2. Загальні джерела міжнародного економічного права

1. До кола загальних джерел МЕП прийнято відносити:

• загальні принципи права;

• міжнародний звичай;

• міжнародні договори ;

• рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій.

Відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, є джерелом міжнародного права. Не торкаючись делікатного питання про те, чи всі нації на сьогодні є «цивілізованими», зосередимо увагу на першому з використаних у наведеному статутному положенні термінів «загальні принципи права».

Види загальних принципів:

1. внутрішньодержавні прин­ципи права – йдеться про технічні принципи, про юридичну логіку або фундаментальні принципи, без яких правопорядок не зміг би існувати.

2. «загальні (або загальновизнані) принципи міжнародного права» - вони є виразом специфічної функції міжнародного правопорядку, яка полягає у сприянні миру та розвитку, а тому підтримують міжнародний правопорядок, створюючи для нього необхідні передумови.

Так, на думку фахівців, невтручання у внутрішні справи або дотримання фундаментальних прав особи є вираженням на найвищому рівні міжнародної етики, тому відповідні вимоги являють собою загальні принципи міжнародного права. Внаслідок цього деякі з них можуть становити jus cogens.

Таким чином, з цим терміном виникає ситуація подвійного тлумачення. Хоча взагалі в праві це не є бажаним, дехто з дослі­дників вважає, що в даному конкретному випадку не існує жодних підстав для заперечення, бо «чим довша низка значень, яка має ця фраза, тим більше шансів знайти якесь рішення, що заповнить прогалини у договірному та звичаєвому правах, що, до речі, і було підставою для перелічення загальних принципів права в Статуті в першу чергу»^.

2. Загальні принципи права в першому розумінні цього терміна здебільшого були сформульовані ще в стародавньому рим­ському праві, і, як зазначається, римське походження ще й досі можна помітити в багатьох нормах права, які нині перетворились на звичаєве. Вони використовуються в процесі застосуван­ня та тлумачення норм права і виявилися найбільш корисними у «нових» галузях міжнародного права, до яких слід віднести й МЕП.

Незважаючи на давність свого походження і застосування, вичерпного переліку даних принципів не створено. Кожен автор наводить свій варіант, хоча такі принципи, як «lex specialis derogat lex generalise (спеціальний закон скасовує дію закону за­гального характеру); «nemo plus juris ad alienum transferre potest, guam ipse habet (ніхто не може передати іншому більше право, ніж мав сам); «lex posterior derogat prior» (пізніший закон виключає дію попереднього) та деякі інші зазначаються майже всіма.

Щоправда, інколи стверджується, що загальні принципи права не можуть розглядатися як особливе джерело міжнародного права, бо це процесуальні норми, і за своєю суттю вони є ядром міжнародного процесуального права, що вже формується. Проте з подібними думками важко погодитись не тільки з огляду на їх суперечливість з наведеним вище положенням ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Більш суттєвим аргументом є те, що коли вважати міжнародне процесуальне право хоча й процесуальним, проте міжнародним, тоді подібні зауваження, як здається, втрачають (щонайменше . натепер) свою переконливість.

3. Стосовно загальновизнаних принципів міжнародного права, які складають його jus cogens, слід зауважити, що поділяючи точку зору, за якою МЕП є спеціальною галуззю загально­го міжнародного права, навряд чи варто вдаватися до дискусії щодо того, які з цих принципів застосовуються в МЕП. Оскільки всі вони відображають головний зміст міжнародного права, докорінні інтереси держав і міжнародного співтовариства в цілому, є тими ланками, що утворюють міжнародну нормативну систему та мають найвищу юридичну силу, всі ці принципи є обов'язковими і для будь-якої спеціальної галузі міжнародного права. У цьому зв'язку слід погодитися з думкою, за якою загальне управління процесами нормоутворення в системі міжнародного права в цілому, а також у кожній з його галузей здійснюється за допомогою основних принципів.

Вважається, що більшість загальновизнаних принципів міжнародного права закріплено в Статуті ООН, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Разом із тим, стверджується, що не існує повністю авторитетного, вичерпно­го і точного переліку основних принципів міжнародного права. Спираючись на зазначені вище документи, більшість фахівців з міжнародного публічного права наводить такий перелік цих принципів:

• незастосування сили або погрози силою;

• суверенної рівності держав;

• рівноправності і самовизначення народів;

• невтручання у внутрішню компетенцію будь-якої держави;

• співробітництва держав;

• сумлінного виконання зобов'язань, узятих відповідно до Статуту ООН;

• мирного вирішення міжнародних спорів;

• непорушності кордонів;

• поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань;

• територіальної цілісності держав.

