Процеси антистаріння (вітаукта).

 

Одночасно з руйнуванням і деградацією, характерними для процесу старіння, в ході еволюції виникли й процеси, спрямовані на виживання й підвищення стійкості біологічних систем. Це механізми антистаріння, або вітаукта (від: vita – життя, auctum – збільшувати). Вперше на них звернув увагу видатний український вчений-геронтолог В.В. Фролькіс, який і запропонував термін "вітаукт".

Усі механізми вітаукта можуть бути розділені на дві групи: генотипові і фенотипові.

Генотипові механізми вітаукта генетично запрограмовані. До них відносяться системи репарації ДНК, система антиоксидантів, система мікросомального окислення печінки та інші. Усі ці гепотипові прояви вітаукта зв’язані в єдиний процес, що забезпечує високий рівень надійності організму, його довгострокову адаптацію, і, як наслідок, значну тривалість життя.

Велике значенне в механізмі вікових змін мають також фенотипові механізми вітаукта, що виникають протягом життя в міру старіння. Вони мобілізуються в ході життєдіяльності організму завдяки процесам саморегуляції. Так, у старості знижується інтенсивність тканинного дихання в міокарді, і поряд з цим збільшується активність гліколізу, а також ступінь спряження окислювання і фосфорилювання в мітохондріях. У старості зменшується число мітохондрій, і поряд з цим з’являється значна кількість гіпертрофованих мітохондрій. У багатьох органах зменшується число клітин, частина з них атрофується, і поряд з цим у різних органах розвивається гіпертрофія і гіперфункція окремих клітин, активується більше число функціональних одиниць: нефронів, альвеол, капілярів, нейромоторних одиниць тощо. Істотно змінюється процес транспорту речовин через плазматичну і ядерну мембрани, і поряд з цим збільшується їхня площа, що сприяє підтримці транспортних систем плазмалеми на достатньому рівні. При старінні сила і працездатність скелетних м'язів зменшується, тому в роботу включаються додаткові групи м'язів. Слабшає нервовий контроль над клітинами й органами, однак підвищується їхня чутливість до ряду фізіологічно активних систем, у тому числі, до медіаторів. В умовах зниження синтезу ряду медіаторів у мозку послабляються процеси їхнього розпаду і зворотного захоплення терміналями. Зниження чутливості гіпоталамуса до глюкокортикоїдів (зворотний зв'язок) поєднується зі збільшенням чутливості до них гіпофіза. Зменшення змісту води в організмі викликає наростання секреції вазопресину. Компенсаторно підвищується секреція ряду гормонів гіпофіза. Зниження механічного запам'ятовування в старості компенсується збереженням і розвитком логічної пам'яті, змістовною організацією матеріалу, включенням великої кількості аналізаторів, тощо. Подібних прикладів фенотипових проявів вітаукта можна привести багато.

Таким чином, до фенотипових проявів вітаукта відносяться: підвищення інтенсивності гліколізу, збільшення спряження окислювання і фосфорилюванмя в мітохондріях; активація ряду ферментів; посилення біосинтезу ряду білків; зниження активності ферментів розпаду деяких медіаторів і гормонів в умовах ослаблення їхнього синтезу; поява багатоядерності і поліплоїдії в клітинах; збільшення об'єму мітохондрій в умовах зниження їхнього числа; гіпертрофія і гіперплазія апарату Гольджі; гіперплазія ендоплазматичної сітки; збільшення поверхні плазматичних мембран; підтримка в багатьох клітинах незмінної величини мембранного потенціалу; гіперфункція ряду міокардіоцитів, нейронів, секреторних та інших клітин в умовах загибелі частини цих клітин; включення в діяльність у звичайних умовах більшого числа капілярів, альвеол, нейромоторних одиниць; підвищення чутливості до ряду гуморальних факторів та активація деяких місцевих механізмів саморегуляції в умовах послаблення центрального нервового контролю; зростання чутливості до гормонів  та зниження інтенсивності їхнього трозпаду в умовах зниження їхнього синтезу і багато чого іншого.

Варто вказати на відносне значення багатьох фенотипових адаптацій, що виникають у ході старіння. Маючи адаптивне значення при здійсненні одного біологічного процесу, вони можуть порушувати інший; маючи пристосувальне значення на одному етапі старіння, вони можуть сприяти віковій патології на іншому.

В ході онтогенезу співвідношення між процесами старіння та антистаріння змінюється. Зміна співвідношення між процесами старіння й антистаріння (вітаукта) розділяє хід індивідуального розвитку на три періоди: прогресивний, стабільний, деградаційний. На першому (прогресивному) етапі онтогенезу (характерний для дитинства та статевого дозрівання) процеси вітаукта випереджають розвиток процесів старіння. Тому надійність функціонування організму підвищується, досягаючи максимуму при настанні статевої зрілості. Потім встановлюється динамічна рівновага між процесами старіння та вітаукта – стабільний етап. В подальшому процеси старіння починають прогресувати інтенсивніше, і настає деградаційний етап.