Польща у 70 – 80-х роках хх ст

На початку 70-х років польська влада приступила до реалізації гасла "Збудуємо до 1980 року дві Польщі", що передбачало проведення політики активного використання західних кредитів і технологій для модернізації народного господарства. Була істотно підвищена заробітна плата трудящим, хоча зростання грошових доходів населення не забезпечувалося необхідною кількістю товарів на ринку і не залежало від їх виробництва та підвищення продуктивності праці. Швидкими темпами відбувалося переозброєння польської промисловості, збільшувалася кількість закуплених на Заході ліцензій. Окрилене успіхами, керівництво ПОРП заявило, що Польща вступила в етап будівництва "розвинутого соціалістичного суспільства".

Однак уже в середині 70-х років знову виявилися економічні труднощі. Наприкінці 1974 р. польська заборгованість Заходові перевищила 100 % вартості її експорту до капіталістичних країн. Для покриття боргів уряд удався до короткотермінових кредитів, що лише відсунуло загрозу банкрутства, але не ліквідувало його. У 1976 р. заборгованість Заходові сягнула 12,1 млрд. доларів, а в 1980 р. — 24,1 млрд. Починаючи з 1975 р. відбувалося безперервне зниження темпів промислового і сільськогосподарського виробництва, а в 1979 р. уперше в історії ПНР національний доход скоротився на 2 %. Оскільки грошова маса перевищувала позицію товарів, одна за одною почали виникати "тютюнові", "м'ясні" та інші кризи. Все це викликало зростання інфляції, створюючи фунт для корупції і спекуляції.

Намагаючись послабити тиск на споживчий ринок, уряд удався до випробуваної політики "затягування поясів". 26 червня 1976 p. було підвищено ціни на основні продукти харчування. Суспільство, не підготовлене до такого заходу, було вражене його розмахом і масштабами. У 10 з 49 воєводств вибухнули страйки і мітинги, а в трьох містах відбулися вуличні демонстрації. У лютому 1977 р. під тиском громадськості уряд прийняв рішення про умовне звільнення учасників червневих подій. У липні того ж року засуджені були амністовані.

У вересні 1977 р. КОР був перетворений на Комітет громадського самозахисту (КОС). Комітет проголосив своєю метою боротьбу з політичними репресіями, будь-якими видами громадської дискримінації, а також захист громадянських прав. Новим елементом структури опозиційного руху стала заснована у вересні 1979 р. Конфедерація Незалежної Польщі (КНП), яка проголосила себе політичною партією. її лідер Л. Мочульський відкрито заявив, що головною метою партії є побудова незалежної, суверенної Польщі, вільної від радянського тиску і тоталітарної диктатури. Ідеал державного ладу він убачав у режимі довоєнної Речі Посполитої. Всього ж наприкінці 70-х років по всій країні налічувалося близько 40 опозиційних угруповань. Велику інтелектуальну підтримку і матеріальну допомогу вони отримували від польської діаспори.