Безумовно, не всі ці загальновизнані (когентні) принципи відіграють однакову роль у спеціальних сферах регулювання, бо на їх застосування впливають особливості об'єкта правового регулювання. Проте, на мою думку, це не є достатньою підставою для диференціації зазначених принципів на ті, що є джерелами МЕП, та такі, що не є ними. Найбільше, на що можна погодитися, так це на те, що одні з них частіше застосовуються в МЕП, тоді як інші значно рідше.

Із зазначеного переліку загальновизнаних принципів міжнародного права розглянемо детальніше ті, котрі найбільш широко використовуються в МЕП.

3.1. Незастосування сили чи погрози силою. Міжнародному праву відомі лише два випадки правомірного застосування сили:

• з метою самозахисту (ст. 51 Статуту ООН) та

• за рішенням Ради Безпеки ООН (статті 39 та 42 Статуту) У випадках загрози миру, порушення миру або акту агресії.

Оскільки в роботі не ставиться завдання вичерпного аналізу нормативного змісту тих принципів, про які йдеться, тут, як і в подальшому, наголос буде зроблено на тих частинах зазначеного змісту, які можуть мати безпосереднє відношення до МЕП. З такої точки зору, як застосування сили, можуть бути розцінені:

• використання економічних засобів з метою підриву економічних основ держави;

• спричинення суттєвої економічної шкоди;

• підкорення держави або отримання від неї певних переваг, зокрема шляхом економічної блокади, ембарго, засобами, що перешкоджають використанню своїх природних і економічних ресурсів, якщо вони посилюють фінансову заборгованість держав.

Узагалі, з точки зору МЕП забороненими вважаються будь-які засоби застосування економічної сили, якщо за своїми наслідками вони подібні до воєнних засобів (так звана «економічна агресія»). Хоча при цьому виникає нелегка проблема відмежування економічної агресії від законного застосування економічних репресалій.

Стосовно законних форм застосування державами неозброєної сили, то ними у міжнародному праві беззаперечно вважаються: повна або часткова перерва економічних зв'язків; залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо-та інших видів сполучень, а також припинення дипломатичних або консульських відносин.

3.2. Суверенна рівність держав. З кола питань, що входять до нормативного змісту даного принципу, слід звернути увагу на положення, за якими всі держави є юридичне рівними, а кожна держава користується правами, що притаманні повному суверенітетові. З точки зору МЕП особливо слід наголосити на такому. Всі держави, відповідно до цього принципу, мають право вільно вибирати форму організації зовнішньоекономічних зв'яз­ків та брати участь у міжнародних економічних організаціях. Крім того, для МЕП важливими є такі аспекти дії цього загального принципу:

• право вільно володіти, розпоряджатися, експлуатувати природні багатства, бути незалежними у своїй економічній діяльності;

• право на ефективний контроль над природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи контроль і регулювання інвестицій та діяльності ТНК;

• право визначати режим використання природних ресурсів (концесії), форми і методу розвитку економіки, ступінь державного регулювання економіки;

• право на відшкодування за використання природних ресурсів;

• право на націоналізацію іноземної приватної власності з відшкодуванням збитків.

3.3. Невтручання у внутрішні справи. Взагалі під втручан­ням розуміють будь-які заходи держав або міжнародних орга­нізацій, за допомогою яких останні намагаються перешкодити суб'єкту міжнародного права вирішувати справи, які належать до його внутрішньої компетенції. Не порушуючи питання про справи, що належать до зазначеної компетенції, яке є дуже складним і нерідко спірним, будемо мати на увазі, що видами прямого економічного втручання вважаються, наприклад, економічна блокада або відмова від здійснення великих програм економічної допомоги як засіб підкорення інших держав власним інтересам. Видами непрямого економічного втручання можуть бути визнані певні дії, які здійснюються особами або організа­ціями, що підконтрольні іншій державі.

Взагалі, за сучасних умов, сфера «виключної внутрішньої компетенції» держав у МЕП поступово зменшується, оскільки значна частина питань такої компетенції стає предметом міжнародно-правового регулювання (наприклад, у сфері застосування тарифних або нетарифних засобів захисту внутрішнього ринку).

