Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148

При старіших вузах країни сформувалися наукові школи під керівництвом відомих учених. Так, Казанську школу ветеринарних хірургів очолив Л. С. Сапожніков (1878-1937) - знаменитий ветеринарний хірург, талановитий клініцист, вмілий організатор, прекрасний педагог. У другому десятилітті XX ст. за його ініціативою був організований державний ветеринарний інститут з відділенням гуманної медицини, який перетворився в найбільший медичний інститут. Першим ректором обох інститутів був Л. С. Сапожніков.

У казанській школі працювали відомі послідовники Л. С. Сапожнікова, деякі із них працюють і нині. Це В. Г. Бушков, О. С. Макарон, І. Я. Тихонін, В. В. Мосін, М. Ш. Шакуров, Г. М. Васін. Ними виконані значні дослідження, присвячені проблемам асептики і антисептики; місцевому і загальному знеболюванню; топографічній анатомії конеіі; розробці різних операцій; переливанню крові і гемостазу; кастрації самців тощо.

Відкритий в 1919 р. Ленінградський ветеринарний інститут зіграв велику роль у вирішенні важливих питань ветеринарної хірургії. Ленінградська школа ветеринарних хірургів була створена О. С. Постніковим (1866-1935) та О. Ю. Тарасевичем (1873-1939) визначними спеціалістами в області клінічної та оперативної хірургії, акушерства і гінекології. Накопичений досвід в області оперативної техніки О. Ю. Тарасевич виклав у підручнику "Оперативна хірургія домашніх тварин" (1933). Його учень професор О. О. Веллер разом з головним ветеринарним хірургом Радянської Армії розробили основи стратегії і тактики воєнно-польової ветеринарної хірургії.

Заслуженим діячем науки РРФСР К. І. Шакаловим (1900-1987) опубліковано ряд монографій з хвороб кінцівок, патогенетичної терапії, профілактики травматизму тварин. Разом з професором І. О. Поваженком (1901-1991), І. Д. Медведєвим (1898-1975) та В. О. Ніканоровим він написав підручник "Специальная хирургия", який витримав декілька видань і був перекладений на українську мову.

В. О. Ніканоров вивчав хвороби копит у коней, був співавтором підручника "Спеціальна хірургія".

Б. О. Башкіров багато працював по новокаїнових блокадах, хворобах вимені, лімфатичній системі у великої рогатої худоби.

Г. С. Кузнецов опублікував монографії щодо операцій у великої рогатої худоби і був співавтором підручника "Ветеринарная ортопедия".

О. К. Кузнецов вивчав дію новокаїну при внутрішньовенних уведеннях, його підручник для технікумів "Ветеринарна хірургія" перевидавався кілька разів.

Нині Б. С. Семенов розробив ефективні способи лікування суглобів, є автором багатьох підручників і посібників.

О. В. Лебедев розробив лікування перитонітів у великої рогатої худоби та є співавтором багатьох підручників і учбових посібників.

0. О. Стекольніков і І. О. Подмогін внесли значний вклад у розвиток ветеринарної хірургії.

Кафедра хірургії Вітебського ветеринарного інституту відноситься до Ленінградської ветеринарної школи. Тут працювали відомі учені К. Л. Маршальський, І. Я. Демиденко, Г. С. Мастико, а нині працює Е. І. Веремей.

Школа московських хірургів створена заслуженим діячем науки РРФСР, лауреатом Державної премії Б. М. Олівковим (1892-1954). Цей видатний учений, експериментатор, хірург-клініцист і топографоанатом

11

першим розробив вчення про лікування ран на основі біології і біохімії ранового процесу. Він видав підручники з оперативної хірургії і ряд монографій, за якими і зараз навчаються студенти.

Продовжувачем цієї школи був відомий учений, хірург-клініцист М. В. Плахотін (1906-1988). У розвиток хірургії він вніс великий вклад. Ним написано підручник "Общая ветеринарная хирургия", який багато разів перевидавався, багато монографій та учбових посібників.

Уцій школі працювали і працюють талановиті хірурги. П. Ф. Тереховим вивчена і дана клінічна характеристика новоутворень у тварин, виданий учбовий посібник "Ветеринарная клиническая онкология". К. О. Фомін вніс великий вклад у вивчення хвороб очей. Ним був написаний підручник "Ветеринарная офтальмология". Продовжувачем вивчення хвороб очей є Є. П. Копьонкін. Відомі клініцисти С. Т. Шитов, М. С. Борисов вивчали етіологію і патогенез артрозу у бугаїв. Великий науковий вклад у вивчення цього питання вніс Л. С. Матвеев. Я. І. Шнейбергом і П. Ф. Сімбірцевим розроблені пластичні операції по заміщенню великих дефектів шкіри. О. Д. Белов вивчав використання радіоактивних ізотопів.

