31. Патристика: віра для розуміння

Патристика— загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До грі¬хопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Тобто людина патристикою тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отрима¬ти завдяки релігійній вірі й християнському містичному само¬вдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, по¬винна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Вірю, щоб розуміти».

32. «Каподакійський гурток»

Вершиною східної (візантійської) патристики є праці так званого каппадокійського гуртка (IV ст.) ** - Богословів і поетів Василя Великого, Григорія Богослова та Григорія Нісського, "трьох світочів каппадокійської церкви", як про них говорили сучасники. група христ. теологів, письменників і вчених, що діяли в малоаз-ської області Каппадокії у 2-й пол. 4 в. Глава К. к. - Василь Великий; найважливіші члени - Григорій Богослов, Григорій Ніський та АмфілохійІконійскій. Поряд з боротьбою проти аріанства, за об'єднання церкви на основі ортодоксії 1-го Вселенського собору для До к. характерно позитивне ставлення до Антич. культурної традиції.

33.Східна та західна патристика у пошуках філософських засад.

Патристика (лат. pater - батько) - сукупність теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII вв. (т. з. батьків церкви). У межах патристики розрізняється:

Ø Східна патристика: Климент Александрійський, Ориген, Іоанн Златоуст. Це, переважно, теологічна філософія.

Ø Західна патристика: Тертулліан Квінт Септілій (160 - 220), Августин Блаженний. Основна тема - взаємовідносини філософського Знання і Віри.

У східній патристиці підкреслюється компонент Віри, тлумачення Священного писання. У західній патристиці більш розвинута проблема Знанння-Віра. Тертулліан писав: "Христианська догматика не може бути раціональною", "Вірую, тому що абсурдно", - тобто в це можна тільки вірити, не можна осмислити.