- •2.Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський.
- •3.Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії.
- •6.Загальна характеристика релігійної філософії Середньовіччя.
- •7.Натурфілософські та гуманістичні ідеї філософії епохи Відродження.
- •8.Загальна характеристика філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм.
- •9. "Докритичний" та "критичний" періоди у творчості і. Канта.
- •10. Філософська система г. Гегеля і його діалектичний метод.
- •11. Антропологічна філософія л. Фейєрбаха.
- •12. Основні ідеї марксистської філософії. Проблема відчуження людини.
- •13. Основні етапи розвитку філософської думки в Україні.
- •14.Філософські погляди г.Сковороди.
- •15. Сутність позитивізму, його основні історичні форми.
- •17. Філософська герменевтика як теорія розуміння.
- •18. Основні ідеї неотомізму, його відмінність від середньовічного томізму.
- •19. Історичні форми діалектики як вчення про універсальні зв'язки, зміни та розвиток. Діалектика й метафізика.
- •20.Сутність закону єдності й боротьби протилежностей.
- •21. Взасмоперехід кількості та якості в процесі розвитку. Сутність категорії "міра".
- •22. Поняття й сутність діалектичного заперечення. Категорія "зняття".
- •23. Взаємозв'язок категорій "одиничне", "особливе" й "загальне".
- •24. Взаємозв'язок категорій "явище" й "сутність". Категорія "видимість" (позірність).
- •25. Взаємозв'язок категорій "причина" і "наслідок". Детермінізм та індетермінізм.
- •26. Взаємозв'язок категорій "форма" і "зміст". Співвідношення зовнішньої та внутрішньої форми в процесі розвитку.
- •27. Взаємозв'язок категорій "можливість" і "дійсність". Реальні й формальні можливості. Роль імовірності в реалізації можливості.
- •28. Категорії "необхідність" і "випадковість", "свобода" й "необхідність".
- •29. "Буття" як філософська категорія. Форми буття та їх діалектична єдність.
- •30. Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про основні форми й структурність матерії.
- •31. Рух як спосіб існування матерії та його основні форми. Рух і розвиток. Специфіка соціального руху.
- •32. Простір і час — форми існування матерії. Соціальний простір і соціальний час як буття людини в культурі.
- •33. Поняття і сутність антропосоціогенезу. Філософія й наука про походження людини.
- •34.Постановка проблеми людини в історії філософії.
- •38.Структура свідомості. Свідомість і несвідоме. Самосвідомість.
- •39.Розуміння пізнання як діалектичного й культурно-історичного процесу взаємодії людини і світу. Об'єкт і суб'єкт пізнання.
- •40.Проблема істини у філософії. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.
- •41.Єдність чуттєвого й раціонального в пізнанні. Основні форми чуттєвого та раціонального пізнання.
- •42.Буденне та наукове пізнання. Форми і методи наукового пізнання.
- •43.Наука як форма суспільної свідомості та її вплив на розвиток цивілізації. Моральна відповідальність вченого.
- •46.Матеріальні фактори функціонування суспільства. Єдність продуктивних сил та виробничих відносин.
- •47. Історична періодизація суспільного розвитку: формаційний та цивілізаційннй, осьовий і хвильовий підходи.
- •48. Сутнісні риси інформаційного суспільства. Роль інформаційних і комп'ютерних технологій у сучасному суспільному прогресі.
- •49. Історичні форми відношення суспільства до природи. Причини виникнення та шляхи розв'язання сучасних екологічних проблем.
- •54.Суспільна свідомість та її структура: буденна й наукова свідомість, суспільна психологія та ідеологія, форми суспільної свідомості.
- •58.Глобальні проблеми сучасності та майбутнє людства.
- •60.Поняття та сутність глобалізації, її позитивні тенденції й проблеми.
8.Загальна характеристика філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм.
XVII-е сторіччя відкриває наступний період у розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. В кінці XVI-го – на початку XVII-го ст. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, яка відіграла значну роль в розвитку капіталістичних відносин у західноєвропейських країнах. Розвитком нового – буржуазного – суспільства породжуються зміни не тільки в економіці, політиці й соціальних відносинах, ним змінюється і свідомість людей. Найважливішим фактором такої зміни суспільної свідомості виявляється наука, і перш за все експериментальне природознавство, яке саме в XVII сторіччі переживає період свого становлення: не випадково це сторіччя прийнято називати епохою наукової революції. Розвиток науки Нового часу, як і соціальні перетворення, пов’язані з розкладом феодальних порядків і послабленням впливу церкви на суспільне життя, сприяли новій орієнтації філософії. Якщо в середні віки вона переважно узгоджувалась із богослів’ям, а в епоху Відродження – з мистецтвом, то в Новий час вона спиралась головним чином на науку і – в свою чергу – сприяла її розвитку через розробку світоглядних і методологічних засад теорії пізнання. Новий час у філософії характеризується, перш за все, зіткненням двох протилежних філософських напрямків: емпіризму(Р.Декарт, Лейбніц, Б. Спіноза) і раціоналізму(Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм), які мали спільну для них обох мету – знаходження надійного й ефективного методу набуття здобуття наукового знання, але йшли до цієї мети різними шляхами. На думку Р.Декарта і його послідовників такою основою слід вважати аксіоми, які мають характер природжених ідей, тобто таких, що виникають в голові людини одночасно з народженням її самої (наприклад, ідея того, що будь-яке ціле більше будь-якої його частини). Оскільки аксіоми – як вважали раціоналісти – не викликають і не можуть викликати жодних заперечень, остільки методом дедуктивного (від загального до окремого) умовиводу з цих аксіом можна отримати всю необхідну систему знань, що за своєю природою будуть незаперечними. Френсіс Бекон розрізняє три основні існуючі пропозиції щодо шляхів пізнання:
1.«Шлях павука» – намагання здобути істини із «чистої свідомості», як це має місце у схоластиці.
2.«Шлях мурахи» – вузький емпіризм, збір роз’єднаних фактів без їх узагальнення.
3.«Шлях бджоли» – єднання обох шляхів, тобто, раціонального й чуттєвого.
Як і раціоналісти, Бекон визнає існування аксіом, але він доводить, що кожна аксіома є ніщо інше, як результат незчисленних емпіричних дій багатьох людей і закріплення цього результату в свідомості людини.
9. "Докритичний" та "критичний" періоди у творчості і. Канта.
Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. В його інтелектуальному розвитку виділяють два періоди: “докритичний”, коли Кант виступав в основному як натураліст, і “критичний”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія - період публікації трьох «Критик» - «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Критики здатності судження» (1790); докритичний Визначальним для цього періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У своїх природо наукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. У працях "докритичного" періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується погляду, згідно з яким зв'язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв'язку між підставою та наслідком. критичний Кант здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта. Кант робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті він розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства. Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливо достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється з загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. За Кантом, суб'єкту, що пізнає, від природи притаманні деякі вроджені форми підходу до дійсності, які не можуть бути виведені із самої дійсності, - це простір, час, форми чуттєвості. Простір і час, у Канта, - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а навпаки, це суб'єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання, під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а, навпаки, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважає Кант. Поняття та категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості загальний і необхідний характер. Тому знання, засноване на них, має об'єктивний характер.