111111111111111111

Поняття світогляду та його типи Буття людини неможливе без усвідомлення себе, навколишнього світу та свого місця у ньому. Формою усвідомлення навко­лишнього світу та свого місця у ньому постає світогляд. Він постає як ду­ховне явище, в якому з найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина. Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, переконань, прин­ципів, прак­тичних настанов, у яких виявляється найзагальніше усвідомлення, розу­міння світу та місця у ньому людини. Найперше завдання світогляду по­лягає у формуванні виправданої відповіді щодо життєвого призначення людини. Він визначає ціннісні орієнтації людини, її життєву позицію, що зумовлює поведінку та вчинки людини. Як складне духовне явище він включає у свій зміст не тільки знання, але й переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо. Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак: за носієм – індивідуальний, груповий, класовий, національний, регіональний, тощо; за рівнем інтелектуальної зрілості – усвідомлений, неусвідомлений, част­ково усвідомлений, буденний, науковий, філософський тощо; за історичними епохами – архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний; за морально-ціннісними орієнтирами – егоїстичний, альтруїстичний, гуманіс­тичний, антигуманний, цинічний, шовіністичний тощо; за будовою – цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адек­ватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. У ході свого розвитку світогляд пройшов через низку форм, що дало під­стави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філо­софський. Міфологічний світогляд історично передує релігійному та філо­софському, оскільки він є найбільш ранньою відомою нам формою світо­глядних уявлень. Міфологія є світоглядом родового суспільства та давніх цивілізацій. Суб’єктом-носієм міфу є рід, плем’я, народ, з яких особа ще не виокремлюється. Будучи доволі суттєво залежною від навколишньої природи і перебуваючи з нею у нерозривній єдності, людина так само не виокремлювала себе з природи. Тому міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. У ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних уподобань і навіть науки. В умовах істотної залежності від природних сил людина переносила людські риси на весь навколишній світ. В такий спосіб відбувається свого роду персоніфікація, уособлення та одухо­творення природних сил та явищ. Міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думок та емоцій. Міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Вони передавалися від покоління до покоління, від народу до народу; не було навіть думки про необхідність їх перевірки. Міфологія ще не дійшла до ідеї якоїсь іншої реальності: її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за своєю природою. В умовах розпаду родового ладу та поступового виділення людини із прямих зв’язків із природою з міфології виділилися релігія, мистецтво, правові та моральні уявлення, фольклор, філософія. Із усіх цих форм очевидні сві­тоглядні функції виконують релігія, мистецтво і філософія. Принципова відмінність релігії від міфології полягає у тому, що носієм міфологічного світогляду є рід (плем’я), а релігія спрямована на окрему людину, вписуючи її у загал. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за колізії земного життя: у “цьому світі” можна грішити і прекрасно жити, але на “тому світі” за усе доведеться відповісти. Якщо серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, то серцевиною релігії – віра і мораль. Всевидячий і всемогутній Бог, з одного боку, і совість як моральний контролер, з іншого, – створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених суспільством. Головна особливість релігії – це віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові й житті людей. Крім того, вказують ще на такі ознаки релігійного світогляду: – поділ світу на поцейбічний (“земний”) і потойбічний (“небесний”), природний і надприродний; – віра у безсмертну душу та потойбічне життя; – наявність культу – системи усталених ритуалів, звичаїв, догматів; – поклоніння Богові як вищій істоті та іншим надприродним силам. Філософський світогляд починається з протиставлення людини нав­колишньому світу. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів, по-перше, полягає у тому, що він ґрунтується на розумінні (дискурсивному мисленні), тоді як релігія – на вірі, міфологія – на інтуїції та уяві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, до завдань філософії не входить функція соціального контролю та й вона не має для цього відповідних засобів. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою інтелектуальною. Філософський світогляд ґрунтується на розумінні, тобто він передбачає обґрунтування, логічну послідовність, аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найзагальніші проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Головним предметом філософських досліджень є співвідношення “людина – світ”, яке розглядається всебічно, з різних позицій. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інте­лектуалізм, критичність, занепокоєність і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою. Порівняно з наукою її особливість полягає у тому, що вона дає змогу в теоретичній формі осмислити світ, як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб’єктивним, і об’єктивним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом. Підводячи підсумок, можна стверджувати, що філософія – це тео­ретичний світогляд, у якому осмислюється всезагальне у світі, в людині і суспільстві. У такому плані можна сприйняти й тезу Р. Декарта, що саме філософія вирізняє нас від дикунів.

2222222222222222222222222222

Міф — це форма існування духу. яка відповідала общинно-родово-му суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Цієї тези дотримуються автори майже всіх існуючих концепцій походження філософського стилю мислення — міфогенної (за якою філософія виникає з міфу внаслідок його внутрішнього розвитку), гносеогенної (автори якої бачать виток філософії у розвитку пізнання), гносеогенно-міфогенної (ця концепція прагне врахувати і роль генези міфологічного світогляду, і роль росту пізнання), соціогенно-міфогенної, якої дотримуються автори підручника і яка прагне синтезувати попередні концепції, врахувавши соціально-економічні та політичні перетворення в традиційному суспільстві і перетворення у сфері духу, у сфері міфологічного світогляду. Яким же бачиться світ крізь призму міфологічного світогляду? Якщо врахувати, що призму цього бачення становлять общинно-родові зв'язки, то і зв'язки явищ світу бачаться як взаємостосунки одушевлених та одуховлених предметів подібно до зв'язків індивідів в общині, зв'язків між родичами, які відчувають, усвідомлюють один одного, відрізняючи "своїх" від "чужих". Спочатку душевна взаємопов'язаність предметів світу мислиться ще у своїй повній тотожності з самою дійсністю, так що душа і дух цих предметів цілком тотожні їх матеріальному єству.

Міфологічний світогляд — досить вузький погляд на світ. У діалозі "Держава" Платон уподібнює носіїв міфологічного світогляду до в'язнів, з дитинства прикутих ланцюгами до стін печери і спроможних бачити лише тіні реальних подій, що відбуваються поза входом до неї. Дійсні події, реальний, справжній світ для них закриті, оскільки кайдани безсумнівних родових авторитетів, традицій, вірувань і забобонів до краю звужують кут їх зору, зумовлюючи і духовну, і тілесну несвободу та пасивність. У своїх практичних орієнтаціях міфологічний світогляд був спрямований не на творчий пошук нових, досконаліших форм і способів взаємовідносин з навколишнім світом та між людьми, а на збереження та постійне відтворення традиційного (наявного) стану речей, який склався впродовж багатьох поколінь, освятився тотемами, усталився під захистом заборон — табу. Сам міф як особливе світобачення був першим і чи не найголовнішим захисником традиції, родової моралі, родової общини загалом. Отже, виникненню філософії як нового типу світогляду передували, по-перше, суспільство общинно-родового типу, по-друге, міф як світогляд та спосіб мислення, притаманний цьому суспільству. В середині І тис. до н. е. в суспільствах Індії, Китаю, Греції відбуваються кардинальні зміни, які супроводжувались змінами світогляду і, зрештою, привели до трансформації міфу в філософію.

333333333333333333333333333333333333333. Феномен філософствування

Сенс філософствування полягає в тому, щоб, не впадаючи в ілюзії, дати можливість людині проживати життя як вільний вибір бути серед інших. Вона служить:

Осягненню  істини.   Філософська  істина   «притягує»   до себе, бо, як вважав Арістотель, містить щось природне і прекрасне, зачіпає природу речей, природу духу, самої людини, Бога.

Звільненню людини від невігластва. Щодо цього філософія є ідеалом для людини і держави. «Тільки вона, - писав Декарт, - відрізняє нас від дикунів і варварів, і кожний народ тим більше громадянський і освічений, чим краще в ньому філософствують, а тому для держави немає більшого блага, ніж мати істинних філософів».

Подоланню утилітарного підходу до життя. Філософія необхідна для істинно людського життя, в якому є місце для роботи духу та думки. «Філософія, - вважає французький мислитель Ж. Марітен, - змушує згадати про вищу користь тих речей, які стосуються не засобів, а мети. Адже люди живуть не лише хлібом, вітамінами і технічними відкриттями. Вони живуть цінностями і реаліями, які підносять над часом і заслуговують на визнання самі собою».

Філософія служить засобом виховання духовності, мислення. «Справжнє призначення філософії, - говорив Сократ, - будити у людей духовні інтереси, допомагати їхнім духовним шуканням і духовному піднесенню». З цим пов'язується весь історичний розвиток філософії, під

«Справжній філософ за покликанням прагне не тільки пізнання світу, але і його зміни, покращення... Інакше й бути не може, якщо філософія є насамперед вченням про сенс людського існування, про людську долю. Філософія завжди претендувала бути не тільки любов'ю до мудрості, але й мудрістю. І відмова від мудрості є відмовою від філософії, заміною її наукою. Філософом є насамперед той, хто пізнає, але його пізнання цілісне, воно охоплює всі сторони людської сутності і людського існування, воно неминуче вказує на шляхи реалізації сенсу життя».

М. Бердяєв

час якого втілювалася ідея: велич людини полягає в мисленні.

Філософія вчить розуміти сутність буття, в результаті чого людина отримує радість від життя. Г. Сковорода писав: «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього». У цьому мета будь-якої діяльності і, врешті-решт, філософії. Вона робить людину Людиною.

