Карамзін Микола Миколайович (1766-1826 рр.).

-   Карамзин Н. М. «Сочинения в 2-х томах». Т-1. Ленінград 1784 г.

-     Крамзин Н. М. «История государства российского». М. 1988 г.

Народився в місті Симбірськ, дворянин. Не мав вищої освіти. Закінчив Московський пансіон. В кінці 70-х років подорожував по Європі. Після повернення написав «Письма руського путешественника».Формування поглядів: великий вплив на нього зробило французьке просвітництво, він переконаний монархіст. Вважав, що рушієм прогресу є поширення освіти і мораль. Розвиток освіти і моралі поклав в основу періодизації людського суспільства:

1. первісний стан;

2.   часи варварства;

3.   часи освіти.

деал для нього – освічений монарх. В 1803 році подає заяву на ім’я Олександра І з проханням призначити його офіційним історіографом, це і сталося 31 жовтня 1803 року.Він написав і видав «Историю государства Российского», 12 томів, праця незавершена (від найдавніших часів до 1612 року). У 1812 році переїхав у Петербург. Пушкін назвав його «первым нашим историком и последним летописцем».Для написання праці «История..» використав близько 350 джерел, зокрема 40 літописів (Іпатіївський, Троїцький).Карамзін дотримувався думки що основою російської держави є самодержавство. Історія – вчителька життя.

У передмові сказав, що російська історія поділяється  на 3 періоди:

1. стародавній (до Івана ІІІ);

2.   середній (від Івана ІІІ до Петра І);

3.   новий (від  Петра).

Характерною ознакою цих періодів є:

1. система уділів;

2.   єдиновладдя;

3.   зміна громадянських звичаїв;

Насправді ж поділяв історію Росії на 6 періодів:

1. від прикликання варягів до Святополка Володимировича (862-1015) – розквіт держави;

2.   від Святополка до Ярослава (1015-1238) – занепад самодержавства, розпад держави на уділи, період князівських чварів, татаро-монгольське іго.

3.   1238-1462 – Іван ІІІ – падіння Російської держави, пануванняі татар, відродження Росії. В об’єднавчій політиці московських князів було: становлення єдинодержавства на Русі(збирання земель), утвердження самодержавства великих князів (збирання податків).

4.   Іван ІІІ, Василь ІІІ (1462-1533). При Івані ІІІ ліквідовано залежність від монголів, завершився процес ліквідації державної роздрібленості, повністю утверджено самодержавство.

5.   Іван ІV, Федір Іванович (1533-1598)

6.   1598-1612 «Смута»: загроза державі Росія стояла на краю загибелі.

Карамзін і норманіст(писав про прикликання варягів у 862р.), і не норманіст ( варяги стояли на нижчому культурному рівні, ніж автохтонні слов’яни).

В 5 томі є глава «зло имеет и добрые следства». Якби не татаро- монголи, то Русь захопилиб чи Польща, чи Шведи, а так русь об’єдналася.

« Ефект Карамзіна» :перша половина сторінок у 1 томі- популярна історія, 2-га половина сторінок- суто документи.

У 1810 році на прохання сестри Олександра І Ольги пише працю «Записка о древній и новой Росии» - це ніби продовження Історії Росії від часів Романових. Основні проблеми:

1. При царюванні Романових йде поступове зближення Росії з Європою.

2.   Ліквідація смутми призвела до відродження Російської держави

В принципі схвалює реформи Петра але засуджує ліквідацію патріаршества, підпорядкування церкви державі, табель про ранги, перенесення столиці в Петербург, те що ламав старі звичаї.

Катерину ІІ критикував за те, що не радилась з аристократичною частиною дворянства,схвалював зовнішню політику.