Значний вклад у розвиток ветеринарної хірургії, всіх її галузей вніс учений-клініцист В. О. Лукьяновський. Маючи велику наукову ерудицію і клінічний досвід, він написав учбові посібники з хвороб копит, кісток, фізіотерапії тощо.

1. Д. Медведев - видатний воєнно-польовий хірург, автор оригінального підручника з воєнно-польової хірургії.

М. В. Садовський написав оригінальний підручник "Топографическая анатомия домашних животных", за яким хірурги і студенти навчаються і нині.

Серед Київської школи ветеринарних хірургів слід відзначити її засновника професора І. О. Поваженка, який видав монографії із захворювань холки, лікування ран, кастрації тварин, патології лімфатичної системи та ін. І. О. Поваженко - автор кількох підручників з ветеринарної хірургії.

Тут також працював професор В. К. Чубар, який розробив ряд операцій і написав підручник "Оперативна хірургія домашніх тварин". Останній був виданий як російською, так і українською мовами.

До плеяди хірургів цієї школи належить також професор С. І. Братюха, який був співавтором ряду підручників, а також розробив основи потенційованого наркозу в тварин.

Професор В. Б. Борисевич вніс значний вклад у вивчення етіології і патогенезу багатьох хірургічних захворювань. Він є співавтором ряду підручників і посібників з ветеринарної хірургії. Професор О. Ф. Петренко вніс великий вклад у вивчення кісткової патології.

У1936 р. кафедру хірургії Білоцерківського СГІ очолив професор Й. К. Кадиков - перший автор вітчизняного підручника із загальної хірургії.

У60-ті рр. XX столітгя сформувалася Білоцерківська школа ветеринарних хірургів, керівником якої був відомий клініцист, експериментатор і теоретик, учень і фронтовий побратим проф. І. О. Поваженка професор А. Ф. Бурденюк (1910-1986). Він вніс значний вклад у ветеринарну ортопедію і був автором ряду монографій та учбових посібників. А. Ф. Бурденюк був піонером у застосуванні лазерів у ветеринарній хірургії.

Продовжувачами розпочатої справи стали академік Української академії аграрних наук В. М. Власенко

ізаслужений працівник народної освіти України професор І. С. Панько. Вони вивчають застосування лазерів у ветеринарній хірургії, а також етіологію, патогенез і лікування хвороб кінцівок у високопродуктивних тварин. В. М. Власенко і І. С. Панько є авторами ряду підручників, учбових посібників

12

і монографій з хірургії. їхні учні професори В. И. Іздепський, М. В. Рубленко, М. Г. Ільніцький, доцент Л. А. Тихонюк успішно продовжують розпочату справу. В. М. Власенко і Л. А. Тихонюк - автори першого вітчизняного учбового посібника "Ветеринарна анестезіологія".

Вперше в колишньому Радянському Союзі розробили електронаркозний апарат та електронаркоз продуктивних тварин П. Л. Сундуков і М. Я. Начатов.

Видатний хірург-клініцист П. IX Герцен розробив види і профілактику травматизму в промисловик комплексах, а також торакальні операції у великої рогатої худоби гфи травматичному перикардиті.

Професори О. П. Косих, О. К. Кузнецов, І. П. Ліповцев та інші рекомендували інтраартеріальні способи введення лікарських речовин з метою знеболювання і новокаїнові блокади ангіорецепторних полів і периферичних нервових закінчень.

Великий вклад у радянську ветеринарну хірургію внесли О.В. Макаров (1891-1955) - написав підручник "Глазные болезни домашних животных" і продовжувач цієї школи В. М. Авроров - був співавтором підручника "Ветеринарная офтальмология".

Професорами Б. 3. Іткіним, К. О. Петраковим, Б. О. Башкіровим розроблені методи тривалого отримання лімфи у продуктивних тварин.

Раціональні методи лікування і профілактики гнійно-некротичних захворювань копитець у продуктивних тварин розробили М.С. Островський, Є. І. Мажуга, В. О. Лукьяновський.

Досвідчений клініцист, професор О. В. Єсютін розробив багато оперативних прийомів лікування ловильної хвороби, гриж і був співавтором підручника "Специальная хирургия".

