§ 2. Захист інтересів держави

Стосовно захисту прокуратурою інтересів держави слід зазна­чити, що держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства. Держава не може безпосередньо здійснювати в суді свої права, її інтереси потребують захисту представниками. Це можуть бути органи державної влади й управління або прокурор.

Прокурор може скористатись своїм правом на звернення до суду із заявою про захист інтересів держави у випадках, коли органи виконавчої влади, передусім державного контролю, органи місце­вого самоврядування, на які відповідними законодавчими актами покладено обов'язок захищати права та інтереси громадянина, державні або суспільні інтереси, не вживають для цього передбаче­них законом заходів. Якщо вказані органи не роблять Цього або їх посадові особи не виконують своїх службових обов'язків стосовно захисту вказаних інтересів, прокурор звертається із заявою до суду, оскільки ці інтереси лишаються незахищеними.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостій­но визначає із посиланням на законодавство, на підставі якого

пред'являється позов, у чому саме полягало або може полягати порушення матеріальних чи інших інтересів держави, обґрун­товує в заяві необхідність їх захисту й вказує орган, уповно­важений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У чинному законодавстві прямо не вирішене питання стосовно можливості представництва прокурором у суді інтересів органів місцевого самоврядування. На думку М. Косюти, заперечувати таку можливість не можна. По-перше, тому, що місцеві ради, їх виконкоми так само, як і держава, є втіленням публічної влади, відображають публічно-правові інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Інтереси держави та інтереси органів місцевого самоврядування за основними позиціями співпадають.

§ 3. Процесуальні права органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

Стаття 46 ЦПК передбачає процесуальні права органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. У разі, коли вказані в ст. 45 ЦПК органи та інші особи подають позовну заяву чи заяву про відкриття прова­дження у справі в суді в інтересах інших осіб або державних чи суспільних, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки особи, в інтересах якої діють, за винятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК). Тому прокурор під час розгляду справи по суті користується процесуальними правами й несе процесуальні обов'язки, передбачені ст. ст. 27, 31 ЦПК, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який звернувся до суду в інтересах інших осіб, не пов'язаний своєю позицією, яка була викладена в позовній заяві або заяві, і позицією позивача, в інтересах якого подано позов. Тому, якщо він у ході розгляду справи зробив висновок про безпідставність заявлених вимог, він вправі відмовитись від позову повністю або частково. Разом із тим відмова прокурора від позову чи зміна заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи для вирішення вимоги у первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК).

Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених прокурором вимог, суд залишає заяву без розгляду (ч. 3 ст. 46 і п. 7 ч. 1 ст. 207 ЦПК). У разі, якщо прокурор відмовився від заявленого позову й із цим погодився позивач, у інтересах якого пред'явлено позов, суд на підставі п. 3 ч. 1 ст. 205 ЦПК закриває провадження у справі в зв'язку з відмовою від позову.

Особи, які не мають цивільної процесуальної дієздатності, виключені з числа осіб, яким надано право реформувати свої права (ч. 2 ст. 11 ЦПК). У зв'язку із цим відмова прокурора від заявлених вимог на захист прав і свобод указаних осіб має бути перевірена судом щодо того, чи не порушуються при ньому їх права й свободи, а також права та інтереси інших осіб.

Прокурор як особа, якій законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, може оскаржити в апе­ляційному й касаційному порядку рішення, ухвали суду (ст. 292 і ст. 324 ЦПК), а також подати заяву про перегляд судових рі­шень у зв'язку з винятковими чи нововиявленими обставинами (ст. 353 і ст. 361 ЦПК).

Участь у цивільному процесі органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування можлива в двох процесуальних формах.

Так, ч. 1 ст. 45 ЦПК передбачає можливість у випадках, встановлених законом, звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах органам державної влади, органам місцевого самоврядування.

Частина 3 ст. 45 ЦПК передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Стосовно інших осіб, указаних у ч. 1 ст. 45 ЦПК, тобто фі­зичних і юридичних осіб, які можуть у випадках, установлених законом, звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справа, то їх участь у процесі обмежується лише поданням позовної заяви або заяви та участі в розгляді певної справи.

Органи державної влади та місцевого самоврядування, а також інші особи, вказані в ст. 45 ЦПК, згідно зі ст. 26 ЦПК є особами, які беруть участь у справі, внаслідок чого вони мають процесуальні права й несуть процесуальні обов'язки, закріплені в ст. 27 ЦПК, незалежно від форми їх участі в процесі. Разом із тим указані в ст. 45 ЦПК органи та інші особи, які пред'являють позов в інте­ресах інших осіб, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, крім права на укладення мирової угоди (ч. 1 ст. 46 ЦПК).