Як світоглядне знання філософія починається там, де закінчується наука, і навпаки - філософія, яка стала наукою, перестає бути філософією. В цьому, здавалося б парадоксальному, афоризмі криється глибокий зміст, який розкриває специфіку філософії. Безсумнівною є необхідність філософського знання для самоствердження людини, реалізації її духовно-інтелектуальних сил у пізнанні та перетворенні як об'єктивної дійсності, так і власного «Я».

444444444444444444444444444444444444

Специфіка філософського знання Основна специфіка філософського знання полягає у його подвійності, так як воно: 1. має дуже багато спільного з науковим знанням - предмет, методи, логіко-понятійний апарат; 2. проте не є науковим знанням в чистому вигляді. Головна відмінність філософії від всіх інших наук полягає в тому, що філософія є теоретичним світоглядом, граничним узагальненням раніше накопичених людством знань. Предмет філософії ширше предмета дослідження будь-якої окремої науки, філософія узагальнює, інтегрує інші науки, але не поглинає їх, не включає в себе все наукове знання, не стоїть над ним. Філософські проблеми можуть успішно вирішуватися, обговорюються тільки в тому суспільстві, де допускається критика будь-якої точки зору, незгоду з будь-якою людиною, визнання різних позицій по одному і тому ж питання. Можна виділити також такі особливості філософського знання: 1. має складну структуру (включає онтологію, гносеологію, логіку і т.д.); 2. носить гранично загальний, теоретичний характер; 3. містить базові, основоположні ідеї і поняття, які лежать в основі інших наук; 4. багато в чому суб'єктивно - несе відбиток особистості і світогляду окремих філософів; 5. Філософське знання, будучи знанням науковим, разом з тим нерідко виступає і як знання художнє, як знання релігійне, як знання інтуїтивне. 6. є сукупністю об'єктивного знання і цінностей, моральних ідеалів свого часу, відчуває на собі вплив епохи; 7. вивчає не тільки предмет пізнання, а й механізм самого пізнання; 8. має якість рефлексії - зверненості думки на саму себе, тобто знання звернена на світ предметів, так і саме на себе; 9. відчуває на собі сильний вплив доктрин, вироблюваних колишніми філософами; 10. в той же час динамічно - постійно розвивається і оновлюється; 11. спирається на категорії - гранично загальні поняття; 12. невичерпно за своєю суттю; 13. обмежено пізнавальними здібностями людини (пізнає суб'єкта), має нерозв'язні, «одвічні» проблеми (походження буття, первинність матерії чи свідомості, походження життя, безсмертя душі, наявність або відсутність Бога, його вплив на світ), які на сьогоднішній день не можуть бути достовірно дозволені логічним шляхом. Філософські проблеми знаходять своє рішення для даних людей і в даний час, але потім приходять інші люди, інше покоління і знову стикаються з цими ж питаннями. Філософія - це знання особистісне, так як ідеї, які висловлює мислитель не можна відокремити від його особистості.

55555555.55555555555555555555555555555555555555

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя.

Поняття сенсу життя існує у будь-якій розвиненій світоглядній системі, виправдовуючи і витлумачуючи властиві цій системі моральні норми та цінності, демонструючи цілі, що виправдовують передбачувану ними діяльність.

Що стосується сенсу життя, Людвіг Вітгенштейн та інші логічні позитивісти скажуть: виражене через мову, питання не має сенсу. Тому що «сенс X» це елементарний вираз (term), що «в» житті означає щось стосовно наслідків X, або важливості X, або щось, що має бути повідомлено про X. і т. д.. Тому коли «життя» використовується як «X» у виразі «сенс X», твердження стає рекурсивним і, отже, безглуздим.

Іншими словами, речі в особистому житті можуть мати сенс (важливість), але саме життя не має жодного сенсу відмінного від цих речей. У цьому контексті говориться, що чиєсь персональне життя має сенс (важливе для самої людини або інших) у формі подій, що трапляються протягом усього цього життя, і результатів цього життя в термінах досягнень, спадщини, сім'ї і т.д. Але говорити, що, власне, саме життя має сенс, означає неправильно застосовувати мову, тому що будь-яке зауваження про важливість або значення доречно лише «в» житті (для тих хто його живе), робить твердження помилковим. Мова може забезпечити осмислену відповідь тільки, якщо вона посилається на області «всередині» області життя. Але це неможливо коли питання виходить за межі області, в якій мова існує, порушуючи контекстні обмеження мови. Таким чином питання руйнується. І відповідь на неправильне питання є неправильною або неадекватною відповіддю.

Говорячи про сенс людського життя і смерті, Сартр писав: «Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо її проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем... Усе, що існує народжене без причини, продовжується у слабкості і вмирає випадково... Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що помремо»

століття Артур Шопенгауер визначив життя людини як прояв світової волі : людям здається, що вони вчиняють за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь - людей, які кинуті нею на свавілля випадково складних обставин. За Шопенгауером, життя - це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження - мудра людина усвідомлює неминучість лиха, а тому вгамовує свої пристрасті і обмежує своїх бажання. Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається тільки пересиченням і нудьгою

6666666666666666666666666

Традиційні проблеми і розділи філософії Природа філософських проблем, їх зв'язок з основоположними питан¬нями людського буття. Узагальнене відображення ними пограничних ситу¬ацій, значимих для індивіда та суспільства. Смисложиттєвий сенс філософ¬ської проблематики.Головні групи смисложиттєвих питань і відповідні розділи філософії. Питання про позасвітові, незмінні, надійні підстави сущого (Метафізика і її підрозділи: онтологія, спекулятивні теологія, психологія, космологія). Про змінюваність і плинність сущого та закономірності змін (Діалектика). Про пізнаваність метафізичних і діалектичних феноменів, умови істинності знань (Гносеологія і феноменологія). Про здатність людини пізнанням і практичною діяльністю змінювати і стабілізувати суще, про природні і ме¬тафізичні витоки людини, умови її існування, сутність і призначення (Філо¬софська антропологія). Про підстави суспільства, його стабільності і зміню¬ваності (Соціальна філософія). Питання про рушійні сили історії, її законо¬мірності, спрямованість і сенс (Філософія історії Шро духовну і матеріаль¬ну культуру, її підстави (Філософія культури) Про можливості і межі нау¬кового і філософського пізнання природи, людини, історії, метафізичних і освітніх феноменів, та про ефективні методи отримання істинних знань (Філософія науки, освіти і філософська методологія). -\\- У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні види буття - природа, людина, суспільство, то відповідно виділяються й філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія). Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності—практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

7777777777777777777777777777777777

7. Феноменологія (грец. phainomenon — той, що з´явився) — суб´єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції. (німецький мислитель Едмун Гуссерль). Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як строгої науки. На його думку, вимозі строгої науки не відповідає ні натуралізм (так він називає позитивістський напрям), ні історизм (філософія життя). Свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має характеристик предметного утворення), вона не є субстанцією, як вважали Декарт і Гегель. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. Особливе місце у феноменології посідає інтенціональний аналіз сприймання, оскільки з нього виходять всі інші акти свідомості. Сприймання відбувається за внутрішньо притаманними йому правилами (апріорними схемами), які можна виявити тільки при аналізі фактичного сприймання. Суттєвий внесок у розвиток логіки зробили представники мегаростоїчної школи, логічне вчення яких відоме під назвою "логіка стоїків". Представниками цієї школи є Зенон, Хрізіпп, Діодор, Стільпон, Евбулід, Філон. Стоїки вивчають логічні відношення між висловлюваннями, не вникаючи у внутрішню будову висловлювань, і не враховуючи її. На VI-XV ст. припадає період розвитку логіки, який називають "схоластичною логікою". До видатних представників схоластичної логіки належать Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Михайло Псьол, Петро Іспанський, Раймунд Луллій, Дуне Скот, Вільям Оккам. Оригінальним відкриттям схоластичної логіки було вчення про суппозиції (з латинської "підміна", "підкладання"). Середньовічні логіки словом "суппозиція" позначали різноманітні випадки вживання термінів.

8888888888888888888888

Соціокультурний сенс філософії. її загальні особливості у порівнянні з мі­фом, релігією, мистецтвом і наукою.

На відміну від міфології та релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Уже Арістотель (384— 322 до н. е.) зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною працею. Іншими словами, філософія виникає в тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, в Давньому Єгипті, Вавилоні існували соціальні стани, не зайняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було.

Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь-яке вільнодумство неможливе.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не мають утилітарного, практичного значення, створює враження, що філософи — це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами. Спочатку філософія справді сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, забавка розуму. Однак у результаті такої «гри» в Греції, наприклад, виникли засадничі принципи наукового мислення, було створено логіку Арістотеля і геометрію Евкліда (III ст. до н. е.). З огляду на це греки вже могли дозволити собі сказати, що немає нічого практичнішого, ніж добра теорія.

Справді, філософія є позірним відходом від дійсності, адже завдяки цьому вдається краще зрозуміти дійсність. Соціальна практика демократичного суспільства підносить авторитет розуму. До нього апелюють виробництво, торгівля, судочинство. Вона створює необхідні умови для реалізації свободи особистості і толерантності до інакомислення. Таке суспільство не тільки створює необхідні умови для виникнення філософії, а й закономірно породжує її.

Демократія та філософія суттєво пов'язані. У традиційному чи тоталітарному суспільствах загальне (політичні інтереси, правові та моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демократичному ж суспільстві індивід обов'язково включений у процес формування та функціонування загальних соціальних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універсальності права і безумовній значущості моральних цінностей, принципово важливо утвердити авторитет загального. Позбавлене ореола святості (як у традиційному суспільстві) чи силової підтримки (як у тоталітарному), всезагальне, тобто регулятивні принципи соціального життя, може базуватися в демократичному суспільстві тільки на авторитеті розуму.