У серпні 1980 р. в країні вибухнула економічна криза, найбільша за своїми масштабами в післявоєнній Польщі, яка за методами та формами організації антитоталітарної боротьби взагалі була новим явищем. А почалося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо, щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам. На антинародні дії уряду польське суспільство відповіло хвилею страйків. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, службовці, студенти. На бік народу стала католицька церква. 31 серпня 1980 p., уперше в післявоєнній історії Польщі, уряд удався до компромісу з опозицією, підписавши Гданські протоколи — угоду між урядовою комісією і міжзаводськими страйковими комітетами. У протоколах була зафіксована 21 угода. Йшлося, зокрема, про визнання вільних профспілок, гарантію права на страйки, запровадження принципу підбору керівних кадрів не за партійною належністю, а на основі кваліфікації, свободу слова та друку. Уряд гарантував автоматичне підвищення зарплати відповідно до підвищення цін, обіцяв надавати повну й об'єктивну інформацію про соціально-економічне становище країни, ліквідувати всі привілеї для міліції, держбезпеки, партапарату та ін. Підписуючи цю угоду, уряд і партійна номенклатура розраховували, насамперед, ви фати час і зманеврувати. Так, серпневий пленум ЦК ПОРП здійснив низку персональних перестановок на вищому рівні, висунувши на посаду прем'єра Ю. Піньковського, а VI пленум ЦК ПОРП (вересень 1980 р.) прийняв відставку Е. Терека. Новим першим секретарем був обраний Станіслав Каня. Пленум проголосив курс на соціалістичне оновлення. Усупереч очікуванням, напруженість не спала. У першій половині вересня страйки охопили 650 підприємств на території всіх воєводств. Кількість страйкуючих сягнула 350 тис. 17 вересня, зібравшись у Гданську, представники міжзаводських страйкових комітетів ухвалили рішення про створення незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) "Солідарність". Головою її керівного органу — Всепольської узгоджу вальної комісії (ВУК) — був обраний Л. Валенса. На відміну від офіційних профспілок, НСПС будувалася за регіональною, а не галузевою ознакою. Після бюрократичних зволікань 10 листопада варшавський воєводський суд зареєстрував "Солідарність". Ця профспілка по суті відразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним рухом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах до 9,5 млн. чоловік. Більшість опозиційних груп другої половини 70-х років улилися до "Солідарності". 1 лише КНП зберігала самостійну позицію, намагаючись створити суворо централізовану партію. Таким чином, події 1980 р. за своїми масштабами, розмахом та програмою "Солідарності" були, фактично, початком антитоталітарної демократичної революції, її першим етапом. Наростання економічної і політичної кризи значно прискорилось у 1981 р. Разом з катастрофічним падінням авторитету комуністичної влади зростав і міцнів авторитет опозиційного руху робітників. Перший з'їзд "Солідарності", що відбувся у Гданську у вересні — жовтні 1981 p., виступив з програмою "самоврядної демократичної Речі Посполитої", яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітарного типу. Урядова коаліція сприйняла рішення з'їзду як порушення угод, прийнятих у Гданську. Переговори конфліктуючих сторін, що почалися невдовзі після з'їзду, зайшли у глухий кут. Відновилися страйки, учасники яких вимагали від уряду вжити реальних заходів, щоб запобігти різкому падінню життєвого рівня мас. З грудня у Радом і відбулося розширене засідання керівництва "Солідарності", яке розробило курс на активізацію боротьби з метою захоплення влади. 11— 12 грудня "радомська позиція" була підтримана ВУК "Солідарності", яка ухвалила рішення розпочати підготовку всенародного референдуму "Про форми і принципи здійснення влади" та "Про вибори до представницьких органів різних ступенів". Намагаючись попередити небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 р. Державна рада ПНР прийняла рішення про запровадження на всій території Польщі військового стану. Всю повноту влади взяла на себе Військова рада національного порятунку під керівництвом В. Ярузельського, який у жовтні 1981 р. став першим секретарем ЦК ПОРП. Фактично то був державний переворот, оскільки про цей крок не були заздалегідь попереджені ані члени уряду, ані члени Політбюро ЦК ПОРП. Щоб запобігти загальному страйкові, всі ключові галузі, порти й 129 великих підприємств були переведені на воєнний режим. Під час запровадження військового стану, що лише відтягнуло остаточний крах комуністичного режиму, загинуло вісім чоловік.

 Об'єктивно запровадження військового стану було альтернативою інтервенції країн Варшавського договору, громадянській війні та економічному хаосу. Проте психологічно суспільство не було готовим до таких крайніх заходів. Понад 1 млн членів ПОРП на знак протесту вийшли з партії. її залишила майже вся інтелігенція і робітнича молодь. У жовтні 1982 р. власті прийняли остаточне рішення про заборону "Солідарності" і створення нових профспілок за галузевим принципом. Члени керівництва "Солідарності", яким удалося уникнути арешту, перейшли на нелегальний стан, утворивши 22 квітня 1982 р. Тимчасову загальну комісію "Солідарності". У керівництві підпілля почалися гострі дискусії щодо вибору форм і методів боротьби. Я. Куронь вважав основним завданням підготовку до повстання, а 3. Буяк — створення парламентських громадських структур, які, внаслідок опозиційної боротьби, зможуть у потрібний момент взяти владу до своїх рук. На цих же позиціях стояв А. Міхник, який розробив стратегію ненасильницького захисту.