3.4. Співробітництво. Важливість цього принципу випливає хоча б з того, що глава IX Статуту ООН має назву «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво». Нормативний зміст цього принципу у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. викладено так: «Держави зобов'язані співробітничати одна з одною, незалежно від відмінностей у їх політичних, економічних і соціальних системах, у різних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів і міжнародному співробітництву, вільному від дискримінації, яка має підґрунтям такі відмінності».

Інколи з цього принципу формулюється галузевий принцип, відомий як «Принцип економічного співробітництва». Не погоджуючись із цим, ми вважаю, що безумовно правильним є положення, відповідно до якого створений у такий засіб принцип безпосередньо пов'язаний з загальним принципом міжнародного права, внаслідок чого всі можливі міркування щодо такого принципу стосуються специфіки дії відповідного загального принципу у МЕП. А ця специфіка полягає в тому, що держави мають право:

• на вільний вибір партнерів у міжнародних економічних відносинах, форм і методів співробітництва в цих відносинах, поєднання двосторонніх та багатосторонніх форм міжнародних економічних відносин;

• отримувати вигоди від міжнародного розподілу праці, міжнародної торгівлі;

• на участь у міжнародному процесі прийняття рішень щодо врегулювання світових економічних проблем.

Проте, згідно з цим принципом, держави зобов'язані:

• брати участь у загальній лібералізації міжнародної торгівлі, сприяти вільному руху товарів та доступу до них;

• враховувати законні інтереси інших країн, особливо тих, що розвиваються, в тому числі шляхом вжиття заходів, спрямованих на встановлення стабільних, справедливих і вигідних цін на сировину.

Окремо слід згадати право країн, що розвиваються (особливо найменш розвинених з них), на отримання сприяння їхньому економічному розвитку та економічної допомоги.

3.5. Сумлінне виконання міжнародних зобов'язань. Нормативний зміст цього принципу у Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 р. сформульовано так: держави—учасниці погодились «сумлінно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом, як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із договорів чи інших угод, які відповідають вимогам міжнародного права і учасниками яких вони є».

Проте в різних правових системах існує своє розуміння сумлінності, що призводить до певних труднощів у реальних життєвих ситуаціях. Тому юридичний зміст сумлінності слід формулювати на основі тексту розділів «Застосування договорів» (статті 28—30) та «Тлумачення договорів» (статті 31—33) Віденської конвенції 1969 р. про право договорів. Видається, що немає потреби спеціально доводити, наскільки важливий цей принцип саме для МЕП. 3.6. Мирне вирішення спорів. За Декларацією 1970 р. та згі­дно із Заключним актом НБСЄ до нормативного змісту даного принципу належать такі зобов'язання держав:

• використовувати всі зусилля для того, щоб у найкоротший термін дійти до справедливого рішення, заснованого на міжнародному праві;

• продовжувати шукати взаємно узгоджені шляхи мирного врегулювання спору;

• у тих випадках, коли спір не вдається вирішити, утримуватись від будь-яких дій, які можуть погіршити становище до такого ступеня, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та безпеки, що зробить мирне врегулювання спору ще більш важким.

Стаття 33 Статуту ООН містить широкий спектр засобів мирного розв'язання спорів (гл. 5.3). З точки зору МЕП особливо важливим є мирне вирішення комерційних спорів, яке забезпечує функціонування та подальший розвиток економічного співробітництва, а в цьому відношенні важко переоцінити роль міжнародного арбітражу та відповідних органів і процедур, передбачених у міжнародних економічних організаціях.

4. Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН серед джерел міжнародного права визначає міжнародний звичай «як до­каз загальної практики, прийнятої як правова норма». Колись звичаї відігравали першорядну роль у регулюванні міжнародних відносин. Сьогодні вони, можливо, посідають більш скромне місце серед джерел права, але й у сучасному міжнародному суспіль­стві вони не витіснені договорами. Більше того, існують думки, згідно з якими звичай головна форма існування основних принципів міжнародного права (як і галузевих принципів МЕП). Стверджується, що звичаєві норми становлять переважну частину МЕП і багатьох інших галузей міжнародного права, та й загальна (універсальна) частина міжнародного права складається головним чином зі звичаєвих норм.

У вітчизняній доктрині далеко не всі автори згодні з такою оцінкою. Наприклад, 1.1. Дахно вважає, що звичай «відіграє обмежену роль у сфері регулювання міжнародних економічних відносин, оскільки підтримка широкого розмаїття стандартів міжнародного публічного права не сприяє застосуванню звичаєвого права». Проте з цією думкою погодитись важко, особ­ливо якщо згадати про роль звичаю в міжнародній торгівлі.