Всупереч відомій тезі, згідно з якою рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку техніки, можна запропонувати іншу: рівень розвитку суспільства визначається рівнем усвідомлення, авторитетом загального — правових і моральних норм, політичних і національних ідей, які забезпечують цивілізованість сучасного суспільства. А формувати вміння підноситись до всезагального, підтримувати його авторитет філософія вважає одним з найважливіших своїх завдань. Та повага, з якою в Західній Європі ставляться до всезагального, значною мірою вихована філософією. І та духовна криза, яку нині переживає наше суспільство, спричинена значною мірою і недостатнім авторитетом загального (недостатньою легітимністю влади, низьким авторитетом правових норм, моральною кризою). В утвердженні цих цінностей громадянського суспільства філософії (філософії права, філософії політики) належить надзвичайно важлива роль.

Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських — на соціально-етичних, греків на різних етапах — на натурфілософії, гносеології та етиці зумовлена не стільки особливостями духу цих народів, скільки особливостями їх соціального життя. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері.

9999999999

Можна виділити дві групи основних функцій філософії: світоглядні та методологічні Світоглядна функція полягає у виробленні світогляду (системного погляду на світ). Теоретико-пізнавальна - у виробленні категорій, що відображають найбільш загальні зв'язки і відносини речей. Ціннісно-орієнтаційна - у виробленні та вивченні цінностей, що регулюють поведінку людини, соціальної групи До методологічних функцій філософії відносяться: 1) функція раціональної обробки і систематизації, теоретичного вираження результатів конкретних наук; 2) критична функція - суть її в подоланні застарілих догм і поглядів; 3) інтегративна - узагальнення всіх форм людського досвіду і знань (тобто практичного, пізнавального, ціннісного дослідів); 4) прогностична (реалізується в побудові моделей майбутнього). Серед світоглядних функцій філософії слід відзначити такі, як гуманістична, інформаційно-відбивна, ідеологічна, соціально-моральна, виховна, художньо-естетична та ін Гуманістична функція - одна з вічно живих у філософії, але і вона то зростала, то спадала за своїм значенням, реалізуючи в різних напрямках життєдіяльності історично актуалізується проблематика людяності та соціальної гармонії. Художньо-естетична функція стверджує в свідомості образи і поняття, пов'язані з формуванням ідеалів гармонійної єдності і краси. Соціально-моральна (моральна) функція полягає в тому, що стверджує в суспільному житті свідомо-нормативне ставлення людини до себе і до інших людей.

10101101010

10. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формування однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачення, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгонку» всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філософських знань і формуванні вміння їх застосовувати (що є дуже важливим і бажаним), а й у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія — це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії є важливою передумовою нашого духовного збагачення, інтелектуального розвитку, світоглядно-методологічної культури, здатності як до адекватного розуміння найскладніших і найрізноманітніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв´язанні.Отже, як стверджував Гегель, філософія не «галерея людських помилок», а пантеон, сповнений величних ідей — ідей про всесвіт, по-різному оформлених й по-різному зіставлених, в яких людина дістає, коли здобуде ключ до цього пантеону, зразки і матеріали своєї світоглядної творчості. Філософи часто порушують такі питання: куди прямує людство, чи не відбувається деградація культури, чи істинні цінності воно сповідує тощо. Оця самокритика цінностей (культури загалом) є однією з найважливіших функцій філософії. Філософи не тільки критикують певні цінності, а й пропонують свою систему цінностей. Але в цьому питанні, як практично в усіх інших, у філософії, існують розбіжності.Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах свободи особи і пошанування загальних принципів співжиття вільних людей. Вона покликана розробляти принципи, на основі яких відбувається легітимізація державної влади і права, утверджується соціальна справедливість, досягається громадянська злагода, формуються загальнолюдські цінності.

1111111111111. Умови формування та загальні риси філософії Стародавності

Перші паростки вказаних рис філософії Стародавнього світу певним чином проявляються у духовній культурі Месопотамії та Єгипту. Завдяки вигідним природним умовам саме тут виникає і розвивається суспільство осілих землеробів, прискорюється процес розподілу праці та пов'язаних з ним соціальної диференціації суспільства, концентрації населення в містах, розвитку ремесла, товарно-грошових відносин, спеціалізації самої праці. Все це інтенсивно впливало на свідомість людини, а нові види господарської діяльності вимагали практичного оволодіння природними закономірностями, накопичення знань та їх систематизації в окремих наукових галузях. Так, стародавні вавилоняни вперше розділили рік на 223 дні, час — на секунди, хвилини і години, довели теорему, відому сьогодні як теорема Піфагора, заклали початки алгебри, геометрії, вавилонський учений Селвек створив одну з перших геоцентричних систем.

Стародавні єгиптяни розрізняли зірки і планети, дали назви деяким сузір'ям, намітили розробку нових уявлень про Землю, першими створили географічні карти, заклали основи механіки, геометрії, знайшли число пі і виявили його значення, розробили прийоми дії з дробами, розв'язання рівнянь з двома невідомими. Значних успіхів досягли вони в анатомії, медицині, хімії. Раціональне відношення до процесів і явищ, що стосувалися безпосередніх практичних потреб життя, простежується серед шумерів, асирійців. Проте відповіді на питання про походження космосу, людини, її місце в світі шукались у тих самих міфах, релігійних уявленнях, які залишалися головними формами пояснення космологічних процесів.

Більш радикальні прояви раціоналізації людської свідомості в месопотамській та єгипетській духовній культурі відбивались у поглядах на суспільно-політичні проблеми, становище людини в суспільстві. Саме тут виникає суперечність між міфологічним мисленням і новим, що зароджувалося, перші паростки вільнодумства, в яких з логічною силою прогресивна думка протиставлялася традиційному рабовласницькому світогляду, релігійному скептицизму та оптимізму до життя, зумовлених соціально-економічними чинниками месопотамських держав та Єгипту. Становлення рабовласницького ладу тут, як і пізніше у більшості країн світу, здійснювалося не лише через ліквідацію родових закладів, а й внаслідок перетворення їх у рабовласницькі інститути, де реальна влада залишалася в руках тієї самої родової верхівки як світського, так і духовного стану. Остання, відводячи міфу приналежність до релігійного культу, свідомо прагнула закріпити існуючий стан речей, дати ідеологічне виправдання диференціації рабовласницького суспільства, укріплення централізації влади, її переміщення посиланнями на авторитет Бога, перетворюючи міф у світогляд архаїчних прошарків суспільства.

Водночас держава рабовласницької знаті трималася на експлуатації не тільки рабів, а й праці вільних общинників, що призводило до напруження взаємин між верхами і низами, яке, як свідчать "Промови Іпувера", досить часто виливалося у безпосередні повстання. Як наслідок зменшується роль великих фараонських і храмових господарств, виникають і зростають рабоволодіння окремих приватних осіб, посилюються роль і значення товарно- грошових відносин у житті суспільства. З'являється прошарок багатих вільних людей, котрі вступають у боротьбу її старою рабовласницькою верхівкою, критично ставляться до її ідеології, зокрема до уявлень про вічність та про божественне походження влади знаті з її презирливим ставленням до праці, релігійних догматів про потойбічне життя, обстоюючи нові Погляди про місце людини в суспільстві, сенс людського буття. Показовим прикладом може слугувати класичний твір стародавньоєгипетської літератури "Пісня арфіста", у якому заперечується існування потойбічного світу і наголошується, що треба дім ти про своє життя у цьому світі, не чекаючи допоки будуть оплакувати, бо оплакування ще нікого не врятувало від смерті, не думати про потойбічний світ, звідки ще ніхто не повернувся і не розповів про своє існування.

Ще повніше ця думка викладена в одному з найдавніших єгипетських папірусів, що зберігається у Лондонському музеї. У ньому стверджується, що після смерті людина перетворюється у прах, а той, хто хоче увічнити своє життя, мусить подбати про свої земні діяння, де мудра книга, залишена людиною, важить більше, ніж палац чи каплиця на цвинтарі. Думка про обмеження життя в часі і переконання в тому, що людина має реалізувати свої цілі й прагнення своїми власними зусиллями і так досягти безсмертя, є домінуючою і в "Поемі про Гільгамеша", написаній аккадською мовою на основі шумерських епічних пісень.

Багато пам'яток стародавньої месопотамської та єгипетської літератури, що дійшли до нас, піддають сумніву не тільки визнання потойбічного світу, а й самий сенс релігійного кульгу. Для прикладу можна назвати давньовавилонські твори "Діалог пана з рабом", "Поему страждаючого праведника", у яких доводиться даремність усіх звернень до Бога і релігійних ритуалів. Звикаючи до жертвоприношень, Бог починає уподоблятися собаці, який біжить за тим, хто кине йому кусень м'яса, вимагаючи при цьому: "виконуй мій ритуал", "наслідуй мою релігію". Сумнів незнатної людини в справедливості встановлених небом порядків, котре само є злим і несправедливим, простежується в усьому змісті літературної пам'ятки Єгипту Середнього царства "Розмова розчарованого зі своїм духом". Як і в попередніх творах, тут заперечується потреба в заупокійному культі, обряді жертвоприношення, засуджується світ соціальної несправедливості. Водночас у цьому творі висвітлюються протилежні інтереси різних прошарків давньоєгипетського суспільства, робиться спроба заглянути у внутрішній світ людини, описати її духовний розпад, коли у думки людини приходять сумніви стосовно заупокійного царства, а разом з ними і гіркота існування у цьому світі, який наповнений злом, жорстокістю, несправедливістю, злодійством та грабунками і в якому навіть брат відбирає речі у свого брата.