Увесь цей час дії "Солідарності" активно підтримували католицька церква, авторитет якої у країні неухильно зростав, а також Захід. У 1983 p. Лех Валенсі була присуджена Нобелівська премія миру. Підпільні структури отримували значну фінансову й технічну допомогу через закордонні представництва "Солідарності", польськомовні західні радіостанції виконували велику інформаційно-пропагандистську роботу в її інтересах.

Перебудова в Радянському Союзі дала новий імпульс антитоталітарній демократичній революції в Польщі. Навесні — влітку 1988 р. відбувся вибух масових страйків. Виникнувши спонтанно як реакція на підвищення цін на продукти харчування і комунальні послуги, вони незабаром набули великого розмаху. Над країною нависла загроза повторення подій 1980 р. Пошуки консенсусу і громадянського миру змусили керівництво ПОРП та її союзників — Об'єднану селянську та Демократичну партії — сісти за "круглий стіл" з участю "Солідарності", що, фактично, означало її легалізацію. Той факт, що ініціатива виходила від властей, свідчив про крах політики й практики ПОРП, адже всі дії її керівництва після запровадження військового стану незмінно закінчувалися провалом.

У ході переговорів, що відбулися за посередництва костьолу і тривали з 5 лютого по 6 квітня 1989 p., було досягнуто консенсусу щодо принципів майбутньої політичної і економічної системи, яка у процесі реформ мала прийти на зміну попередній. Основні політичні сили країни домовилися, що процес змін відбуватиметься під їхнім спільним контролем і матиме еволюційний, мирний характер, що всі основні рішення ухвалюватимуться з урахуванням позицій сторін, шляхом поступок і компромісів. Угода передбачала зміну Конституції з метою створення сильної президентської влади (як гаранта виконання угод) і проведення дострокових виборів до сейму, в якому правлячій коаліції заздалегідь передбачалося надати 65 % місць.

На виборах 4 і 18 червня 1989 р. ПОРП зазнала відчутної поразки. Разом зі своїми союзниками ОСП і ДП вона отримала 5 млн. голосів і, відповідно, 206 місць у сеймі і сенаті, тоді як опозиція — 12 млн. голосів (261 місце). Причому в сенаті "Солідарність" здобула 99 (зі 100) місць. 19 липня на спільному засіданні обох палат В. Ярузельський був обраний президентом. Відтак протягом червня — вересня 1989 р. відбулася принципова зміна політичної ситуації. ПОРП, по суті, була усунена від законодавчої та виконавчої влади, яка перейшла до "Солідарності", що взяла курс на будівництво парламентської демократії і перехід до ринкової економіки.

Після саморозпуску ПОРП (правонаступницею ПОРП стала Соціал-демократія Республіки Польща (СДРП), яку очолили А. Квасневський і Л. Міллер) у січні 1990 р. президент В. Ярузельський втратив політичну підтримку. Виконавча та законодавча влади фактично перейшли до «Солідарності». 22 вересня В. Ярузельський повідомив сейм про готовність достроково скласти президентські повно­важення. Невдовзі була прийнята поправка до конституції про обрання президента країни всенародним голосуванням. У грудні 1990 р. в другому турі загальних президентських виборів пере­могу здобув Л. Валенса.

На пропозицію президента Л. Валенси у січні 1991 р. прем'єр-міністром став 39-річний економіст Я. Белецький, уряд якого продовжував політику попередника. У жовтні 1991 р. відбулися перші демократичні вибори до парламенту, що відбулися за новим виборчим законом, який передбачав обрання 391 депутата сейму в багатомандатних округах і 69 - за «крайовими списками». Вибори до сенату за­лишилися без змін. Підсумки виборів не дали відчутної переваги жодній з 29 партій, які потрапили до складу парламенту. Цим скористався президент Л. Валенса, отри­мавши можливість маніпулювати частиною цих політичних сил, які конфліктували між собою й не могли створити більшість у парламенті, оскільки їхній взаємодії заважали не тільки певні програмні розбіжності, але й амбіції лідерів.