Міжнародний звичай, аби бути джерелом міжнародного права, повинен мати характер прецеденту та водночас містити думку, за якою ці прецеденти становлять юридичну норму (оріпго juris sive necessatis². Інакше кажучи, прецеденти, тобто повторення дій чи бездіяльності суб'єктами міжнародного права, є об'єктивним критерієм міжнародного звичаю. Проте, саме по собі повторення є лише міжнародним узвичаєнням. Перетворює такі узвичаєння на звичай інший, психологічний елемент визнання державами звичайного правила поведінки правовою нормою, тобто визнання тієї чи іншої поведінки обов'язковою, такою, що унеможливлює незастосування сталих форм відносин. Як зазначається, доказ цього психологічного елементу дуже важко надати. Загалом прийнято, що його існування припускається, а саме через це нереально довести його неіснування³.

За сучасними уявленнями для створення звичаєвої норми вже не потрібна тривала практика і велика кількість прецедентів. Однак, відповідна практика все ж має бути. За її відсутності (концепція так званих «миттєвих звичаїв» вираз, який не здається бездоганним з лінгвістичної точки зору) ми, як зазначається, будемо мати справу не зі звичаєм, а з якимось іншим (новим) джерелом міжнародного права.

5. Норма, що міститься у міжнародному договорі (так звана конвенційна норма), відрізняється від звичаєвої тим, що конвенційна норма завжди має письмову форму. Така форма, як зазначається, має цілий ряд цінних переваг:

• точність і конкретність правового регулювання відповідних відносин;

• стабільність змісту;

• економічність з точки зору витрат часу, необхідного для її створення;

• рівноправність участі всіх зацікавлених сторін у створен­ні норми;

передбачуваність нормотворчості¹.

Проте не слід перебільшувати переваги конвенційних норм. Справа в тому, що підготовка та переговори при укладенні багатостороннього договору інколи тривають багато років або навіть декілька десятиріч, а текстам договорів, які є результатом компромісів, часом бракує точності та ясності. До того ж, для перегляду такої норми необхідне дотримання складної процеду­ри, а це заважає адаптації її змісту до умов життя, що постійно змінюються.

Протягом певного часу роль міжнародних договорів як джерел загального міжнародного права вважалася вкрай суттєвою. Однак, як зазначається, сьогодні ситуація змінилася і загалом прийнято, що договори не можуть змінити звичаїв, а також ін­ших джерел, зокрема загальних принципів. Висувається навіть припущення про те, що доля права договорів бути, зрештою, врегульованим звичаями³.

Але почесне місце договорів у МЕП усе ж зберігається, незважаючи на всю жорсткість цих інструментів. Пояснюється це тим, що державам вдається внести до них потрібну гнучкість на стадії застосування. Надаючи перевагу короткостроковим договорам, збільшуючи кількість захисних умов, передбачаючи у випадках необхідності можливість тимчасового застосування для прискорення набуття ними чинності, держави дося­гають поєднання правової забезпеченості з економічною ефективністю.

6. У МЕП договірні норми розрізняються за видами так само, як і у загальному міжнародному праві. Зокрема, у ньому розповсюдженим є розподіл договорів на «договори-закони» (правовстановлюючі договори) та «договори-угоди» (контракти), які мають обмежену сферу дії. До першої категорії можна віднести, наприклад, торговельні договори між державами, в яких вста­новлюються принципи торговельно-економічних відносин, до другої угоди про будівництво великих комплексних об'єктів або про поставку товарів у межах економічної допомоги. Крім того, міжнародними договорами є також договори міжнародних економічних організацій з державами або між собою з тією різницею, що у МЕП їх важливість значно зростає порівняно із за­гальним міжнародним правом.

За об'єктом регулювання міжнародні договори у МЕП можна класифікувати (певною мірою умовно) на групи договорів, які регулюють комплекси таких міжнародних економічних відносин:

• договори з питань міжнародної торгівлі товарами та послугами;

• договори з питань міжнародних фінансових (кредитних, валютних, податкових та ін.) відносин;

• договори з питань руху капіталовкладень (інвестицій);

• договори з питань міжнародної економічної допомоги;

• договори з питань міжнародного регулювання праці тощо.