Загалом, незважаючи на розвиток наукового знання, елементи вільнодумства та релігійного скептицизму для давньої месопотамської та єгипетської духовної куль тури, міфологія залишалася універсальною формою осмислення світу, оскільки в своїй недиференційованій цілісності міфи, постаючи калькою реальних процесі» і видозмінюючись, крім релігійних уявлень, містили певні знання, які давали можливість пояснювати новий суспільний та життєвий досвід. Стосовно філософії, то тут може йтися не про філософію як науку, а про духовні передумови її виникнення: добре розвинутий міфологічний світогляд та сукупність емпіричних знань. Формування філософії у названих культурних цивілізаціях гальмувалося наявністю досить впливової касти жреців, які не були зацікавлені у розвитку теоретичних досліджень, що могли поставити під сумнів релігійно-міфологічну ідеологію, тим паче що й сам рівень нагромадженого знання того часу та соціально-економічні умови не вимагали цього. Як така, філософія формується під впливом нових соціально-економічних і політичних умов у трьох світових цивілізаціях — стародавньоіндійській, стародавньокитайській та стародавньогрецькій, досягши вершин свого розвитку в останній.

12 12 12

Ведична релігія містить яскраво виражені патріархальні риси, струнку ієрархію богів, напівбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна магія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жертвоприношення богам. Велику роль відігравали співи, гімни, молитви, магічні заклинання. Святилищ, храмів, зображення богів у ній не було. Жертвопринесення відбувалися під відкритим небом па спеціально побудованих вівтарях. Посередниками між людьми вважали жерці в-брахман і в, які володіли священними знаннями - ведами.

Головними богами ведичної релігії вважались бог неба Варун, богиня матері-землі Притхіва, боги сонця Сур'я, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан, бог місяця Сому, бог бурі Рундру, бог-громовержець Індра, бог вогню Агні та ін. Матір'ю богів вважалася богиня Адита. За тодішніми уявленнями, боги перебували у стані постійної війни зі злими демонами-асурами. І боги, і демони уособлювали відповідні сили природи. Найпопулярнішим богом ведійського пантеону є Індра, якому з 1028 гімнів Рігведи присвячено 250. Його уявляли наділеним найбільшою силою, універсальним володарем світу, а його підтримку - запорукою перемоги в бою.

Важлива роль в обрядових дійствах відводилася богу вогню Агні, якого вважали посередником між небом і землею, який передає жертвопринесення богам. З часом боги стали уособлювати не тільки природні, а й суспільні сили. Наприклад, Індра почав уявлятись як цар богів і бог війни, Варун - як охоронець порядку.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами і магічними формулами, які виражали конкретні прохання людей.

У пізньоведійській релігії з'являється практика аскези.

Аскеза (від грец. аскезіз - вправа, подвиг) - світоглядна концепція, спосіб життя, який передбачає відмову від життєвих благ і насолод.

В пантеоні богів з'являються Кала (час), Кама (любов, сексуальна практика), а найавторитетнішим серед усіх божеств стає Брахман.

Як цілісна система ведична релігія вже не існує, але її головні положення є серцевиною майже всіх релігій та релігійно-філософських вчень Індії.

Пізньоведичну релігію називають брахманізмом.

Брахманізм - давньоіндійська релігія, що сформувалась у процесі взаємодії ведійської релігії з місцевими культами, намагаючись пристосувати ведійську духовну традицію до особливостей формування в давньоіндійському суспільстві ранньофеодальних відносин.

Назва її походить від назви збірника ведичних релігійних текстів Брахман (друга книга), написаних у VII-VI ст. до н.е. Вони були призначені інтерпретувати відповідні веди, а за змістом то були міфи, перекази про історію та культуру індійської давнини, віронавчальні та ритуальні настанови, а також обґрунтування важливої ролі жерців цієї релігії - брахманів.

Пізніше (VІІ-VІ ст.) під їхнім впливом виникла філософська література Стародавньої Індії Упанішади, що означає - сидіти біля вчителя, слухати його одкровення, вивчати таємну суть тексту. У них ішлося про облаштування світу, взаємозв'язки людини і Всесвіту, життя і смерть, розмежування в людині духовного і тілесного, про переселення душ і перевтілення, про карму.

Виникнення брахманізму було зумовлене формуванням у І тис. до н.е. ранньофеодальних відносин, яке супроводилося розшаруванням його на чотири стани - варни (пізніше їх стали називати кастами). Кастова структура суспільства була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику "Закони Ману".

Отже, в період становлення рабовласницького суспільства його соціальну структуру становили чотири касти (варни):

• брахмани- жерці, які тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою;

• кшатрії - військово-племінна адміністрація. її представники обіймали державні посади, були воїнами, володіли землями;

• вайшії - вільні члени общин, які займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, торгівлею;

• шудри - неповноправні, залежні й підлеглі особи, раби. Сюди належали особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Вони були обмежені соціально, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

13 13 13 13 13

Стан розвитку філософської думки в Давньому Китаї фіксується в історичних джерелах як "суперництво всіх шкіл". Кількість цих шкіл точно не визначена, хоча й деякі історики зводять їх до десяти, а відомий давньокитайський історик Сіма Цянь до шести - жуцзя (конфуціанці), моїсти (моцзя), даосисти (даоцзя), законники, легісти (фац-зя), номіналісти, яких нерідко називають школою софістів (мінцзя), прихильників вчення натурфілософів (іньянцзя).

Світоглядна основа поглядів Лао-цзи вкладається в модель стародавнього китайського космосу. Головна мета його філософії полягає у приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті, піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Основу філософії Лао-цзи становлять категорії Дао і Де. У першій частиш твору викладається вчення про Дао, у другій - про Де. Ці категорії слугують центром усієї сітки категорій при осмисленні не лише онтологічних, а й гносеологічних, соціальних та етико-моральних проблем, які у своєму змісті, випливаючи одна з одної, постають як органічна цілісність.

З точки зору Лао-цзи, світ і все існуюче в ньому перебувають у дорозі, русі, змінах, де все непостійне, конечне. Набуття конкретного змісту речей досягається завдяки Де. Якщо Дао породжує речі, Де їх "вигодовує", надає їм конкретності, індивідуальності.

Школу "служивих людей" пов'язували з мислителем Конфуцієм (Кунцзи). Одним із перших у китайській філософії він звернувся до совісті людини, її честі, мужності, людяності, довіри як законів людського співжиття. На його думку - людська особистість - головний об'єкт уваги не "для себе", а задля суспільства.

У центр уваги Конфуцій ставить категорію порядку та ритуалу (Лі). На його думку, зміст історії полягає в ритуалах минулого, їх поступовій зміні. Носієм ритуалу є людина, яка гармонійно поєднує в собі природність і вченість, що і є утвердженням гармонійності душі й тіла.

Конфуцій радив обирати шлях спільної злагоди, компромісу, дотримуючись "золотої" середини: "Тримай у руках дві крайності, але використовуй для народу середину, що лежить між ними". Виступав як проти надмірної поспішності, так і топтання на місці. Єдине, чого він не сприймав, - це настирливості та лицемірства.

Хань Фей вважав, що закони, які не відповідають вимогам часу, слід замінити на інші (досконаліші). Не особисті бажання, не свавілля керівників повинні лежати в основі управління, а чітко визначені закони. "Особисті бажання правителів - джерело беззаконня". Світські закони, а не небесна воля, на думку Хань Фея, визначають життя людей.

Давньокитайська філософія змістовно (концептуально) є розмаїтою і суперечливою. Як європейські (західні), так і власне сучасні китайські дослідники визнають цей факт, але прочитують ці надбання неоднозначно. Від традиціоналістського (патріархального), характерного для західних дослідників до власне китайського, де сучасність тлумачиться через призму філософської культури Китаю. Однозначно, що це надзвичайно багата й розвинена культура, спадщина, із котрої черпали й черпатимуть ідеї ще не одні покоління філософів, інших мислителів і вчених.

14 14 14 14 14 14

У центр уваги Конфуцій ставить категорію порядку та ритуалу (Лі). На його думку, зміст історії полягає в ритуалах минулого, їх поступовій зміні. Носієм ритуалу є людина, яка гармонійно поєднує в собі природність і вченість, що і є утвердженням гармонійності душі й тіла. Як ідеал такої людини Конфуцій обирає Цзюнь Цзи (сина правителя), який на відміну від простої людини (сяо жень - "маленька людина", "низька людина") ставить вимога не до інших, а до себе, знає свій обов'язок і керується моральними вимогами. Для такої людини головним є обов'язок, а потім - вигода, користь. Наслідування ритуалу, виконання свого обов'язку доповнюються в суб'єкті соціальної дії добро-честям, добродійністю. Саме вона має братися за основу взаємин між людьми та управління ними. Звідси вимоги Конфуція керувати народом за допомогою добродійності і наведення порядку, дотримуючись правил поведінки. Тоді народ матиме сором і буде виправлятися, а суспільство досягатиме злагоди. Вищим проявом добродійності є людинолюбство (жень), гуманність, здатність бачити в людині людину, мати любов до людей, що характеризується шанобливістю, великодушністю, правдивістю, милостивістю, розторопністю, сприяє тому, щоб допомогти іншому досягти того, чого хотів би сам для себе. "Чого не хочеш для себе, не роби іншим".