Так само, як і прокурор, що бере участь у справі, органи та інші особи, вказані в ч. 1 ст. 45 ЦПК, при здійсненні своїх про­цесуальних прав незалежні від волі осіб, права та охоронювані

інтереси яких вони захищають. Тому вони можуть відмовитись від поданої ними заяви, змінити заявлені ними вимоги, однак такі їх дії не позбавляють особу, на захист прав, свобод та інтересів, якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи для вирішення вимоги в первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК).

Права на укладення мирової угоди вказані особи так само, як і прокурор, не мають, так як не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин.

На відміну від прокурора, який, як уже зазначалося раніше, самостійно визначає підстави для представництва в судах і фор­му його здійснення (ч. 5 ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру»), органи державної влади і місцевого самоврядування управомочені подавати позовні вимоги на захист прав і свобод інших осіб лише у випадках, передбачених законом, якщо цс відповідає їх функціям.

Такі випадки передбачені, зокрема, чинним сімейним законо­давством. Наприклад, органи опіки та піклування управомочені пред'являти позови: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 1б5 СК); про відібран­ня дітей без позбавлення батьківських прав (абз. 2 ч. 2 ст. 170 СК); про визнання усиновлення недійсним або про скасування усиновлення (ст. 240 СК).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість органу опіки і піклування, наркологічного чи психіатричного закладу звертатися до суду із заявою про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 237 ЦПК). Заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, установлених ЦК (ст. 1277), подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 274 ЦПК).

Відповідно до ст. 21 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» громадські об'єднання в галузі навко­лишнього природного середовища мають право звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища, у тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики вправі пред'явити позов щодо захисту прав споживачів (ч. 1 ст. 26 Закону від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 1 грудня 2005 р.).

Аналогічне право мають громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Підставами для участі в процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким законом надане право захищати права і свободи інших осіб, є відповідні норми матеріального права, а також ініціатива цих органів.

Указані в ч. 1 ст. 45 ЦПК органи державної влади та інші особи беруть участь у цивільному процесі гак само, як і проку­рор, — шляхом подання позовної заяви, заяви.

Відкриття провадження у цивільній справі в суді з ініціати­ви указаних у ст. 45 ЦПК органів державної влади і місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб можливе за наяв­ності певних передумов. Передусім, необхідно, щоб у особи, в чиїх інтересах здійснюється звернення до суду, було право на пред'явлення позову (подання заяви), зокрема відсутність підстав у відкритті для відмови провадження, вказаних в ч. 2 ст. 122 ЦПК. Водночас необхідно, щоб як передумова права на порушення провадження у справі існувала пряма вказівка в законі щодо можливості пред'явлення позову в інтересах інших осіб особами, вказаними в ст. 45 ЦПК.

Стаття 46 ЦПК передбачає, що вказані в ст. 45 ЦПК орга­ни й особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права і обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, крім права ук­ладати мирову угоду.

Правове становище суб'єктів, зазначених у ст. 45 ЦПК — осіб, які захищають «чужі» інтереси, інколи розглядають як різновид громадського представництва. Є. Гсрасимова, яка розглянула випадки участі у цивільному процесі профспілок, вважає, що участь уповноважених профспілок у порядку ст. ст. 46, 44 ЦПК РФ (ст. ст. 38, 45 ЦПК України) є двома різновидами пред­ставництва. При цьому оформлення повноважень члена профс­пілки, що бере участь у справі, в обох випадках здійснюється за правилами представництва, тобто видається довіреність. Із цим положенням навряд чи можна погодитись. Закон не містить згадки про довіреність, доручення чи будь-яким іншим чином виражену згоду особи, в інтересах якої виступають суб'єкти, вказані в ст. 45 ЦПК, на захист її інтересів.

Інститут захисту інтересів у порядку ст. 45 ЦПК не можна ото­тожнювати з інститутом представництва в цивільному процесі.

Добровільний судовий представник може вступити в процес або ініціювати процес лише на підставі доручення особи, яку він представляє. Участь же органів державної влади та інших суб'єктів, указаних у ст. 45 ЦПК, здійснюється лише у випадках, прямо вказаних у законі, з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб чи держави, що обумовлено пок­ладеними на них обов'язками.