Л. І. Целіщев вивчав хвороби статевих органів самців і написав учбовий посібник "Практическая

ветеринарная андрология".

Розділ 1

ТОПОГРАФІЧНА АНАТОМІЯ

Вивчення техніки і виконання хірургічних операцій тісно пов'язані із знанням анатомії. Для того, щоб оволодіти технікою операції, необхідно вивчити, перш за все, топографічну анатомію того органа або тієї ділянки, на яких будуть проводити оперативне втручання. Як відомо, описова анатомія приділяє дуже мало уваги практичному значенню матеріалу, який вивчається, і дуже рідко торкається хірургічної сторони будь-якого питання, обмежуючись тільки описом окремих тканин та органів за встановленою системою. Знання однієї описової анатомії для хірурга недостатнє. У зв'язку з цим, оперативна хірургія невіддільна від топографічної анатомії - науки, яка вивчає положення, взаємне розміщення і зв'язки органів і тканин тварин по ділянках тіла і визначення проекцій органів на шкіру. У системній анатомії будова тіла вивчається за окремими системами, штучно, з дидактичною метою, відірваними одна від одної: остеологія, синдесмологія, міологія, спланхнологія, ангіологія, неврологія, естезіологія. При описуванні в топографічній анатомії будь-якого органа, як правило, не повторюють відомих із системної анатомії даних, а звертають основну увагу на положення його в просторі і по відношенню до сусідніх органів і так званих топографічних орієнтирів - кісткові виступи, нерівності поверхні тіла (жолоба, ямки, випуклості тощо), умовних меж ділянок тіла тощо.

13

Тільки з метою полегшення вивчення анатомічної будови тіла (у необхідному для хірурга напрямку) її умовно розділяють на ділянки (regions), враховуючи при цьому, головним чином, топографію найважливіших органів, особливості патологічних процесів та оперативних втручань у певних ділянках тіла. У кожній ділянці тіла вивчають будову, розташування і взаємовідношення органів і тканин, які знаходяться тут. При цьому межі останніх установлюють не тільки шляхом проекції їх контурів на поверхню тіла, але й по відношенню до інших, близько прилеглих органів, що має особливе значення для ділянок, в яких знаходяться внутрішні органи (грудна, черевна і тазова порожнини). Застосовуючи метод розпилів заморожених трупів за М. І. Пироговим, і проекційні (діоптографію, мерометрію тощо) способи досліджень, отримують дані про взаємне розташування (взаємовідношення) групи органів по ділянках.

Не менш важливою задачею топографічної анатомії є вичленення складу і пошарове розташування тканин та органів у різних ділянках, починаючи з поверхні тіла і закінчуючи самими глибокими його ділянками. При цьому звертають увагу не тільки на склад шарів та їх черговість, але й на характер їх анатомічного взаємозв'язку, тобто з'єднання між собою.

Тому вивчення й виконання хірургічних операцій нерозривно зв'язане з використанням даних описової і топографічної анатомії. Знання топографічної анатомії дозволяє осмислити й обгрунтувати операцію анатомічно, тобто в кожному конкретному випадку вияснити анатомо-топографічні умови, при яких можливо або неможливо виконувати оперативне втручання. Точні знання топографічної анатомії дозволяють впевнено і вільно орієнтуватися на операційному полі і чітко розрізняти необхідні органи й тканини. Таким чином, топографічна анатомія - це єдине і нерозривне ціле з оперативною хірургією.

У топографічній анатомії викладене нормальне розташування анатомічних утворень у дорослих тварин. Однак розміри і взаєморозташування органів і тканин у тварин в залежності від віку часто сильно змінюються. Так, у новонароджених телят немає лобних пазух, а в дорослих тварин вони являють собою значні порожнини; вікові зміни встановлені в положенні коренів зубів тощо. Вікові зміни слід враховувати при виконанні хірургічних операцій і при дослідженні різних ділянок тіла з метою діагностики захворювань. Вивченням вікових змін у положенні, розмірі і взаєморозташуванні анатомічних утворень займається вікова анатомія, яка входить як розділ у топографічну анатомію.

Положення, величина і взаєморозташування анатомічних утворень, які спостерігаються при патологічних процесах, - предмет досліджень окремої науки - хірургічної анатомії, засновником якої був хірург і топографоанатом М. І. Пирогов. Вона вивчає по ділянках взаєморозташування патологічно змінених органів і тканин. Більшість хірургічних операцій доводиться виконувати в тканинах, які втратили свій початковий зовнішній вигляд, об'єм і структуру. Часті випадки, коли органи, великі судини і нерви змінюють своє положення (наприклад, при абсцесах, новоутвореннях, розривах тощо), і в результаті цього при операції створюється велика небезпека їх пошкодження. Знання хірургічної анатомії оперованої ділянки дає можливість уникнути цих ускладнень.