15 15 15 15 15 15 15

15. Метафі́зика — філософія буття, роздуми про граничні і надчуттєві принципи і засади буття. Відомі філософи й богослови розвинули на грані релігії й науки таке вчення, як метафізика. Ще Аристотель називав метафізику першою філософією. Метафізика – це наука про надчуттєві принципи буття. Метафізика є підготовкою до Євангелізації. Вона може допомогти знайти спільну мову у багатьох спірних міжконфесійних і міжпартійних питаннях. Вона допомагає у спілкуванні з різноманітними категоріями слухачів, пропонуючи уважно вислухати їхню позицію, у чомусь погодитись з їхніми висловами і вміло вказати на несумісність, чи некоректність їхніх помилкових висловів. Праксеологія — галузь досліджень, що вивчає людську діяльність, зокрема в аспекті її ефективності. ро прийоми ефективних дій замислювалися завжди, але до XIX ст. не було дисципліни, яка займалася б цією проблематикою систематично. Правила ефективних дій обговорювалися епізодично в етичних, методологічних, економічних творах, а також були представлені у вигляді афоризмів або прислів'їв. Загальною ідейною підставою праксеології є позиція, яку Котарбінський визначав терміном практичний реалізм- це позиція, згідно якої слід враховувати реальність при виконанні яких завгодно дій. Першим твором, присвяченим праксеологічній проблематиці, були "Практичні нариси" (1913), а узагальнюючою працею, присвяченою цій тематиці, став «Трактат про добру роботу», що з'явився в 1955 р. Антрополо́гія (грец. ανθρωπος — людина, λογος — слово) — біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток, близько стоїть до суспільних наук, також наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.Даосизм виник в 4-6 століттях до н.е.Соціальним ідеалом даосизму було повернення до «природного» первісного стану і внутріобщінной рівності. Даосци засуджували соціальний гніт, засуджували війни, виступали проти багатства розкоші і знаті, бичували жорстокість правителів. Засновник даосизму Лао-цзи висунув теорія «недіяння», закликаючи маси до пасивності, слідування «дао» - природного ходу вещей.В центрі уваги даосизму стоять природа, космос і людина, однак ці початку осягаються не раціональним шляхом, конструюванням логічно послідовних формул, а за допомогою прямого понятійного проникнення в природу существованія.Дао-це поняття, за допомогою якого можливо дати універсальний всеосяжну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменно, скрізь проявляється, бо є «джерело» речей, але не є самостійною субстанцією, або сутністю.

Філософія даосизму є унікальним явищем хоча б у тому смислі, що зачіпає майже всі групи традиційних  філософських проблем. Її метафізичні, діалектичні, гносеологічні, праксеологічні, натурфілософські, антропологічні тощо сюжети взаємопроникають один в одного і, тісно переплітаючись, утворюють яскраву тканину цілісного світобачення.

16 16 16 16 16

Антична філософія

1. Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI–V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:

– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);

– натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);

– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);

– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);

– стихійна діалектика.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту.

Рух – невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в результаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи.

Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони – вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настане непритомність, а потім і смерть.

Епікур (341–270 pp. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.

Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.

Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).

17 17 17 17 17

Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке   запропонував   Демокріт,   виявилося   найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

 18 18 18 18 18

Софісти - це старогрецькі філософи середини V - першої половини ІV ст. до н.е. Протагор /480-410 рр. до. н. е., Горгій 480 - 380 рр. до. н. е. та ін. Слово "софіст" означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного а значить, і істинного змісту в людських знаннях. Основна проблема, котру вирішують софісти - це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми Протагором: "є тільки світ гадки, освіту сущого не існує". Світ гадки відносний і суперечливий. Буді. яка істина відносна. Характер діяльності софістів полягав у тому, вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: "хвороба - зло для хворого і благо - для лікаря"; "Смерть - зло для померлого, а для могильників - благо". Софістами була започаткована тенденція "повороту до людни", яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: "Людина є міра всім речам: сущих в тому, що вони існують, і не сущих в тому, що вони не існують". Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: "Про богів я не можу знати ні того, що вони б, ні того, що їх нема, ні того, який вони мають вигляд". Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони. В період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини.

Сократ /49-399 рр. до н.е./. Його внесок у розвиток філософської думки визначають як "сократівський поворот" у філософії. суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. "Пізнай самого себе" - такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у бесіди з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих бесід відображені в діалогах Платона, він неодноразово вступав в суперечки з приводу визначення змісту таких понять як благо, мудрість, справедливість та ін. В ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповіді, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: "Я знаю лише те, що нічого не знаю". Політичні погляди Сократа грунтувались на таких засадах; влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього він суворо критикував афінську демократію. Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу винайдення істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

19 19 19 19 19

Платон вперше розділив філософів на дві течії в залежності від вирішення ними питання про природу істинного буття.

Якщо одні філософи (названі пізніше матеріалістами) вважають, що першооснови становлять природу, а душу, вони виводять з першопочатків, то для інших (названих пізніше ідеалістами), за словами Платона, «літературних уподобань і є душа, а не вогонь і не повітря, бо душа є первинною ... саме душа існує за природою ».

Сам Платон відносив себе до других. Душа рухає саме себе, вона «править усім, що є на небі, на землі і на морі за допомогою своїх власних рухів, назви яких наступні: бажання, розсуд, турбота, рада, правильне і помилкова думка, радість і страждання, відвага і страх , любов і ненависть ». Від душі відбуваються «вторинні руху тіл». Душа «пестує все і веде до істини і блаженства».

Душа і тіло, за Платоном, протилежні. Якщо тіло - темниця душі, то душа є безсмертною сутністю, яка вселилася в тілесну оболонку.

Світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея Блага «надає пізнаваним речей істинність», є причиною знання, вона подібно до Сонця, що дає народження, що сприяє зростанню і харчуванню, дає речам буття й існування. Благо проявляється в прекрасному і щирому, його важко осягнути людському розуму, але його можна осягнути через красу, домірність і істину. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, він вважає, що всі процеси в світі доцільні, продумані Творцем. Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки.

Платон створює своєрідну утопію про кращому державному устрої. У діалозі «Держава» він ділить людей на три стани. До самим нижчим відносяться селяни, ремісники, торговці, які забезпечують матеріальні потреби людей. Друге стан складають варти (воїни). Управляють ж філософи. Цей вищий стан в утопії Платона. Перехід з одного стану в інше майже неможливий. Виходить, що одні люди тільки управляють, інші - тільки захищають і охороняють, а треті - тільки працюють. Для Платона, який живе у рабовласницькій державі, природно наявність рабства. Держава є втілення ідей, а люди виступають у вигляді іграшок, придуманих і керованих Богом.

20 20 20 20 20 20

У своїй філософській системі Аристотель зробив спробу об'єднати матеріалізм Демокрита й ідеалізм Платона. Р1м було висловлено дуже багато коштовних думок і положень, що мали величезне значення для подальшого розвитку філософії.

Аристотелю належить також ряд історичних добутків. З, що дійшли до нас найбільший інтерес представляє 'Афінська полиття', що дає історичний нарис розвитку афінської держави й систематичний виклад основ афінської конституції.

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика -вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин:

- матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат;

- формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

- цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?». Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна

пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності - одиничне буття, тобто субстанція.

21 21 21 21

Філософія еллінізму, римська філософія. Еллінізм характеризується докорінною зміною світогляду, пов’язаною з переходом від рабовласницької республіки до монархії, перетворенні людини вільної (у межах полісу) на підданого (у межах держави - імперії). “Полісний світогляд” з демократичною системою цінностей замінюється космополітичним. Людина зосереджується на собі та своїх проблемах, стає індивідуалістом, фаталістом, покладається тільки на себе. Це відображується і у філософії, де можна виділити низку течій: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, школа перипатетиків, академічна школа, еклектизм. 1. Епікур (341-270 рр. до н. е.) в онтології сприймає атомістичне вчення Демокріта, доповнюючи його ідеєю мимовільного відхилення атомів, тим самим визнаючи наявність випадковостей. Центральна проблема – етична, де метою є гедонізм (насолода), але не грубий, чуттєвий, а узгоджено з розумом. Мета життя – евдемонізм (щастя), для його досягнення не треба боятися богів та смерті, а треба займатися філософією. 2. Стоїцизм (засновники – Зенон, Клеанф, Хрисіпп) розділяє філософію на фізику, етику, логіку. У фізиці виділяють три рівня: 1) конкретно-фізичний (вода, повітря, пієвма, земля, вогонь); 2) абстрактно-фізичний (категорії субстанції, якість та ін.); 3) теолого-фізичний, де пієвма не тільки фізичне (суміш повітря та вогню), але і духовне (світовий дух) Етика стоїків – етика боргу, “вміння жити” безпристрасно (атараксія); щастя у спокої духу, рівновазі. Це близько до аскетизму кініків, але без їх безсоромності. 3. Скептицизм (Піррон, Тімон) підрозділяють на: а) повне заперечення можливості досягнення достеменного знання; б) пробабілізм (помірний) – ймовірне, правдоподібне знання. Скептицизм можна віднести до різновидності агностицизму. У етиці метою є досягнення щастя (атараксії), незворушності, безтурботності, а також треба утримуватися від будь-яких суджень! Якщо раніше атараксія досягалась через знання, то у скептиків через відмову від знання. “Вони не знають навіть того, що нічого не знають”. Римську філософію вважають вторинною по відношенню до грецької, називають елліністичною та розділяють на філософські течії: еклектизм, пізній стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм. 1. Марк Ціцерон (106-43 рр. до н. е.) – творець латинської літературної мови, латинської філософської термінології, що увійшла у середньовіччя, а потім у нові національні мови; представник стоїчного еклектизму. Мету філософії він вбачає в “обробленні душі”, позбавленні від пристрастей. Мудрість – знання добра і зла, треба прагнути до доброчесності. 2. Пізній стоїцизм представлений: Сенека (4-65 н. е.), Епіктет (50-138), Марк Аврелій (121-180). Висуваючи етику у центр філософії, пізні стоїки щастя вбачали у підкоренні людини долі, життю у згоді з природою (етика “пасивного героїзму”). 3. Епікуреїзм представлений Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н. е.), в онтології, що сприйняв атомізм Демокріта, Епікура; а в етиці - досягнення щастя як вивільнення від страху смерті та богів.

