уваги, не дивувало. Свого часу відомий американський соціолог Д. Белл зазначав, що звернення у кризові періоди саме до національної ідеї часто, навіть попри загальногуманістичні, універсальні цінності, пояснюється тим, що вона є найпростішою і найдоступнішою формою соціальної ідентичності людей. Без неї неможливо втягнути широкі верстви населення у процес глобальних перетворень.

В умовах кризи, коли людина не знаходить можливості для того, щоб повною мірою реалізувати себе, національна ідея стає екстремальною, підноситься до рівня системи корінних переконань, остаточним поглядом людини на життя, на світ, у який вона повірила. Ця віра може спиратися або не спиратися на знання, може бути релігійною чи навпаки. Важливо, щоб людина чітко бачила будову свого світу. Коли ж втрачаються орієнтири, настає криза, яку називають перехідним періодом. Людина живе «на рівні» цього часу тимчасовим нестабільним життям. У цьому й полягає її драматизм, адже прожити так своє єдине життя може далеко не кожен. І тут на допомогу приходять нетлінні національні цінності.

Важливим є те, як трактувати національну ідею: чи в її традиційному розумінні, апелюючи до такого комплексу ідей, як самостійність, соборність, самобутність, патріотизм, побожність, ірраціоналізм, індивідуалізм, анархізм тощо; чи в плані відкритості України до засвоєння європейських ліберально-демократичних соціальних інститутів, від яких вона була насильно відлучена кілька століть тому; чи в розумінні України як пограниччя між Сходом і Заходом, що має виконати історичну місію синтезу найпередовіших досягнень обох цивілізацій; чи в плані «бурі і натиску» молодого покоління громадян України, яке, полишивши тягар звичок і передсудів минулих віків, зважатиме лише на власний соціальний досвід, набуваючи його в брокерських конторах, засвоюючи масову культуру та етику бізнесу, створюючи тим самим свою, оновлену систему цінностей, своєрідну субкультуру.

Історичні ідеї живуть завдяки не стільки своїй внутрішній силі, скільки великій потребі в них на даний момент. Якщо ідея висувається прогресивною соціальною силою, то прогресивним буде і її втілення. Коли ж її несе суспільству регресивна, антиісторична сила, то ідея стає руйнівною. Це однаково стосується як ідеї демократії, так і ідеї патріотизму.

Екстремістське акцентування уваги на національному моменті несе в собі загрозу ксенофобії, страху й недовіри до чужинців. З таким ідейним багажем інтегруватись у Європейське співтовариство — а саме механізм інтеграції у світовий розподіл праці й міг би забезпечити Україні шлях до добробуту громадян — буде дуже важко. До того ж, шлях у Європу лежить, очевидно, через інтеграцію з найближчими сусідами. А націонал-радикалізм, як відомо, взаєморозумінню між народами не сприяє. Звичайно, європейські політики можуть певною мірою зрозуміти наші клопоти, бо в минулому самі переживали період національного відродження з усіма супутніми процесами міфологізації історії. Певну паралель тут можна проводити між Україною XX та Італією XIX ст.

Термін «рисорджименто» з'явився в Італії в контексті таких ідеологічних настанов, як «національний реванш», «національне визволення». Магістральна ідея реваншу — повернення до стану речей, який існував у минулому, через концентрацію розпорошених національних сил навколо єдиного бойового ядра. Домінуючою у свідомості широкого загалу стає літературно-моралістична ідея органічної послідовності історичного розвитку від Давнього Риму до сучасної держави. Саме відповідно до цього міфу італійська нація зображалася такою, що «виникла з Давнім Римом» і нині є «знову відродженою» з відтворенням першооснов греко-римської культури⁷.

У такій політизованій морально-психологічній обстановці історики часто безсилі довести до рівня пересічного громадянина всю ненауковість подібних побудов. Цей громадянин тяжіє швидше до сентиментальних пересудів і не хоче сприймати те, що тієї Італії, яка утворилася 1870 р., раніше ніколи не існувало й не могло існувати. Він завжди переймається переконанням, що ніби те, що існує нині, мало існувати завжди і що Італія споконвіку існувала як єдина нація, але була пригноблена іноземними державами. Похватні ідеологи, які «випливають» на політичній кон'юнктурі, підживлюють такі переконання різного роду «аргументами», висмикуючи їх із живого історичного контексту, і тим самим задовольняють попит людей, що мають «комплекс меншовартості», — утілюють їхнє потаємне бажання виступати в ролі прямих нащадків античного світу.

І до відповідного процесу в Україні слід ставитися з розумінням. Пошуки «національної» державності ще до часів Київської Русі свідчать про те, що ми проходимо фазу свого «національного реваншу», де в ролі «старшого брата» східного слов'янства дехто зображає вже прадавніх українців. За цих умов міф, ідеологія набувають серйозного значення, створюючи фундамент для консолідації нації, формування її політичного й культурного життя. Водночас слід бачити, що ця ідеологія задовольняє інтереси певного, обмеженого в історичному часі, перехідного моменту, не має стратегічної перспективи, тобто є умовою необхідною, але, так би мовити, недостатньою. За таких обставин наука має робити свою справу, усвідомлюючи, що вона не може монополізувати всю сферу людського світогляду, який однаковою мірою є раціональним та ірраціональним. Оскільки існує суспільна потреба в прикрашанні минулого, то вона неминуче задовольнятиметься ідеологами — новітніми міфотворцями. Потрібно мати на увазі, що «історичне пізнання постає, власне, у діалектичному змаганні міфу («метафізична історія ») з логікою («когнітивна історія »). Одне з основних завдань історика — це аналітично деміфологізувати архетипи міфу, а водночас і породжені ним передсуди й табу, які, будучи, як міф, ірраціональними, «не потребують доказу», на думку своїх творців»⁸.

Міфологія XX ст., виконуючи функцію «соціального клею», містить також і величезний деструктивний потенціал. Міф позбавляє людину необхідності самостійного переосмислення — мовляв, досить почути, прочитати, повірити. А спрощене уявлення про соціальну реальність робить людину XX ст. небезпечною не лише для себе, а й для всього світу.

Уже на першому році незалежності стало зрозумілим, що національно-державницьку ідею час наповнювати конкретним соціально-економічним змістом: розробити концепцію найсприятливішого напряму й темпів реформ, оптимального співвідношення економічної ефективності, фінансової стабільності та соціальної справедливості. Брак конструктивних ідей при цьому дехто з політиків намагався компенсувати конфліктною поведінкою навколо проблем, що виникають між сусідніми державами з територіальних та військових питань. Можливо, вона й приносила комусь політичні дивіденди, але все це було питанням поточного моменту. Україна ж мала вже вдруге протягом XX ст. дати відповідь на виклик часу і конституюватися як державна нація у сім'ї європейських народів.