На жаль, посібника з хірургічної анатомії немає. Студенти отримують необхідні знання на лекціях і практичних заняттях від викладача, який має власний досвід.

Топографічна анатомія як наука була створена відомим хірургом і топографоанатомом М. І. Пироговим (1810-1881). Він перший визначив її мету і задачі, розробив методику анатомо-топографічних досліджень. М.І.Пирогов займався топографічною анатомією не тільки людей, а й тварин.

14

Одна з перших його робіт (докторська дисертація) присвячена перев'язці черевної аорти у телят і включає розділ топографічної анатомії органів черевної порожнини великої рогатої худоби.

На протязі тривалого часу у вітчизняній літературі не було посібників з топографічної анатомії тварин. У необхідних випадках зверталися до іноземних посібників Елленбергера і Баума (кінь і собака), Шмальтца із шеститомним атласом (кінь), Бредлі (кінь і собака), Монтане, Бурделя, Брессо (кінь, велика рогата худоба, свиня). У 1968 р. був виданий тритомний атлас топографічної анатомії сільськогосподарських тварин на п'яти мовах П. Попеску (Чехословакія).

Серед важливих праць з топографічної анатомії слід відзначити монографії О. Ф. Максименка і В. К. Чубаря (разом з В. Г. Касьяненком) - обидві присвячені дослідженням холки коня, а також раритетний посібник М. В. Садовського "Топографическая анатомия домашних животных". Заслуговує на увагу розроблений М. В. Плахотіним і О.В. Ханжиним оригінальний метод анатомо-топографічних досліджень тварин - так звана пошарова координатна діоптографія і візирографія. За допомогою цього методу можна отримати достовірні топографічні дані про окремі ділянки тіла.

Враховуючи вищесказане про необхідність знань топографічної анатомії і відсутність підручників з топографічної анатомії, необхідно описувати в спеціальній частині топографічну анатомію того або іншого органа, який знаходиться в даній ділянці тіла тварини. Знання топографічної анатомії допоможуть студенту і лікарю ветеринарної медицини досконало оволодіти класичними методами виконання хірургічних операцій і навіть їх індивідуалізувати.

Організм існує як єдине живе ціле і, природно, його не можна розглядати як складання частин і органів у звичайному розумінні їх механічного з'єднання. Тільки для того, щоб полегшити вивчення анатомічної будови тіла тварини (у потрібному для хірурга напрямі), її умовно поділяють на ділянки (regions), враховуючи при цьому, головним чином, топографію найважливіших органів, особливості патологічних процесів і оперативних втручань у певних ділянках тіла.

У кожній ділянці тіла, насамперед, вивчають будову, розташування і взаємовідношення складових її органів. При цьому межі органів встановлюють не тільки способом проекції їх контурів на поверхню тіла, але й відношенням до інших, близько розташованих органів, що має особливе значення для ділянок, в яких розміщені нутрощі (груди, живіт). Використовуючи метод розпилів заморожених трупів за Пироговим і проекційні (діогітрографію, аерометрію та ін.) способи дослідження, одержують дані про взаємне розташування (взаємовідношення) групи органів по ділянках.

Не менш важливим завданням топографічної анатомії є вияснення складу і пошарового розташування тканин та органів у різних ділянках, починаючи з поверхні тіла і закінчуючи найглибшими його ділянками (частіше щодо найбільш важливих у хірургічному відношенні органів). При цьому звертають увагу не тільки на склад шарів та їх чергування, а й на характер їх анатомічного взаємозв'язку, тобто з'єднання між собою.

Поряд з кістковим скелетом, тіло тварини має складнозбудовану сполучнотканинну основу, окремі частини якої охоплюють органи, формуючи для них сполучнотканинні мішки (чохли, піхви, футляри). Клітковина - це м'яка основа, де відбуваються просторові і об'ємні переміщення органів. Але вона виконує не тільки механічну функцію; загальновідома її участь в обміні речовин та в інших важливих фізіологічних процесах.

15

Сполучнотканинна основа, в якій розміщені численні органи, являє собою єдине ціле. А тому сполучнотканинні мішки, або чохли, ізолюють органи один від одного лише відносно. Насправді, немає ізольованих, "замкнутих" фасціальних мішків, не кажучи вже про те, що такий поділ сполучнотканинної основи дуже умовний і має лише прикладне значення для хірургії.

