8.Пробудження національної свідомості

Остаточне знищення наприкінці XVIII ст. російським царизмом української держави у формі гетьманщини супроводжувалося масовою русифікацією корінного населення України, витісненням української мови з державних установ і системи освіти. Певною мірою у такий спосіб тисячі родин української козацької старшини розплатилися з імперією за отримання звання російських дворян, а також за підтвердження своїх прав на володіння маєтками та кріпацькими душами.

Чимало новоявлених дворян досить спритно досягли в Російській імперії найвищих посад. Представники знатних українських родин вірою і правдою служили Російській імперії на посадах міністрів та закордонних послів, що в цілому, як ми зазначали, відповідало геостратегічним інтересам майбутньої України. Однак імперська служба має свою логіку й вимагає демонстративного дистанціювання від власного народу як ознаки лояльності щодо «вищих державних інтересів». І тут багато залежало від внутрішньої культури кожної особи. У багатонаціональній державі, як стверджують соціологи, узагалі надмірно посилюється процес політичного відчуження громадян, що неминуче веде до посилення бюрократизації суспільства. Приклад Росії і Австро-Угорщини XIX ст. показав, що імперії можуть досягти політичної стабільності, лише зробивши ставку на особливий клас бюрократії. У такий спосіб уряд може забезпечити собі свободу дій, а точніше — свавілля, спираючись на армію і бюрократію. У таких країнах, зазвичай, престижними стають професії чиновника й офіцера. Утворюється своєрідна каста, у якій культивується презирство до всіх індивідів, які не посідають офіційних посад, а особливо до тих, хто не байдужий щодо свого національного походження, духовності свого народу. У середовищі чиновництва популяризується думка, що посада і служба набувають наднаціонального, політичного значення,

щоправда ознаки титульної панівної нації серед чиновників теж підносяться до вершини ієрархічної піраміди.

Сказане цілком стосується духовної (чи бездуховної) атмосфери, яка панувала в імперській Росії. У ній соціальний тип російського чиновника тотожний унтер-офіцеру російської армії: «Вони утворюють відособлену групу, одірвану від народу. Вони належать державі і не можуть без неї існувати; полишені на самих себе, вони ні на шо не здатні. Жити й далі під опікою уряду — це все, чого вони хочуть... Це коло людей, які відіграють підлеглу роль; вони хитрі, обмежені й егоїстичні, і поверхова освіта цих людей робить їх ще огиднішими. Марнославні, жадібні до наживи, продавшись душею і тілом державі, вони самі в той же час щодня і щогодини намагаються продати її вроздріб, коли це може дати їм яку-небудь вигоду»⁷². Такий «діловий» підхід до державної служби переплітався в бюрократичному середовищі з недовірою та упередженістю до будь-яких «горизонтальних зв'язків», які засвідчували прив'язаність до рідного народу, не санкціоновану згори.

Тим більша заслуга людей, які сприяли формуванню в цей нелегкий час української національної самосвідомості, поширенню історичних знань про минуле України. Насамперед ідеться про «Історію Русів» — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст., де обстоюється ідея про право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Цей твір є скоріше не історичним дослідженням, а політичним трактатом, утіленим у форму історії України, де автор з огляду на цензурні умови часто приписує власні думки різним історичним діячам. Автор чи автори цього твору так і залишилися невідомими. Висловлюються здогади, що книга була написана серед гуртка патріотично налаштованих новгород-сіверців. Перша згадка про рукопис, який поширювався в численних копіях, сягає 1825 р. Згодом він був опублікований 1846 р. О. Бодянським у Москві.

Ідеї, закладені в «Історії Русів», були сприйняті й розвинуті низкою наступних авторів. Двома виданнями (1822 і 1830 рр.) вийшла у світ чотиритомна «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, де ґрунтувалося право на автономне козацьке самоврядування. Кожний том видання супроводжувався документальними джерелами з історії України. Ще більше документів було вмішено у п'ятитомній «Истории Малороссии» М. Маркевича, що побачила світ у 1842-1843 рр. М. Маркевич ще виразніше обстоював правомірність державної незалежності України. Саме за це його критикував * В. Бєлінський: у рецензії, опублікованій у журналі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійний, незалежний від історії Росії, курс.