Микола Олексійович Полєвой (22 червня 1796— 22 лютого 1846, Санкт-Петербург) — російський письменник, драматург, літературний і театральний критик, журналіст і історик; брат критика і журналіста Ксенофонта Полєвого і письменниці Катерини Авдєєвої.Народився в купецькій родині. Отримав домашню освіту. Дебютував у друку в журналі «Російський вісник» в 1817. Жив у Москві(1820—1836), потім переїхав до Петербурга.Історичні праці[ред. • ред. код]Окрім історичних статей, Полєвой написав «Історію російського народу» (т. 1-6, 1829—1833). У цій праці він прагнув, на противагу «Історії держави Російської»Миколи Карамзіна, перейти від зображення ролі правителів, військових і зовнішньополітичних подій до виявлення «органічного» розвитку «народного початку». В «Історії» Полєвой орієнтувався на західноєвропейську романтичну історіографію, перш за все Гізо, і прагнув виділити елементи суспільного ладу (першим застосував до Русі концепцію феодалізму), реконструювати народні уявлення та інше. Критика «пушкінського кола» сприйняла працю Полєвового як негідну «пародію» на Карамзіна і піддала автора нападкам. У чернетковій рецензії Пушкін, проте, розцінив 2-й том доброзичливо, як самостійнішу роботу.Спочатку Полєвой планував написати 12 томів (як і Карамзін) і оголосив підписку саме на таку кількість томів, проте через особисті складнощів зміг написати і видати лише 6, що викликало звинувачення у фінансовій недобропорядності. Останні томи «Історії російського народу» не такі цікаві, як перші два, в них позначається поспіх, що «збивається» на традиційну «державницьку» схему викладу, переказує джерела тощо. Виклад Полєвой довів до взяття Казані Іваном Грозним.Після «Історії» Полєвой написав ще ряд історичних творів для широкого читача. Наприклад, у роботі «Малоросія; її мешканці та історія» (Московський телеграф. — 1830. — № 17-18) виступив з радикальним запереченням етнічної та історичної спорідненості великоросів і малоросів, пропонував визнати, що Малоросія ніколи не була «древнім надбанням» Росії (як наполягав Карамзін): цю країну завоювали — як англійці Шотландію та Ірландію.

Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін ,К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).

Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків.

Основні положення:

1. Держава – рушійна сила Російської історії;

2. Причина цього – природно – географічний фактор;

3. Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;

4. Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;

5. Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;

Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:

1. На заході панує начало права, в Росії – сила влади;

2. На Заході все виростає з низу, в Росії – все насаджується зверху;

3. Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.

Кавелін К. Д. (1818 – 1885 рр.). історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:

1. До реформи 1862 р.

2. Після реформи 1862 р.

1855 року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.

1862 рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною.

1868 р. – «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории».

Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».

Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава – вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію:

1. Державні відносини;

2. Вотчинні відносини;

3. Державні;

Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община – основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.

Апполон Олександрович Скальковський. (1808 - 1898).

Народився в Житомирі, хоч батько з поміщиків Київської губернії. Навчався Віленському та Московському університетах на медичному і юридичному факультетах.  Закінчив у 1828 році. Після генерал – губернатор Таврійський князь Воронцов запросив його до себе в Одесу, поставив на чолі статистичного комітету, прислужився, займався ремісничою археологією та статистичною справою. «Археология общей истории и древностей».

Автор численних праць з історії й економіки Південної України XVIII—XIX століть (переважно на основі архівних матеріалів); головні з них: «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», тт. І—II (1835–1838) й «Опыт статистического описания Новороссийского края», тт. І—II (1850—53; т. III залишився в рукопису; за цю працю отримав Демидовську премію). Скальковський знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст. (нині в Києві), на підставі якого написав низку праць, зокрема «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І—III (1840; друге видання — 1846, третє — 1885—86; сучасне перевидання — 1994), «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII ст. 1733—1768 гг.» (1845); документальні статті з історії Запорожжя та Правобережної України XVIII ст., серед них: «Филипп Орлик и Запорожцы» («Київська старовина», 1882), «Несколько документов из истории гайдамачества» («Київська старовина», 1885) та ін.Історичні праці Скальковського, не зважаючи на романтичний підхід, певну ідеалізацію Запорожжя й шляхетське наставлення до історії гайдамаччини, завдяки документальній базі, зберігають свою вагу для історичної науки, особливо через те, що деякі цінні документи з історії Південної України та Запорозької Січі, які він використував, зараз втрачені. Зневажливе ставлення Скальковського до гайдамаків було затавровано Тарасом Шевченком у поезії «Холодний Яр»[1].Також був автором публіцистичних статей, історичних романів («Кагальничанка», «Хрустальная балка», «Братья Искупители», «Мамай») тощо. У Петербурзі й Одесі зберігся цінний архів Скальковського, зокрема його досі не опублікований щоденник, розпочатий ще за студентських років, писаний спершу польською, а пізніше російською мовою.Його праці:

-           «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», тт. І—II (1835–1838)

-           «Опыт статистического описания Новороссийского края», тт. І—II (1850—53; т. III залишився в рукопису; за цю працю отримав Демидовську премію)

-           «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І—III (1840; друге видання — 1846, третє — 1885—86; сучасне перевидання — 1994)

-           «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII ст. 1733—1768 гг.» (1845)

-           Первое тридцатилетие Одессы (1837).

-           Сношения запорожцев с Крымом. Материалы для истории Новороссийского края (1844).

-           Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае (1848).

-           Историко-статистический опыт о торговых и промышленных силах г. Одессы (1859).