Відповідно до особливостей функцій органів, сполучнотканинна основа в різних ділянках тіла збудована анатомічно неоднаково. Там, де рухи органів (наприклад, мускулів) виражені сильніше, клітковина покриває органи у вигляді щільних оболонок - фасцій, чітко окреслюючи топографічні взаємовідношення цих органів. Ряд внутрішніх органів вкритий спеціальними серозними оболонками. В інших випадках органи оточені тільки шаром пухкої клітковини різної товщини, а в деяких ділянках окремі органи розміщені в товстих жирових капсулах (очне яблуко, нирки та ін.). Група органів (частіше - мускулів) має групові фасціальні оболонки. Все тіло вкрите загальною сполучнотканинною оболонкою - поверхневою фасцією. Майже всюди між різними фасціальними мішками і всередині цих мішків розташовані неоднаково виражені прошарки пухкої клітковини (сполучнотканинні, або клітковинні,

простори - spatial).

Вивчення особливостей будови сполучнотканинної основи організму в різних його ділянках має велике практичне значення, тому в ній переважно ї розвиваються rr-nmo-запальнї процеси, що доведено багатьма ученими (Деліцин, Тархонянц та ін.),

Дані про систему фасцій і сполучнотканинних проміжків у кожній ділянці дають можливість передбачити можливі анатомічні шляхи поширення гнійного процесу і правильно орієнтуватися при оперативних втручаннях з приводу гнійних запалень. При цьому не можна забувати, що гнійний процес поширюється меншою мірою шляхом механічного проникнення гнійного ексудату в напрямі найменшого опору і більшою мірою - внаслідок активного розвитку запалення в сторону найбільш сприйнятливої до нього тканини - пухкої клітковини (при зниженій реактивності організму). Випадки механічних "гнійних запливів" можуть бути, головним чином, у виснажених тварин з дуже низькою опірністю до збудників інфекції, а також у деяких ділянках тіла, де немає достатніх умов для своєчасного проривання назовні вмісту первинного гнійного вогнища, в якому різко підвищується тиск.

У місцях найбільшої взаємної рухливості органів (наприклад, мускулів та сухожилків, зв'язок) у сполучнотканинній основі формуються спеціальні утворення - синовіальні або слизові сумки (бурси) і сухожилкові піхви. Сумки бувають ПОСТІЙНІ і непостійні, природжені (що формуються в ембріональному періоді) І набуті. За положенням вони можуть бути поверхневі (підшкірні) І глибокі (підсухожильні,

16

підзв'язкові, підмускульні). Деякі сумки мають постійне або непостійне сполучення з суглобами, внаслідок чого їх часто називають синовіальними, на відміну від слизових сумок, які не мають ніякого відношення до суглобів. Сухожильні піхви звичайно являють собою двошарові циліндри, що оточують сухожилок у вигляді трубки. Стінкою піхви може бути і суміжний сухожилок. Багато піхв мають неоднаково збудовані брижі сухожилка (шезоіепоп) у формі тонких, але широких складок синовіальної оболонки (у місці переходу парієтального листка у вісцеральний), або широких сполучнотканинних перемичок, або, нарешті, тяжів та складок біля верхнього і нижнього кін-

При вивченні топографії органів у тій або іншій ділянці необхідно приділяти увагу особливостям

трахею та ін.); 2) майже всі судинні чохли, завдяки тонусові м'язів, мають у поперечному розрізі форму трикутника; 3) більшість фасціальних оболонок судин з'єднується з кістками безпосередньо або за допомогою фіброзних перегородок, а також з капсулами суглобів та іншими зв'язками їх.

17

М. І. Пирогов відзначив також важлизу деталь у будові судиннонервових чохлів: наявність в них перегородок, які відокремлюють артерію від вени та нерва, що супроводять її. Нерідко нерв йде окремо за межами судинного чохла. Найновішими дослідженнями вчених ці закони підтверджені і на тваринах (М. В. Плахотін, В. К. Чубар та ін.).