Норми, які містяться у зазначених групах договорів, зазвичай формують галузі МЕП: міжнародне торгове право, міжна­родне фінансове право, міжнародне інвестиційне право тощо.

7. Щодо такого загального джерела, як рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій, то його значення в МЕП, порівняно із загальним міжнародним правом, зростає. Справа в тому, що в МЕП існують не тільки звичайні конвен­ційні норми, вироблені міжнародними організаціями, а й велика кількість так званих рекомендаційних норм, створених під егідою цих організацій. Так, тільки в процесі роботи ЮНКТАД-І (23.03.1964—16.06.1964 р.) було прийнято близько 60 резолюцій з питань торгівлі сировинними товарами, готовими виробами, фінансування розвитку торгівлі тощо.

Необхідно наголосити, що термін «рекомендаційні» у контексті МЕП стає значною мірою умовним. Для того, аби зрозуміти, про що йдеться, розглянемо спочатку дві особливості цих норм у МЕП.

По-перше, вони мають чітко виражений правовстановлюючий характер. Справа в тому, що нерідко такі норми не просто рекомендують певне правило поведінки, а й у разі його дотримання визначають, що відповідні дії чи бездіяльність є поведінкою правомірною. Тобто в таких випадках ми маємо си­туацію, коли, за відсутності рекомендаційної норми, відповідні дії (чи бездіяльність) могли б стати підставою для кваліфікації їх як неправомірних. Так, наприклад, у МЕП існує рекомендація, за якою країнам, що розвиваються, слід надавати знижки митних тарифів. Узагалі це було б неправомірною дискримінацією всіх інших держав, проте відповідно до Женевських принципів зазначені дії держав отримують характер правомірних.

По-друге, неможливо не помітити, що рекомендаційні норми мають також і відповідну обов'язковість. Так, якщо держава добровільно погодиться на застосування нею у своїх відносинах з іншими державами рекомендованих нормою правил поведінки, вона стає зобов'язаною виконувати встановлені цією нормою приписи повністю і до всіх передбачених нормою суб'єктів. Тобто свавільна зміна кола зобов'язань суб'єктом, який добровільно запровадив цю норму, є неприпустимою.

Зазначені особливості рекомендаційних норм МЕП саме і дають деяким авторам підставу стверджувати, що вони, хоча й не є імперативними, проте мають як певний правовий характер, так і умовно-зобов'язувальне значення.

Зобов'язувальний характер рекомендацій у МЕП нерідко пояснюється також їх характером. Так, ці норми можуть:

• конкретизувати, уточнювати зміст або взаємопов'язаність чинних принципів або норм загального міжнародного права з урахуванням специфіки міжнародних економічних відносин;

• встановлювати нові принципи або правила, які внаслідок згоди держав (opinio juris), без довгої практики і без прецедентів, стають звичаєвими нормами МЕП;

• містити положення, що мають велику зобов'язальну силу морально-політичного характеру. Це так звані «політичні норми», які зазвичай є етапом на шляху формування власне норм МЕП, хоча вони майже відразу відтворюються у внутрішньодержавному праві³.

Зазначені норми можуть міститися у найрізноманітніших міжнародно-правових документах. Наприклад, це можуть бути резолюції ГА ООН, такі як Хартія економічних прав і обов'язків держав 1974 p.; згадувані раніше (гл. 1.2.2) Декларація про новий міжнародний економічний порядок та Програма дій з встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 p.; Комплекс узгоджених на багатосторонній основі спра­ведливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою 1980 p.; резолюція «Про заходи зміцнення довіри у міжнародних економічних відносинах» 1984 p.; резолюція «Про міжнародну економічну безпеку» 1985 р. та ін. Не зайвим буде зауважити й те, що рекомендації ГА ООН, не будучи імперативними для держав, можуть стати такими в межах «внутрішнього права ООН» для її органів, наприклад для Еко­номічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР ООН).

Рекомендаційні норми інколи містяться також у документах власне спеціалізованих установ ООН, які в МЕП відіграють украй важливу роль. Як приклад можна послатися на Принципи, що визначають міжнародні торгівельні відносини і торгову політику, що сприяють розвитку (згадувані вище «Женевські принципи»).

Нарешті, рекомендаційні норми нерідко наявні в рішеннях міждержавних економічних конференцій, що інколи отримують навіть обов'язкову силу, як, наприклад, це мало місце з розділом «Економічне співробітництво» у Паризькій хартії для нової Європи (ОБСЄ, 1990 p.).