В грудні 1991 р. до влади прийшов коаліційний уряд на чолі з Я. Ольшевським. Відтепер замість домовленостей «круглого столу» від імені правлячої коаліції було запропоновано про­граму «політики перелому», яка передбачала застосування люстрацій, прискорення економічних реформ та рішучий по­ворот Польщі в бік Заходу. Однак уже навесні 1992 р. під пра­порами «Солідарності» по країні прокотилися хвилі страйків та різних акцій протесту незадоволених соціальною політикою уряду. Наприкінці травня 1992 р. сейм ухвалив закон про люстрації високих державних посадовців на предмет їхньої співпраці зі службою безпеки. Оскільки закон суперечив чинній конституції, президент Л. Валенса відправив уряд Я. Ольшевського у відставку.

У липні 1992 р. сейм затвердив новий коаліційний уряд на чолі з Г. Сухоцькою. У країні наростала соціальна напруга. Робітники вимагали підвищення зарплати, ліквідації без­робіття, припинення приватизації. Хвиля страйків охоплювала все нові райони країни. Зміцненню правових засад демократичної Польщі сприяв прийнятий парламентом у жовтні 1992 р. конституційний закон («мала конституція»), який чітко окреслював усі гілки влади - за­конодавчу, виконавчу та судову. Сейм і сенат обиралися на чотири роки, президент — на п'ять (він керував збройними сила­ми, відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати главу уряду та його склад). Сейм міг відкли­кати уряд, ухваливши вотум недовіри, а також подолати «вето» президента. Нова політична система мала компромісний характер і характеризувала Польщу як президентсько-парла­ментську республіку.

У травні 1993 р., рятуючи держбюджет від надмірного дефіциту, уряд Г. Сухоцької відмовився від підвищення зарплати робітни­кам і «бюджетникам». Після цього депутати «Солідарності» почали підтримувати протести залізничників, робітників та се­лян, що виливались у страйки. Наприкінці травня уряд був відправлений у відставку.

Оскільки сейм не запропонував нового прем'єра, прези­дент Л. Валенса у червні розпустив парламент і призначив на вересень нові парламентські вибори. Підсумки вересневих (1993) пар­ламентських виборів принесли перемогу Союзу демократичної лівиці (СДЛ), за який проголосувало понад 20 % виборців, та Польській селянській партії (ПСП), яка отримала понад 15 % голосів. У новому парламенті СДЛ і ПСП утворили коаліцію (203 мандати в сеймі і 73 - в сенаті). Уряд очолив лідер «людовців» В. Павляк.

Програма лівоцентристського уряду не вносила принципо­во нових акцентів до політики, ґрунтуючись на ідеях ринкової економіки, приватизації, правопорядку. Однак з огляду на соціальну напруженість у суспільстві уряд проголосив політику «обережного гальмування» та поступового «виправлення до­пущених помилок» у бік посилення соціальної політики.

У лютому 1995 р. відбувся перегляд коаліційної угоди СДЛ і ПСП, в результаті якого в березні сейм більшістю голосів відкликав В. Павляка з посади прем'єра, а новим головою уряду став соціал-демократ Ю. Олекса.

В центрі подій 1995 р. були президентські вибори, в яких брали участь тринадцять кандидатів. У другому турі за підсумками листопадових (1995) виборів переміг лідер СДРП і СДЛ А. Кваснєвський.

У грудні 1995 р. були оприлюднені документи про співпрацю прем'єра Ю. Олекси з радянськими спецслужбами у 1982-1983 рр. Політичний скандал набув розголосу й негативно по­значився на авторитеті польської держави в світі. І хоча в ході слідства було доведено безпідставність звинувачень, наприкінці січня 1996 р. Ю. Олекса подав у відставку, а новим головою уряду був затверджений соціал-демократ В. Цімошевич. Новий кабінет міністрів розробив програму «Стратегія для Польщі до 2000 р.», яка продовжувала реформаторський курс. За ініціативою уряду сейм ухвалив низку законопроектів, які склалися в реформу державної адміністрації, розпочату з 1 січня 1997 р. Згідно з нею було зменшено кількість міністерств і відомств, що сприяло децентралізації державного управління. У квітні 1997 р. сейм ухвалив закон про люстрацію, згідно з яким усі кандидати в депутати, на високі урядові й адміністра­тивні посади повинні подавати відповідні декларації щодо співробітництва в минулому із спецслужбами.