Важливу роль у формуванні історичної пам'яті народу відіграла Тимчасова археографічна комісія, створена владою в Києві для того, щоб довести тезу, нібито Волинь — «край істинно російський». Опубліковані комісією документи, підготовлені такими високопрофесійними істориками, як М. Максимович та М. Костомаров, засвідчували, що це край споконвічно український. Співробітником комісії був і Тарас Шевченко. Переломним моментом у формуванні громадсько-політичного світогляду в Україні стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.). У контексті національного відродження братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості його учасників, а за змістом — переважно культурно-просвітницького) етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького — уже досить політизованого. Головною метою товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові — демократичному за своєю природою, органічно несприйнятливому до всякої неволі й рабства — випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів із подальшим об'єднанням їхніх держав у федеративний союз.

Навесні царські жандарми заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників засідання братства та під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством керував сам Микола І, він же затверджував вирок про заслання до різних місць Російської імперії. Охоронців імперії найбільше хвилювало те, що в товаристві вкорінювалася думка «про можливість існування України як окремої держави». Саме тому Микола І запропонував генерал-губернаторам в Україні охопити таємним наглядом усіх, хто виявив посилений інтерес до української історії та літератури, але репресивні заходи здійснювати якомога обережніше, без явних переслідувань, «і, наскільки можливо, не дратуючи уродженців Малоросії». Водночас у Росії стали друкуватися праці, автори яких намагалися довести, що українська мова — це та сама російська, тільки зіпсована польською (М. Каченовський). Водночас у Польщі поширювалися думки, що українська мова — «хлопський» діалект польської.

Скасування кріпацтва в Західній Україні після революції 1848-1849 рр., а на Східній Україні — унаслідок реформи 1861 р. піднесло процес формування національної свідомості на принципово новий рівень. У земському самоврядуванні, введеному реформою 1864 р., брало участь усе населення, яке мало земельну власність: дворяни, духівництво, міщани, селяни. За рахунок оподаткування землеволодінь надходили кошти для вдосконалення економічного й культурного життя. Населення отримувало безплатну медичну допомогу, поширювалася шкільна освіта, популяризувалися нові сільськогосподарські культури тощо. Після 1870 р. були запроваджені міські думи, які займалися тим же, що й земські управи в сільській місцевості. В Україні з'явилися виробничо-комерційні династії (Терещенки, Бродські), які подали яскравий приклад меценатства.

Узагалі все суспільно-політичне й культурне життя України другої половини XIX ст. свідчило про зростання національної самосвідомості. Коли раніше вузьке коло етнографів збирало й вивчало український фольклор, то тепер широкі кола національно свідомої громадськості стали вивчати й популяризувати звичаї українського народу. Б. Грінченко вів напружену роботу з укладання багатотомного словника української мови. Найбільше розвиткові української літературної мови та засвоєнню її словникового фонду в цей період сприяла творчість Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської та ін. Особливо вагомим внеском у загальнокультурний розвиток української нації та могутнім засобом боротьби проти русифікації став український переклад Біблії, здійснений Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм.

Звичайно, ця діяльність не могла не насторожити царську владу. Коли на початку 60-х років вибухнуло польсько-шляхетське повстання, яке перекинулося і на Правобережну Україну, реакційні сили зчинили галас навколо діяльності українських недільних шкіл, де історія викладалася не за офіційними підручниками⁷³; це мало наслідком чергові заборони й утиски.

Завдяки культуротворчим процесам, які активно проводилися зростаючою українською інтелігенцією, відбувався процес пробудження національної свідомості. Національне ставало не самоціллю, а природною даністю, закономірною основою, запорукою духовно-соціальної самореалізації людини. Починається пошук, болісний і суперечливий, національної ідеї, у силу чого погляди звертаються не просто до української історії, а до історії українського духу, який репрезентує палітру яскравих мислителів. В їхній творчості вироблені основні філософські стратегії становлення української національної ідеї — мораль­ність, розум і людиноцентризм.