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880)

Народився в Ярославлі. Потім батька перевели до Харківської губернії, закінчив історико – філологічний факультет. Тісно пов’язаний з гуртком харківських романтиків. 1838 року – професор, 1849 року – академік. Живучи на Україні обійшов все Лівобережжя. Зібрав багато матеріалів і в 1831 році видав в Харкові «Український альманах» - твори і українською і російською мовами, порушив проблеми  вивчення історії України.1833-1838 рр. видавав збірник «Запорозкая старина» - 6 випусків.  Зібрані цінні документи з історії України до 17 століття: думи, легенди, пісні та інші. Вказував у передмові на необхідність вивчення історії України, яке широко використовувалося Костомаровим   для написання праці «Богдан Хмельницький». Потім виявилося, що багато пісень видумав сам (Костомаров «Купою гною»).

Срезневський написав працю, присвячену історії Слобожан­щини: «Історичний огляд громадянського устрою Слобідської України від часів заселення до перетворення в Харківську гу­бернію», надрукований вперше в «Харьковских губернских ведомостях» в 1839 р.Подорожував по землях де жили слов’янські племена – три роки (Прусія, Саксонія, Галичина, Закарпаття). З 13-го по 17 липня 1842 року був на Закарпатті, через яке їхав до Пряшева – через Великі Лучки – Ужгород – Мукачево – Нижні Ворота.1852 році видав працю «Русь Угорская» - у праці давав характеристику населенню, описував побут, звичаї, мову.

1. Концепція історії Росії й України у працях с. М. Соловйова.

Сергі́й Миха́йлович Соловйо́в (5(17) травня 1820, Москва — 4(16) жовтня 1879), російський історик, від 1847 професор Московського університету, від 1872 академік Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук.

Очоливши кафедру російської історії Московського університету у 27-річному віці, Соловйов невдовзі поставив собі неймовірно важке завдання — створення нової фундаментальної праці з історії Росії із найдавніших часів по 18 в., що замінив б собою застарілу Історію держави Російського >Н.М.Карамзина.

На початку 1851 Соловйов простудіював перший тому узагальнюючого праці, названого їм "Історія Росії із найдавніших часів". З того часу з безприкладної пунктуальністю учений щорічно випускав черговий тому. Тільки останній, 29-й тому Соловйов я не встиг підготувати до видання, і він у світ у 1879, вже після його смерті.

"Історія Росії…" — вершина наукового творчості Соловйова, від початку остаточно плід самостійної наукової праці автора, вперше котрий підняв і вивчила новий великий документальний матеріал. Головна ідея цього твору — уявлення історію Росії виглядала як єдиному, закономірно не зовсім розвиненому прогресивному процесі просування від родового ладу до "правової держави" і "європейської цивілізації". Центральне місце у процесі історичного поступу Росії Соловйов відводив виникненню політичних структур, основі яких, на його думку, складалося держава.

Останніми роками життя політичні та історичні погляди Соловйова зазнали певну еволюцію — від помірковано ліберальних до консерватив-нішим. Вчений мало що схвалював ні з методах здійснення буржуазних реформ, ні з пореформеній дійсності1860-1870-х років, яка не в всім виправдала його очікування. Ця еволюція проявилася на минулих монографіях вченого Історія падіння Польщі (1863), Прогрес і релігія (1868), Східний питання 50 років як розв'язано (1876), Імператор Олександр Перший: Політика — Дипломатія (1877), у публічних лекціях про Петра Великому (1872). У цих працях Соловйов засудив польське повстання 1863, виправдав зовнішньополітичну лінію Росії, і його вінценосців, дедалі більше став виступати за освічену (не конституційну) монархію і імперське велич.Російська історія, на думку Соловйова, відкривається тим явищем, кілька племен, не бачачи можливості виходу з родового, особливого побуту, закликають князя з роду, закликають єдину загальну влада, яка з'єднує пологи за одну ціле, подає наряд, зосереджує сили північних племен, користується цими силами для зосередження інших племен нинішньої середній і південної Росії. Тут головне запитання для історика у тому, як визначилися відносини між покликаним урядовим початком іпризвавшими племенами, і тими, хто був підпорядковані згодом; як змінився побут цих племен внаслідок впливу урядового початку - безпосередньо і з допомогою іншого початку - дружини, як і, своєю чергою, побут племен діяв визначення відносин між урядовим початком й іншимнародонаселением під час встановлення внутрішнього порядку чи вбрання.У питаннях історії України Соловйов продовжував традиційну великодержавницьку лінію російської історіографії. Його праці, присвячені історії України, торкаються тільки козацької доби: «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу» (1848 — 49), «Малороссийское казачество до Богдана Хмельницкого» (1859). Чимало документального матеріалу до історії України 17 — 18 ст. подано в його «Истории России», при чому іноді об'єктивізм дослідника бере верх над традиційними концепціями російського історика.