33. Поняття і сутність антропосоціогенезу. Філософія й наука про походження людини.

Вивчення проблеми людини у філософії слід почати з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін. спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі – ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії. Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Еволюційна концепція – не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії. Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі „Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об’єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об’єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Видатний вчений –антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня

34.Постановка проблеми людини в історії філософії.

Важливе місце у філософії посіла проблема людини. Абсолютизація механічної форми руху матерії призвело до ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. У зв'язку із значними досягненнями природознавства проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Декарт вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва. Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики. В історії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель).

35.Постановка проблеми свідомості в історії філософії. Проблема свідомості була однією з основних проблем філософської думки з самого початку її виникнення. Наукові теорії походження свідомості вивчають людину як високоорганізовану істоту, але біологія чи анатомія людини можуть пояснити лише структурно-природні передумови, які є необхідними для виникнення свідомості. Вони не можуть пояснити суспільно-виробничу, предметно-практичну діяльність людини, які не входять у предмет природничого пізнання. Принциповою засадою у тлумаченні свідомості стала концептуальна позиція філософів за принципом матеріалістичного та ідеалістичного. Представниками механістичного матеріалізму свідомість тлумачиться через її безпосередній зв’язок з фізіологічними процесами мозку.. Представники діалектичного матеріалізму доводять, що біологічні властивості людини (наявність вищої нервової системи, мозку, підкірки) є лише природними умовами виникнення свідомості, але не є її безпосередніми засадами. Мислить не мозок людини сам по собі – мислить людина за допомогою мозку, який формується як орган, що мислить, лише в процесі практичної, матеріально-виробничої взаємодії людини з природою. Суб’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як таку, що передує об’єктивній реальності у вигляді індивідуальної свідомості. Так, у філософа німецької класичної доби І. Г. Фіхте первинним є “Моє Я”, яке продукує з себе “Не-Я” – об’єктивну реальність у всій сукупності її складових. Об’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як існуючу до і незалежно від матеріального світу у вигляді певної Об’єктивної Ідеі, Розуму (Платон, Гегель). Метою такої свідомості є її самопізнання, яким, за Гегелем, завершується розвиток. Антична філ.-ія тлумачила як нематеріальний феномен і переважно через моральність. Середньовічною філ.-єю свідомість тлумачиться як “душа”, в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму (Філон Александрійський), але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. В епоху Відродження проблема свідомості (Мірандол) тлумачиться як інтелектуальна засада могутнього потоку творчості.

Філософія Нового часу розвивається у тотожності з науковим пізнанням. Оскільки наука Н. часу базується на досвіді та експерименті, то більшість філософів цього часу виходять з незалежності розуму від віри і науки від релігії. Іх (починаючи від Галілея і продовжуючи Декартом, Ф. Беконом, Лейбніцем, Спінозою) інтереси переміщуються в теорію пізнання, логіку та методологію науки.

В німецькій класичній філ.-ії (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель) проблема свідомості й сама свідомість стає предметом ідеалістичного тлумачення.

36.Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості. Свідомість є ключовим поняттям філ.-ії, соц.-гії та псих-ії і визначає людську спроможність ідеального відтворення реальності, а також механізми та форми такого відтворення. Основною рисою, що відрізняє людину від тварини - людина підкорює світ, підпорядковує його собі залежно від власних потреб. В цьому розумінні люд. підкорює собі навколишній світ, твар. пристосовується до навколишнього світу. Саме тому, на відміну від твар, люд. є істотою універсальною. Люд. усвідомлювати свої потреби, а твар. діє інстинктивно. Саме у цьому опосередкованому (виготовленні знарядь праці) акті виробництва і виникає така ідеальна абстракція як свідомість. Роль сусп.-ї предметно-практичної, виробничої практики людини у тому, що вона стає розумною істотою тоді, коли виробляє щось, що до неї у природі не існувало. Свідомість не тільки відображає буття, але виступає умовою його активного відтворення. Спіл-ня підкреслює феномен притаманний лише людині. У найширшому розумінні слова, спілкування — це процес взаємозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю. Спіл-ня — одна з необхідних і загальних умов форм-ня і розвитку особ-ті і сус-ва. Адже основою розвитку свід-ті є живий контакт. Засобом спілкування є мова, особливістю якої є те, що вона водночас і універсальний засіб спіл-ня, і найдосконаліша форма спіл-ня. Мова — це такий засіб спіл-ня, особливим та основним елементом якого є слово, речення. Але найголовніша функція мови, — вона є знаряддям мислення і способом спіл-ня. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра в свою чергу зумовлює форм-я певного типу свідомості.

37.Взаємозв'язок діяльності, мислення та мови. Мислення і мова складають єдине ціле. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу. Як людина висловлюється, так вона практично і мислить.

Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. «Думки вимагають слів». К.Маркс підкреслював, що «мова є безпосередня дійсність думки». Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо). Особистість діє відповідно до своїх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, характеру і змісту своєї життєвої позиції та вимог соціальних норм. Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви, стимули і власне процеси їхньої реалізації і використання, результат цієї діяльності. Цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід'ємною рисою, характеристикою людини. Без неї неможливе існування людського роду. Вона являє собою основу культури, рушійну силу розвитку суспільства, людської спільності — нації, соціальної групи, колективу, громадської організації, сім'ї та особистості. Тому суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти діяльності. Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість.