55. Соціально – політичні та історичні обставини розвитку української культури у хіх – хх ст.

Приблизно 90% території України (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, частина Волині і Поділля, території на півдні України) перебували в складі Російської імперії, а 10% (Галичина, частина Волині, Закарпаття і Буковина) – у складі Австро-Угорщини. Слово «Україна» було вилучене з офіційного вжитку, і замість нього використовували інші. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і руйнування Запорозької Січі (1775р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783 р.), скасування дії магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася на безправну колонію Російської імперії. В колоніальному становищі опинилися й західноукраїнські землі, що перебували в складі Австрійської імперії. Укази російського уряду відкрито забороняли вживання української мови, а це ускладнювало розвиток культури, а також підштовхувало народ до об’єднання на боротьбу. 1801 р. царем став Олександр І, генерал-губернатором України – доброзичливий по відношенню до українців князь Куракін. Скориставшись цим, дворяни створили в 1805 р. у Харкові приватний університет, який став центром національно-культурного відродження в Україні. На початку ХІХ ст. в Україні з’явилися масонські ложі – організації опозиційної по відношенню до уряду спрямованості. У відповідь на виникнення опозиційного руху російська влада заснувала в 1832 р. в Києві університет святого Володимира, який мав стати центром зросійщення і русифікації, але Київський університет перетворився на центр національно-культурного відродження на Правобережжі. На тлі таких історичних, суспільно-політичних і національних умов почалося національно-культурне відродження.

56. Генеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні в хіх-хх ст.

У широкому розумінні поняття національно-культурного відродження розуміють усвідомлення себе, свого етносу як нації, самостійної дієвої особи історії і сучасного світу. У вузькому значенні – це відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери застосування української мови, створення національної системи початкової, середньої та вищої освіти, науки, мистецтва, театру, кіно. Національно – культурне відродження починається тоді, коли народність перетворюється на націю, яка має власну національну літературну мову, що склалися звичаї і традиції, зачатки національної свідомості. Загальноєвропейську періодизацію національно-культурного відродження запропонував професор Празького університету М.Грох, який виділив такі етапи: 1) Академічний. Певний етнос стає предметом вивчення дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні, приказки, легенди, прислів’я, вивчають звичаї, відтворюють історію народу. 2)Культурний. Мова, яка була на першому етапі предметом дослідження, перетворюється на мову культури. 3)Політичний. Нація, об’єднана спільною мовою і культурою, висуває вимоги спочатку національно-культурної автономії, потім політичної автономії, і створення самостійної незалежної держави. Важливою подією початку українського національного відродження була публікація «Енеїди» І.П. Котляревського (1798 р.), що поклала початок існуванню української літературної мови. Науковою базою національно-культурного відродження став Харківський університет. Важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, що виникла в ІІ половині ХVІІІ ст. на Заході. Ширше інтерпретують поняття «нація». Виникає поняття «батьківщина», що включає тепер всі українські землі. Національно-культурне відродження в Україні поділяють на такі періоди: • Дворянський • Народницький • Політичний