22 22 22 22 22

22. Середньові́ччя — період європейської історії від 5 століття до епохи Відродження. Лицарська культура виникає в феодальному середовищі. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і благородні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою. Він мав бути гарним і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, що почався в XI ст. і що виразився в складанні міської культури. Нові види занять — торгівля, ремесло — вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни, що мали органи самоврядування. Важливим елементом підйому культури в XI—XIII ст. було розширення освічченості, виникнення вищих навчальних закладів.( виникають університети). Пожвавлення інтелектуального життя в XI—XIII ст. виявилося в розгортанні філософських суперечок. Хоч панівною була теза «філософія — служниця богослов'я», але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного.Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середньовіччя був теологічним (у центрі всього стоїть Бог).Християнська антропологія:1.монотеїстичний підхід(єдинобожжя,в Європі Християнство).2.теоцентризм(Бог все,л. його творіння).3.антропоцентричний підхід(Бог-все,але людина-особлива істота, створенна одною з перших дивих істот).4.свобода волі людини полягає в реалізації Божественного призначення(пізнати Божі закони,вибір в межах запропонованого).5.Християнський сократизм(пізнай Бога і пізнаєш себе і все навколо).6.Людина розглядається як триєдина істота:тіло,душа,дух.

23 23 23 23

філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно-філософської спадщини.

апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Bin розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця.

Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою.

24 24 24 24 24 24

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичний період так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330 - 379), єпископ Кесарійський; Григорій (325 -394), єпископ Нисський. "Каппадокійці" або "три світочі Каппадокійської церкви", упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип "спадаючої досконалості", застосований для обгрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі "вирівнювання" неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення "рівноцінності іпостасей ("ликів") "божественної Трійці".Східній патристиці, як і східній апологетиці, притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальницький, "софійно - плюралістичний" підхід до світу, "екзистенційне" (орієнтоване на "внутрішній світ"  унікально - неповторної людської особистості) його бачення. Представником західної патристики був християнський теолог, один із "батьків церкви" Аврелій Августин (354 - 430 рр.). За вченням теолога, Бог − абсолютна сила, абсолютна влада, начало всього існуючого, всемогутність у всьому. Бог не лише створив світ, але творить його безперервно. Він створив природу, матерію, простір, час, душу людини. Августин висунув одне з доведень існування бога, котре згодом було названо "онтологічним". Згідно з останнім, буття бога обґрунтовується, виходячи з ідеї його вседосконалості.

25 25 25 25 25

Схоластика (від грец. шкільний, вчений) — тип релігійної філософії, який характеризується поєднанням теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем.

За уявленнями схоластів, світ існує не самостійно, а лише в причетності до Бога. Не слід шукати істину, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізуючи три завдання: перше — проникнути в істини віри і так наблизити їх зміст до духу людини, яка мислить; друге — надати релігійній істині систематичну форму за допомогою філософських методів (методів розуму); трете — використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. У цілому, схоластичне філософствування було зосереджене па доведенні реального існування універсалій та буття Бога.

Універсали (від лат. universalis — загальний) — загальні поняття, визначення онтологічного статусу яких було однією із центральних проблем середньовічної філософії. Воно передбачало відповіді па питання щодо природи упіверсалій (чи існують вони "до речей" і які їх вічні ідеальні прообрази, чи вони існують "у речах", а можливо, "після речей" у людському мисленні), сутності реального буття, способів існування ідеального, умов раціонального (поняттєвого) пізнання, співвідношення загального й одиничного, мислення і дійсності. Активна дискусія з цих питань велась упродовж усього періоду розвитку середньовічної філософії, її учасники відповідали на них по-різному.

Одні, реалісти (лат. реальний, дійсний), доводили реальне існування тільки загального. Крайні з них спирались на платонівське вчення про ідеї: загальне — це ідеї, а вони існують до одиничних речей та за їх межами. Помірковані реалісти виходили з арістотелівського вчення про загальні роди, згідно з яким загальне реально існує в речах і в жодному разі не поза їх межами.

Інші, номіналісти (лат. ім'я), навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Загальне існує лише після одиничних речей, реальне — тільки одиничне. Крайні номіналісти вважали загальне "видихом голосу", лише звуковим виявом слова. Помірковані номіналісти визнавали реальність загального, але тільки як думки, поняття, імені, що мають важливе значення в пізнанні.

26 26 26 26 26

У ХІІ ст. схоластика набуває свого особливого розвитку в університетах. Звичайно виділяється три періоди в розвитку схоластики: рання схоластика (ІХ-ХІІ ст.), зріла схоластика (ХІІІ ст.), період занепаду схоластики (ХІV-XV ст.). Особливість схоластичного способу мислення полягала в тому, що істина вважалася вже відкритою й записаною в Святому писанні. Для досягнення її людиною треба було лише правильно витлумачити Святе письмо. Істинність біблійних текстів була поза будь-яким сумнівом, ті чи інші місця Святого писання наводилися для підтвердження істинності тих чи інших положень. Уся дальша середньовічна філософія грунтувалася на принципах схоластики.

Відродження виступили проти схоластики, її занепад настав ще у розквіті середньовіччя внаслідок її власного розвитку. Звичайно, середньовічна нова філософія зберегла зовнішні форми старої схоластики, але змінила її напрям, наміри та характер, ставши наполовину схоластикою. Вона використала схоластичний метод для критики самих схоластичних учень, спричиняючи занепад схоластики загалом. Проте, занепад схоластики не означав занепад середньовічної філософії, яка у своєму подальшому розвитку породила чимало видатних мислителів та цікавих учень несхоластичного типу.

Водночас нова філософія, яка здійснювала розклад та підрив схоластики, розгорнула своє зацікавлення у сфері наукових досліджень. У XIV ст. настало деяке зменшення уваги до власне філософських пошуків та посилився інтерес до науки, яку по-трактовано доволі автономно. Зокрема, в центрі уваги стає природознавство, особливо фізика, математика та астрономія, а також гуманіс-тичні науки, зокрема економія. Представники нової філософії у галузі цих наук мали певні успіхи, а ідеї, які стали здобутком вселюдської культури, вони розвивали ще задовго до Відродження. У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 рр.). Вчення Томи Аквінського - томізм - невдовзі після його смерті було визнано офіційною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретичної системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він вважає, що віра не повинна суперечити розумові, тому що здебільшого принципові положення віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. Наприклад, розум здатний довести догмати про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані на пізнання однієї і тієї ж істини — Бога, але здійснюють це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра — на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним — через створений світ і надприродним — через одкровення. Наука і філософія засобами розуму, через пізнання створеного світу приходять до думки про існування Бога і керування Богом усіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прийняти найбільш важливі істини віровчення.

27 27 27 27 27Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах,

як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога

і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем

ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння

світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її

буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення,

співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського

віровчення яскраво демонструють літописи та твори

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ

ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо

пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї

- і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію

християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник,

так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило

обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у

творчості мислителя.

філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Серце - як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

28 28 28 28

Ренесанс — перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується лише Італії XV —XVI ст. Відроджувачами почали називати себе італійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо цінували досягнення античної культури.

В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.

Гуманізм Ренесансу — типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.

Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому — прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована 'На утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з най-ранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях. Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму. Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища. Об'єктивний науковий аналіз вимагає розглядати стихійний ренесансний індивідуалізм загалом, що дає змогу усвідомити непе-ресічність культури Ренесансу (гуманістичний зміст), як і наявності у ній відповідних побутових типів.

29 29 29 29 29

В епоху Відродження виробляється новий стиль мислення, який головну роль відводить не форма вираження ідеї, а її змісту. Схоластична ж традиція створення філософських творів була пов'язана з догматичної, «менторський» манерою викладу, побудованої на тлумачення авторитетного, релігійно несуперечливого тексту. Філософи Відродження протиставили цьому підходу жанр літературно-риторичне, розрахований на освічені світські верстви читачів, а не тільки на вузькоспеціалізовану аудиторію професійних богословів.

Ієрархічне представлення про світобудову в Відродженні замінюється на концепцію про світ, в якому відбувається взаємопроникнення земного, природного і Божественного почав. Природа трактується філософами Відродження пантеїстичним, в чому проявляється вплив неоплатонізму з вченням про Світовий Душе. На думку Плотина Душа, зійшов у величезну масу природи, проймає і висвітлює її, як Сонце пронизує своїми променями і висвітлює темна хмара. Тим самим Душа повідомляє матерії сенс, цінність і красу, без яких світ би не існував.

Філософія Відродження спрямована до людини, а не до Бога, що було характерно для середньовічної культури. В епоху Відродження сама людина вважався прекрасним і піднесеним. Такими були не тільки його душа, але й тіло. Гуманісти епохи Відродження вважали, що, надавши свободу волі людині, Бог визначив йому вища призначення «стати своїм власним скульптором і творцем», спрямуватися до безмежного вдосконалення своєї природи. Сутність нової філософії, філософії Відродження - антропоцентризм, тобто людина проголошується провідною ланкою всього ланцюга Вселенського Буття. Світ є потенціалом Бога, але Їм поставлено тільки імпульс, а природа далі розкривається і людина є вінцем творіння Природи. Людина сама - Майстер. Античність читав героїв, Середньовіччя - святих, Відродження шанує людини.