Поряд з вивченням розташування та взаємовідношень органів і тканин у кожній ділянці тіла, необхідно знати особливості іннервації органів і тканин, характер їх кровопостачання і шляхи відтікання венозної крові та лімфи із даної ділянки. Для цього важливо знати не тільки топографію регіональних судин даної ділянки, але й тип їх розгалуження, колатеральні шляхи, анастомози (рис.2). Колатеральні (обхідні) шляхи, що йдуть паралельно магістральним, завжди анастомозують з гілками магістралі, від якої вони походять. У ділянці суглобів, на їх розгинальних і згинальних поверхнях, колатералі утворюють обхідні сітки. Колатералі набувають особливого значення при порушеннях кровопостачання, перетворюючись у магістральні судини. Швидкість течії в системі колатералей залежить від кута відходження їх від головних

18

колатерального кровообігу при виключенні головної судини. Особливе значення в розвитку колатерального кровообігу мають анастомози (сполучні гілки) між судинами (див. рис. 2, ж, з).

У хірургії надають великого значення ступеню кровопостачання тканини і органів. Порівняння ступеня кровопостачання можна розглядати в двох напрямках: щодо однакових органів у різних тварин даного виду і щодо органів різної будови у даної тварини. У першому випадку інтенсивність кровопостачання визначається ступенем функціонального навантаження в різних тварин даного виду, виходячи з умов їх утримання, годівлі й характеру експлуатації. У другому випадку - особливостями функції органів, різних за своєю будовою. Більш важливе значення для подальших анатомо-фізіологічних та хірургічних висновків має порівняння ступеня кровопостачання щодо однакових органів і тканин у нормі й при захворюваннях тварини і виясненні причин характеру порушення кровопостачання. Проте, при вивченні ступеня кровопостачання не можна обмежуватися грубим порівнянням калібру судин, їх розгалужень, густоти сітки середніх судин тощо. Точні дані можна одержати лише при вимірюванні об'єму судинного русла даного органа та іншими спеціальними методами дослідження.

Наявність у багатьох органах і тканинах тільки сітки одних дрібних судин (так звані малосудинні органи або ділянки тканин) не дає ніякої підстави припускати недостатню "життєву стійкість" цих органів і тканин та їх "слабку опірність" інфекції, а дає можливість лише говорити про тип, але не про ступінь кровопостачання.

Шляхи відтікання венозної крові залежать від типу будови вен у даної тварини - сіткоподібного або роз'єднаного (магістрального), що має велике значення для вивчення можливих шляхів поширення інфекції. При сіткоподібній будові вен шляхи відтікання крові (а значить і шляхи розвитку тромбозів і тромбофлебітів при гнійних процесах) множинні; при роз'єднаному типі основних венозних стовбурів кров відтікає прямим шляхом і частково обхідним, через сусідні стовбури (або венозні синуси) по наявних анастомозах. Іноді може виникати ретроградна течія крові, наприклад, через хребетний синус при стискуванні або закупорці звичайних шляхів із голови.

Розрізняють три основні типи іннервації оперованої ділянки: збіжний, або конвергентний, розбіжний, або дивергентний, і паралельний, або сегментарний (рис. 3).

19

ширення нервів і зони перекриття. Узагальнення цих даних полегшує розробку раціональних методів місцевого знеболювання в кожній ділянці тіла.

Розглядаючи лімфатичну систему, звертають увагу на шляхи відтікання лімфи із даної ділянки і на топографію регіональних для неї лімфатичних вузлів. Це важливо для вияснення можливих шляхів поширення патологічних процесів і розробки способів масажу окремих ділянок тіла. Лімфа із різних ділянок тіла може відтікати: 1) в один лімфатичний вузол; 2) у два або кілька вузлів; 3) іноді послідовно ланцюжком через два вузли; 4) нерідко мимо вузла - прямо у венозну систему (окремі порожнинні органи і м'язи).

У процесі росту і розвитку тварини топографічні взаємовідношення органів і тканин зазнають вікових змін. Наприклад, з віком змінюється топографія і ступінь розвитку зубів, приносових синусів, органів черевної порожнини, слизових сумок. Крім того, незалежно від віку спостерігається значна непостійність у будові і взаємовідношеннях органів та тканин у різних тварин одного й того ж виду (індивідуальні відмінності, не зв'язані з порушенням функції).

Таким чином, топографічну анатомію не можна розглядати як вчення про середній, однаковий тип будови і взаємовідношень органів та тканин, відірваний від вікових та індивідуальних відмінностей. Установлені протягом століть погляди про постійність будови і розташування органів, про якусь непорушну норму, відкинуті дослідниками як помилкові. Нормальну будову слід розглядати як дуже широкий діапазон індивідуальної мінливості, тому поняття "відхилення від норми", до яких часто зараховують варіації, позбавлене всякого змісту.

20