У квітні 1997 р. парламент схвалив конституцію Польщі, відповідно до якої встановлено парламентсько-президентську форму правління з чітким розмежуванням гілок влади на зако­нодавчу, виконавчу та судову. Згідно з конституцією 1997 р. законодавча влада в Польщі нале­жить Національним зборам, які складаються з двох палат: сейму та сенату. Главою держави є президент, який представляє країну на міжнародній арені, визначає строки виборів до парламенту, призна­чає голову уряду, наділений правом оголошувати надзвичайний стан у країні тощо. Виконавчу владу здійснює рада міністрів, склад якої затверджується сеймом за поданням президента. Місцеве самовря­дування розділене на дві гілки: урядову адміністрацію та виборні органи, які контролюють її діяльність.

Парламентські вибори у вересні 1997 р. привели до змін на політичній сцені, які були пов'язані не стільки з результатами діяльності лівоцентристської коаліції, скільки з об'єднанням правоцентристських сил у виборчий блок з 35 організацій. «Акція виборча "Солідарність"» (АВС) отримала майже 34 % голосів виборців, а СДЛ - понад 27 % . Очолив правоцентристський уряд професор Є. Бузек.

Кабінет Є. Бузека розпочав реалізацію реформ, які перед­бачалися виборчою програмою, — адміністративної, пенсійної, освітньої та сфери охорони здоров'я. Однак здійснення зазначених реформ вимагало значних коштів та викликало неоднозначну реакцію з боку пересічних громадян. У цій ситуації довіра до уряду Є. Бузека впала до надзвичайно низького рівня. Невдоволення людей посилюва­лося внаслідок скандалів, пов'язаних з фактами корупції серед міністрів та інших високих посадових осіб. Унаслідок цього влітку 2000 р. з коаліції вийшла «Унія свободи».

На президентських виборах у жовтні 2000 р. перемогу (май­же 54 % голосів) здобув лідер СДЛ А. Квасневський.

За підсумками виборів до національних зборів у вересні 2001 р. головою уряду в жовтні 2001 р. став лідер СДЛ - Л. Міллер. Він запропонував свою програму виходу країни з кризи, яка передбачала посилення ролі держави в економічних процесах. Л.Міллер став найбільш непопулярним прем’єр-міністром за весь час трансформації. Цьому серед іншого посприяла невдало проведена реформа освіти. Після вступу Польщі до ЄС в травні 2004 р. Л.Міллер подав у відставку. Президент запропонував посаду прем’єр-міністра М.Бельке.

У 2005 р. в Польщі пройшли нові парламентські вибори, на яких партія «Право і справедливість» отримала 26,99% голосів виборців, «Громадянська платформа» - 24,14%, «Самооборона» - 11,4%. Ліві не потрапили до парламенту. Прем’єр-міністром став К.Марцинкевич.

10 і 23 жовтня 2005 р. пройшли президентські вибори, на яких лідер партії "Право й справедливість" Лех Качинський був обраний президентом Польщі. У липні 2006 р. К.Марцинкевич подав у відставку, і новим прем’єр-міністром став Ярослав Качинський.

У липні 2007 р. Я.Качинський відправив у відставку свого заступника А.Леппера – лідера «Самооборони». Офіційний привід – звинувачення у корупції (у 2006 р на його адресу лунали звинувачення у сексуальних домаганнях). Відставка А.Леппера спровокувала політичну кризу.

21 жовтня 2007 р. пройшли дострокові парламентські вибори. За їх результатами Д.Туск став прем’єр-міністром. Його плани: зменшення державних витрат та дефіциту бюджету до 3%, зменшення податків, перехід до євро у 2012 р.

10 квітня 2010 року президент Качинський загинув у авіакатастрофі біля Смоленська (Росія) під час візиту для вшанування пам'яті польських офіцерів-жертв розстрілів НКВС у Катині. Відтак Маршалк Сейму Броніслав Коморовський приступив до виконання обо'язків Президента Польщі. 4 липня 2010 року на Дочасних виборах Броніслава Коморовського обрано Президентом Польщі. На парламентських виборах 2011 р. перемогла партія Д.Туска, він залишився прем’єр-міністром.

Унаслідок цієї цілеспрямованої діяльності влади Польща у березні 1999 р. стала членом НАТО, а у травні 2004 р. була прийнята до ЄС.