30 30 30 30 30

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у ХVІ ст. Відродження обертається феноменом Реформації. М.Лютер (1483-1548) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М.Лютер закликав повернутися до первісної "чистоти" християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді панських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне "священство", він робив непотрібним духовенство, пропонуючи "прямий", індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М.Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу "світської" його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим основній масі віруючих німців. Реформа М.Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі. Ж.Кальвін (1509-1564) був автором іншого, більш радикального варіанту Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж.Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії "обраності" цілком ірраціональні. Тому, як він каже, "званих багато, а обраних мало". Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі ХІХ ст., а натуралістичний монізм - у матеріалістичному механічного світогляду Нового часу.

31 31 31 31

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV -- XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, куди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління -- на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Центральний принцип етики гуманізму -- принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого -- патріотизм, служіння державі, суспільна активність -- грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо.

32 32 м 32 32 32

Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми

розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє

вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення

його до простих механізмів.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який

стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ.

(Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає

єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який

визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму

(інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст

Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ

Лейбніц.

Якщо в Англії філософія Нового часу розвивалася у формі емпіризму, то на континенті вона постала у формі раціоналізму. Раціоналізм значно тісніше, ніж емпіризм, пов´язаний із середньовічною схоластикою. Цим, зокрема, зумовлене намагання його представників довести існування Бога і часте апелювання до Бога як гаранта істини тощо. Якщо емпірики продовжували традиції номіналізму, то в раціоналізмі досить чітко проступав реалізм. Раціоналістичні філософські системи, як і схоластична мудрість, за формою є умоглядною філософією, побудованою на дедуктивних конструкціях. Багато раціоналістів писали й друкували свої праці латиною. Така специфіка раціоналізму мала своє соціальне підґрунтя, оскільки enoxa буржуазних революцій на континенті, за винятком Нідерландів, настала лише наприкінці XVIII ст.    І все ж раціоналізм був новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику. На передній план він висунув проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що позначилося на їх системах. Вони вдавалися до переоцінки ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких вибудовується система знання, і недооцінки ролі чуттєвих фактів абсолютизували математику і математичне природознавство, недооцінювали дослідні науки.    Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови людського розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.    Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду протилежного ірраціоналізму.

33 33 33 33 33 33Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового

пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою

позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих

шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити

істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і

нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола

переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні

факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу

він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його

фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового

пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ

шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей.

34 34 34 34 34 34

Роздумуючи над буттям, Декарт підкреслює, що відмінність між «моїм» мисленням і буттям неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністю єдине з ним. Мислення — це субстанція людини, яка завжди є мислячою сутністю. Впевненість у тому, що людина є мислячою істотою, дає правильне і чітке пізнання. Істинне те, що розуміється ясно і чітко.

Переходячи до характеристики духу, Декарт показує його відмінність від тіла Його неможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе лише чистим інтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий, свідомий, самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є нереальним.

иходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в над чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції — Бога; вона не може виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога — найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого. Сутність Бога ясна і чітка, тому його існування, єдине з його сутністю, таке ж ясне, чітке, як і його сутність. Те, що існує, люди пізнають

завдяки чуттям, чуттєвому спогляданню; тільки сутність пізнається розумом У Бога немає такого розриву, він сам є буття і сприймається «оком розуму». Поняття Бога є доказом його буття.

Декарт прийшов до формулювання основних філософських принципів метода дослідів і установлення достовірних істин. Всього цих принципів, чи правил, Декарт висуває чотири.

Перше правило потребує "не признавати істинним нічого, крім того, що з очевидністю пізнається мною таким, а саме ретельно уникати поспішності та упередження й приймати в свої судження лише те, що уявляється моєму розуму так ясно і чітко, що ні в якому разі не збуджує в мені сумніви"[1].

Друге правило потребує "розділити кожне з утруднень розгляданих мною на стільки частин, наскільки можливо і скільки потрібно для кращого їх вирішення".

Третє правило потребує "мислити по порядку, починаючи з предметів, найбільш простих і легко засвоюваних і підніматися потрошку, як по сходам, до пізнання найбільш складних, допускаючи існування порядку навіть серед тих, які не слідують природно один за одним".

Четверте правило потребує "складати повсюди настільки повні переліки й такі загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено". Послідовники спіноза А. Арно та П.Ніколь

35 35 35 35 3 5

Першим завдання систематичного дослідження походження, достовірності і об'єму людського знання поставив перед собою англійський філософ Джон Локк (1632-1704). У своєму головному філософському творі "Досвід про людський розум". Локк задався метою усебічно обгрунтувати положення про досвідчене походження всякого людського знання. Почав він з критики теорії "природжених ідей" (разделяв шийся раціоналістами, Декартом і Лейбніцом). Локк категорично відкидає можливість існування такого роду ідей. Прибічники теорії "природжених ідей" зазвичай посилалися на загальну згоду людей з тих або інших питань. Але ті або інші ідеї, на думку Локка, схвалюються людьми не через свою природженість, а внаслідок своєї корисності. Так, наприклад, ідея Бога і богопочитания не є природженою, оскільки у світі існують атеїсти, що заперечують буття Бога, а також цілі народи, у яких не можна знайти понять ні про Бога, ні про релігію. Поява ж і поширення цих ідей пояснюється зовсім не їх природженістю, а впливом виховання, освіти, здорового глузду і постійного інтересу до імені Бога.

36 36 36 36 36

Проблеми людини займає одне з центральних місць у філософії французького просвітництва. Зважувалася вона переважно з позицій відкритого матеріалізму (Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах) чи ж з позицій деїзму точніше деїстської форми матеріалістичної філософії (Вольтер, Руссо).

Своє розуміння людини французькі матеріалісти протиставили релігійно-філософській антропології, рішуче відкидали дуалістичне трактування природи людини як сполучення тілесної, матеріальної субстанції і нематеріальної, безсмертної душі. Що стосується філософів-деїстів, так Руссо, наприклад, допускав безсмертя душі і загробна відплата, тоді як Вольтер заперечував, що душа безсмертна, а зприводу того, чи можлива "божественна справедливість" у загробному житті, волів зберігати "побожне мовчання".

У тлумаченні людської природи Вольтер виступив супротивником Паскаля, відкидаючи не тільки його дуалізм, але і головну думку філософа, що людина - одне з найбільш слабких і незначних істот у природі, свогороду "мислячий очерет". Люди не так жалюгідні і так злі, як думав Паскаль, підкреслює Вольтер. Ідеї ж Паскаля про самітність і занедбаність людей він протиставляє свою тезу про людину як суспільну істоту, яка прагне створення "культурних співтовариств". Неприйнятне для Вольтера і паскалівский осуд людських пристрастей, егоїзму. "Любов до себе", інші потяги і пристрасті є, відповідно до Вольтера, першопричиною всіх людських діянь, тим імпульсом, що поєднує людей, приводить до утворення процвітаючих міст і великих держав.

37 37 37 37и 37

Просвітництво - антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного устрою можливо за допомогою реформи і освіти.

Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох суспільно-політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступово формуються його специфічні риси: розмежування сфери духовного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.

У II половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскраво виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.

У розвитку духовного життя України II половина XVII ст. - це період формування світогляду Просвітництва. Це час активного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвропейської культури, створення власних наукових традицій для розвитку філософії і науки Нового часу.

Києво-Могилянська академія функціонувала як загальноосвітня вища школа до 1817 р. - до реформи в Росії, яка полягала у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона була реорганізована в Київську духовну академію, а світською вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.

У другій половині XVII ст. Києво-Могилянська академія стає головним центром культури й освіти в Україні, центром основних наукових сил, що ідейно боролися проти католицизму, уніатської церкви. У філософії неподільно панували ідеї Арістотеля, який вважався найвищим авторитетом в усій класичній західноєвропейській філософській літературі. Увівши до своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджували, а іноді просто підмінювали-його погляди християнською теологією. Певну матеріалістичну тенденцію, що пробивалася крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як відбиття боротьби між номіналізмом і реалізмом.

Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філософії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович - Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович та Стефан Яворський.

38 38 38 38 38

Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника. Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини.

Основою онтологічного навчання Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, - ця гармонійна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все народжене; мікрокосмосу - людини і символічного миру (миру книги або Біблії). Великий світ (макрокосм) - це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода, часто називає його по-латині «Універсумом». В макрокосмі перебуває все народжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічним і безмежним. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; вслід за Коперніком визнає множинність світів, вічних в часі і безмежних в просторі. Малий світ (мікрокосм) - це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди - це центр, в якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди. Третій світ - світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнути Бога. Через цей світ Бог зображується людині. Всі три світи мають дві натури - видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура - це речовина, матерія, плоть; невидима натура - Бог, Дух. Важливо відзначити, що ці дві натури э і в Біблії. Сковорода відкидає правдивість зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність Біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і оповідей, вважаючи, що в Біблії приховано глибинне, алегоричне значення.