Такий захист здійснюється з власної ініціативи вказаних осіб, ніякого доручення чи прохання заінтересованої особи не вимагається, право на пред'явлення позову надане цим особам не стороною спірного матеріально-правового відношення чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, а насамперед законом.

Крім того, судовий представник діє в процесі від імені особи, яку він представляє, що відрізняє його від суб'єктів, які від свого імені захищають права інших осіб у порядку ст. 45 ЦПК.

Таким чином, судове представництво відрізняється від участі органів державної влади та інших суб'єктів, які беруть участь у справі з метою захисту прав інших осіб, також за підставами участі, колом осіб, які мають право бути представниками, фор­мами участі, обсягом і порядком оформлення повноважень.

За обсягом процесуальних прав і характером вчинення окре­мих процесуальних дій указані особи мають подібність із іншими особами, які беруть участь у справі, однак цивільне процесуальне законодавство називає їх самостійними суб'єктами цивільних процесуальних відносин і тим самим визначає їх самостійне процесуальне становище.

За своїм процесуальним становищем указані органи мають ряд спільних із позивачем ознак, але в дійсності ними не є, оскільки не перебувають із відповідачем у спірних матеріально-правових відно­синах, тому не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і беруть участь у справах не в своїх власних інтересах, а в інтересах інших осіб. Разом із тим вони мають процесуальні права, спрямовані на розпоряджання предметом спору (ч. 1 ст. 46 ЦПК).

На таких осіб не поширюються суб'єктні межі дії законної сили судового рішення. Так, ч. 3 ст. 223 ЦПК вказує: «Якщо справу роз­глянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 3 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу».

Відмова вказаних осіб від поданої ними заяви чи зміна заяв­лених ними вимог не позбавляє особу, па захист прав,, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК). Це правило є гарантією захисту прав матеріально заінте­ресованих осіб у процесі та виявом диспозитивності цивільного процесуального права.

Отже, процесуальне, становище органів державної влади, місцевого самоврядування та інших указаних у ст. 45 ЦПК осіб у тих випадках, коли вони подають позовну заяву або заяву про відкриття провадження у справі, є аналогічним процесуальному становищу прокурора, який здійснює представництво інтересів громадянина або держави. Юридична заінтересованість указаних органів за своїм характером є близькою до заінтересованості прокурора.

Стосовно другої форми участі органів державної влади та місцевого самоврядування у цивільному процесі — надання висновків у справі з метою здійснення покладених на них обов'язків — треба зазначити, що чинне цивільне процесуальне законодавство ие містить вказівки про те, при розгляді яких саме цивільних справ участь органів державної влади й місцевого самоврядування для надання висновків є обов'язковою. Норма ч. 3 ст. 45 ЦПК є відсильною. У судовій практиці найчастіше зустрічаються справи за участю органів опіки і піклування.

Обов'язкова участь указаних органів передбачена у деяких справах окремого провадження. Наприклад, участь представників органів опіки і піклування є обов'язковою при розгляді справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 240 ЦПК); наявність висновку органів опіки і піклування вимагається у справах про усинов­лення (ч. 2 ст. 253 ЦПК).

Стосовно інших категорій справ участь у процесі органів місцевого самоврядування для надання висновку передбачена нормами матеріального права. Зокрема ч. 4 ст. 19 СК містить правило, згідно з яким при розгляді судом спорів щодо участі одного із батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дити­ною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону чи рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки і піклування.

Вступ у процес органів державної влади та місцевого са­моврядування або залучення їх у процес за ініціативою суду оформляється ухвалою.

Висновок органу державної влади чи органу місцевого самов­рядування подається до суду в письмовій формі. Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів справи та дослід­ження, яке здійснюється органом державної влади або місцевого самоврядування і підписується керівником цього органу.

Висновок указаних у ч. 3 ст. 45 ЦПК органів має важливе зна­чення для правильного вирішення справи, але не є обов'язковим для суду. Водночас суд у рішенні має вказати підстави, через які він не згоден із висновком.

Беручи участь у процесі для надання висновку у справі ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування не є ініціаторами порушення провадження у цій справі і відповідно мають менший обсяг процесуальних прав. Вони не можуть змі­нити предмет позову, підстави позову, уточнити позовні вимоги тощо, ці процесуальні права належать заявникам.

Представники органів державної влади та місцевого самовря­дування, які вступили у процес з власної ініціативи або залучені судом для надання висновку у справі, користуються процесуаль­ними правами осіб, які беруть участь у справі (ст. 2/ ЦПК).