39 39 39 39 39

Німецьке просвітництво вело боротьбу заправа людини і філософію, що спирається на розум, прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму. Характерна риса Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією. Найяскравішим представником німецького Просвітництва слід вважати Годгольда Ефраїма Лессінга (1729-1781 рр.) - видатного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти сил реакції, феодальної ідеології, мракобісся та релігійної нетерпимості. Так, в драмі "Натан Мудрий" Г.-Е. Лессінг відстоює право людей на вільнодумство, у філософському творі "Виховання людського роду" обґрунтовує думку, що з часом релігія поступиться місцем просвітницькому розумові. Вершина творчості Г.Е. Лессінга - трагедія "Емілія Галотті", спрямована проти князівського деспотизму. Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749- 1832 рр.), великий поет Йоган Фрідрік Шіллер (1759-1805 рр.), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744-1803 рр.), революційні демократи Г. Форстер (1754-1794 рр.) та К. Шубарт (1739-1791 рр.). Всі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як. жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

Всі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим понят­тям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріж­ним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі впер­ше протиставили літературу, театр, музику традиційно па­нівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як. жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

40 40 40 40 40

Іммануї́л Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг — 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначимі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив.

ілософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження» і багатьох інших.

[ред.] Докритичний період

Розрізняють два періоди в творчій філософській діяльності Канта — «докритичний» (до 1770 р.) і «критичний». В «докритичний» період Кант виступив як впливовий вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.

У «докритичний період» Кант опублікував свою визначну роботу «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтував гіпотезу про природне походження сонячної системи.

У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, яка впливає на швидкість їхнього обертання, про сповільнення обертання Землі внаслідок тертя, викликаного приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, у «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об'єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнення обертання Землі внаслідок приливів; дії відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань. Визначальним для цього періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. Астрономія, математика, фізика, антропологія, фізична географія (вперше ним введена як навчальна дисципліна), мінералогія — такий неповний перелік галузей знання, які його цікавили.

У своїх природонаукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ припливів та відпливів на основі визначення присутності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. Надалі ця гіпотеза отримала назву теорія Канта-Лапласа, яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

У працях «докритичного» періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується погляду, згідно з яким зв'язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв'язку між підставою та наслідком. Однак поступово Кант відмовляється від такої позиції під впливом філософії Юма. Для пояснення явищ природи Кант впроваджує телеологічний (цілепокладання) принцип. Кант починає визнавати, що зв'язок між причиною і дією має емпіричний характер (факт буття), а не характер логічного висновку. Тому логіки недостатньо для обґрунтування природознавства. Разом з цим Кант залишається на позиціях раціоналізму і наголошує, що наука (математика, природознавство), яка складається з положень загальних і необхідних, не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень. Воднораз джерелом для таких знань не може бути і розум сам по собі. А такі знання існують незалежно від того, що ми не здатні пояснити їхнє виникнення.

У своїх працях «Про хибні тонкощі чотирьох фігур силогізмів», «Досвід залучення до філософії поняття від'ємних величин» Кант узагальнив свої міркування висновком, що джерелом незалежних від досвіду (таких, що існують до досвіду) достовірних знань може бути форма чуттєвості та розсуду, апріорна форма.

[ред.] Критичний період

У «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їхньої сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790).

Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглина в Кантову теорію незнання. Це — перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а — не, gnosis — знання) — вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв'язку з цим писав, що Кант подібний до людини, яка бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

Другий елемент агностицизму Канта — це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль.

Третій елемент агностицизму Канта — це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori — первісно) — термін ідеалістичної філософії, яким позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду, практики. Трансцендентальним (від лат. transcendere — переступати) є все те, що виходить, переступає за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним.

Апостеріорі (від лат. a posteriori — з наступного) — термін, що на відміну від апріорі, означає знання, отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта — це розрив діалектичного зв'язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином з'являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант — філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв'язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. — суперечність в законі) — нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії «чистого розуму»?

Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.

41 41 41 41 41

агностицизм Канта носить інший характер, спираючись не на думку про залежність об'єкта пізнання від спотворюють впливів суб'єкта, а як раз навпаки - на уявлення про їх (об'єкта і суб'єкта) певної незалежності один від одного, що виражається в двох формах: 1) неповної даності об'єкта суб'єкту, пов'язаної з особливим розумінням природи об'єкта, і 2) неадекватності відображення об'єкта суб'єктом, пов'язаної з особливим розумінням природи суб'єкта.            Ось ці особливі розуміння природ об'єкта і суб'єкта пізнання і виступають онтологічними передумовами кантівського агностицизму.

Всі об'єкти пізнання, зрозуміло, гносеологічно протистоять його суб'єктам (навіть тоді, коли ми пізнаємо своє "я"), бо без такого протиставлення пізнання просто неможливо; більшість об'єктів, крім того, ще й онтологічно самостійні, чи то пак існують самі по собі - в тому сенсі, що їх реальне існування в їх визначеності (прісущесті їм якогось комплексу властивостей, здібностей до певних дій) не залежить від того, пізнає їх хто-небудь чи ні. Однак агностицизм породжується не осмисленням цієї дійсної онтологічної автономії більшості об'єктів і суб'єктів, а зовсім специфічними уявленнями про характери того і / або іншого, нібито роблять адекватне пізнання об'єктів неможливим.

42и 42 42 42 42 42

Фіхте прагнув розкрити діалектику суб'єкта й об'єкта, свідомого і несвідомого, роль практики в пізнанні, єдність теоретичного і практичного, особистого і суспільного. Протилежності, вчив Фіхте, відносні, теза перетворюється в антитезу, а синтез є розв'язанням протиріччя. Однак діалектика Фіхте мала суб'єктивно-ідеалістичний характер. Вона виводилася з аналізу самодіяльності "Я" і його відношення до "не-Я", яке є, по суті, творінням "Я".

У філософських поглядах Ф. Шеллінга найвизначальнішим є розробка ним філософії природи. Важливими є предмет і метод дослідження. Якщо у Фіхте природа розглядалася не сама по собі, а лише з погляду етики, то для Ф. Шеллінга природа – це самостійний предмет дослідження. Погляди Ф. Шеллінга на природу ідеалістичні: сама матерія, за Шеллінгом, духовна.

Фіхте пояснює, що його "не-Я" – це не кантівська "річ у собі". У Канта "річ у собі" лежить за межами свідомості. У Фіхте "не-Я" не може існувати як незалежна від свідомості "річ у собі". Воно – необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Ця діяльність така, що в той час, коли вона здійснюється, у нас немає думки про неї. Тому звичайне мислення нічого не знає про її існування, воно повинне з необхідністю приймати її продукти за речі, які немовби існують самі по собі, незалежно від свідомості, і які немовби діють на свідомість.

Найважливішим досягненням філософії природи Ф. Шеллінга було привнесення діалектики в розгляд природи та її явищ. Ф. Шеллінг визначив необхідною умовою дослідження природи пошук в природі динамічних реальних протилежностей. Тим самим його філософія природи перетворюється в ідеалістичну діалектику природи.

43 43 43 43 43 43

Найважливішим досягненням філософії природи Ф. Шеллінга було привнесення діалектики в розгляд природи та її явищ. Ф. Шеллінг визначив необхідною умовою дослідження природи пошук в природі динамічних реальних протилежностей. Тим самим його філософія природи перетворюється в ідеалістичну діалектику природи.

Основною проблемою філософії Шеллінга була ідея тотожності духа і природи. Тут вихідним поняттям служить поняття абсолютного розуму. Крім нього, стверджує Ф. Шеллінг, немає нічого. В абсолютному розумі суб'єкт і об'єкт нерозривно пов'язані, створюють "цілісну нерозрізнюваність суб'єктивного й об'єктивного".

В абсолюті співпадають всі протилежності. Самосвідомість розуму, на думку Ф. Шеллінга, є самосвідомість Бога, тому що Бог і є розум. Так, система тотожності, яка задумана як вчення крайнього раціоналізму, в цих твердженнях стає на шлях ірраціоналізму і містики. У Богові Шеллінг вбачає насамперед особистість. Різниця між Богом і людиною полягає в тому, що в Богові його особистість і свобода безкінечні, а в людині обмежені.

Філософія природи Ф. Шеллінга мала прогресивне значення, але згодом вона перетворюється у так звану філософію міфології й одкровення, де він виступає не лише проти своєї філософії природи, а навіть проти своїх ранніх поглядів на релігію. Він відкидає тепер будь-яку критику Біблії як шкідливий і помилковий раціоналізм.

44 44 44 44 44

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель /1770-1831 рр./. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найбільш відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні роботи: "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія права", "Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує "суб’єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої люднім і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він. Гегель приходить до формули свободи як "пізнання необхідності".

45 45 45 45 45 45

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

Вища гармонія, спорідненість, злиття людини, природи - головний мотив натурфілософії Фейєрбаха.

Антропологія Фейєрбаха. На противагу об'єктивного ідеалізму Гегеля Фейєрбах висунув теорію антропологічного матеріалізму. Суть цієї теорії в тому, що: єдино існуючими реальностями є природа і людина; людина є частиною природи; людина є єдність матеріального і духовного; людина повинна стати головним інтересом філософії; ідея існує не сама по собі, а є продукт свідомості людини; Бога як окремої і самостійної реальності не існує; Бог - плід уяви людини; природа (матерія) вічна і нескінченна, ніким не сотворімо і ніким не унічтожіми; все, що нас оточує (предмети, явища), - різні прояви матерії.

Основою філософської антропології Фоєрбаха є матеріалістичне вчення про природу. На відміну від ідеалізму і релігії Фоєрбах вчить, що природа є єдина реальність, а людина - її зовнішній продукт, відбиття, закінчення. В людині і завдяки їй природа відчуває себе, мислить про себе.